.

ДМИТРО КЕДРІН

Дмитро Кедрін – яскрава самобутня постать в російсъкій поезії першої половини XX 
століття. Його творчість нині надежно оцінена и увійшла до скарбниці класичних
культурних надбань суспільства. Зростаюча популярність Кедріна полягає не лише в його самобутності, свіжості й оригінальності тематики, довершеності художньої форми, а також
у пристрастній вipності ним самим сформульованому принципу: "поезія – це повнота
серця, це переконаність". Джерелом натхнення й opiєнтиром у творчому пошуку для поета
завжди були величні події світової й вітчизняної icтopiї, безсмертні духовні цінності
людства. Життям i творчістю поет міцно пов'язаний з Украіною, зокрема, з ідустрійним Придніпров'ям, до якого постійно виявляв почуття синівської' лю6oвi.

Дмитро Борисович Кедрін народився 4 лютого 1907 року на Богодухівській рудні в
Юзівці (тепер Донецьк). Кілька pокiв сім'я Кедріних жила в Micтi Балті Подільської губернії,
а в 1913 poцi переїхала в Катеринослав (з 1926 р. – Дніпропетровськ). Тут Кедрін прожив
майже половину свого життя – до 1931 року. Йому було сiм pокiв, коли помер батько,
рахівник Катеринославської залізниці. Мати працювала діловодкою комерційного
училища. Турботи по вихованню внука взяла на себе бабуся Неоніла Василівна. Кедрін
з великою теплотою згадував про неї, визнавав, що саме вона ще з дитячих років
прищепила йому любов до поезії. Неоніла Василівна захоплювалась віршами, читала й переписувала до альбому улюблених поетів – російських, українських, польських, а потім знайомила з ними внука. Тож майбутній поет мiг чути від неї не лише Пушкіна й
Лермонтова, але й Шевченка i Міцкевича в оригіналі. Коли вже сам почав складати вipшi,
бабуся була його першою зацікавленою i вимогливою порадницею.
Дмитро Кедрін в 1916 poцi починає навчатися в комерційному училищі, але навчання перервала громадянська війна. На період перебування в комерційному училищі припадають
пepшi літературні спроби Кедріна (епіграми, вipшi на злобу дня). 3 1922 по 1924 piк він
навчався в Катеринославському технікумі шляхів сполучення, який теж не закінчив, хоч
тут були вже інші причини: по-перше, Кедріна заполонила поезія (з шістнадцяти років він
починає серйозно й систематично працювати над віршами); по-друге, він, мабуть, не мав
нахилу до фаху шляховика-залізничника. Хоч Кедріну й не вдалося завершити свого
навчання, він багато надолужив самоосвітою. Як свідчить його дружина i друг Людмила
Іванівна Кедріна, вci, хто знав Дмитра Борисовича, були вражені багатством i глибиною
його знань, особливо, в галузі icторії та літератури. Bін наполегливо вивчав також філософію, географію, ботаніку. На його столі поряд з книгами з літератури й icтopії можна було бачити серйозні суспільно-політичні праці, енциклопедичний словник, "Життя тварин" Брема та iн.
В 1924 році Дмитро Кедрін став працювати в редакції катеринославської губернської комсомольської газети "Грядущая смена", де того ж року відбувся літературний дебют
молодого поета. Тоді ж він стає членом молодіжної літературної організації "Молодая
кузница", яка мала свій друкований орган – щомісячний літературно-художній журнал
тiє'ї ж назви, що виходив 12-тисячним тиражем, цікаво монтувався й оформлювався.
Д. Кедрін широко друкується в журналі й катеринославських газетах, бере активну участь
у виступах членів "Молодой кузницы" на заводах, в робітничих клубах, учбових закладах.
Пише він у цей час кількісно багато, а через це не уникає поспіху, що шкодить якості. Втім,
азарт, викликаний місцевою популярністю, у нього швидко відступає перед суворими
роздумами про долю власного поетичного обдарування. Виникає думка про переїзд в
Москву, ближче до числених органів преси й літературних організацій. До цього спонукав
його приклад старших колег – Михайла Светлова, Михайла Голодного и Олександра
Ясного, які теж починали поетичний шлях в Катеринославі, а в 1922 році перебралися
до Москви.
У жовтні 1925 року Дмитро Кедрін теж прибув до Москви. Одразу ж відвідав редакції московських газет i журналів, познайомився з поетами Іосифом Уткіним, Яковом
Шведовим, Василем Казіним, Едуардом Багрицьким, внаслідок чого його вipiшi тричі були надруковані у столичній пpeci. Виступав разом з іншими поетами перед слухачами,
побував на літгературних вечерах видомих, визнаних поетів. Захопився поезієею
Багрицького й поставив co6i завданням будь-що досягти його художнього рівня. і досягнув,
але не міг не розуміти, що подібні успіхи відгонять вторинністю й несуть не задоволення,
а розчарування. Словом, Кедрін, побачивши себе як поета на тлі мистецького середовища
столиці, зрозумів, що йому потрібно шукати дорогу до себе, вигранювати власне художнє
обличчя. Влаштуватись на роботу в Москві не було змоги, житла теж не було, i Кедрін
повернувся в Катеринослав. Але тримісячне перебування в столиці не було марним. Воно
стало для Кедріна суворою школою, вимогливим іспитом. Повернувшись, він знову
продовжує працювати в "Грядущей смене", багато й наполегливо пише, але ставиться до написаного значно критичніше, ніж раніше, тверезо порівнюючи власне писания з
вершинними зразками росшської класичної й сучасної поезії. Багато читає, нотує, роздумує
над питаннями психології творчості, художньої майстерності, icтоpiї й теорії літератури.
Тепер він лише зрідка друкує свої вірші в періодиці.
Відтинок часу з 1926 по 1931 piк, може, найменше вивчений дослідниками життя i 
творчості Дмитра Кедріна, період, коли він жив останні роки в Дніпропетровську,
безсумнівно мав непересічне, важливе значения для нього: саме в той період завершилось
його формування як поета оригінального, самобутнього, "з незагальним виразом обличчя".
Саме тоді він близько познайомився з директором Дніпропетровського історичного музею академіком Дмитром Івановичем Яворницьким, "запорозьким характерником", археологом, істориком, письменником, фольклористом, мав змогу припасти до гойних джерел
української усної народної творчості, про що свідчать його вipшi "Серце", "Пісня про пана",
"Кров", "Дума", "Мати" ("Улюбленця-сина в похід проводжала старенька..."), "Ой, на Bep6i 
в полі..." та ін. Відтоді й на ціле своє коротке життя він полюбив скарби фольклору вcix 
народів світу, які встиг узнати й осягнути, а це дало йому силу й хист з чародійною
достеменністю виводити перед читачами Рембрандта, Фірдоусі, Сааді, Іоанна
Четвертого, Барму i Постника, Аттілу, Дороша Молибогу... Останні п'ять років життя
Кедріна в Дніпропетровську пройшли в ненастанній праці, самовдосконалені, caмoocвiтi,
творчому зростанні i формуванні мистецької особистості. Тож не дивно, що ледве
прибувши до Москви в 1931 poцi, Дмитро Кедрін спромігся тут же здати до видавництва
збірку вipшiв "Свідки", яка попри своє дев'ятилітнє "ходіння по муках", якістю літературного матеріалу одразу ж провістила з'яву істинного поета.
У травні 1931 року поет прибув до Москви, до Підмосков'я – остаточно, назавжди.
Спершу оселився він у комipчинi в тітки Mapiї Іванівни на Таганці. Працював керівником
гуртка робітничих авторів у Державному науково-технічному видавництві. Навідувався до
Василя Казіна, завідуючого відділом сучасної поезії Державного видавництва художньої літератури, куди здав своїx "Свідків". Той запевняв, що відгуки рецензентів про рукопис
досить високі. Але в жовтні рукопис авторові повернули. "Розхвалили й повернули", –
іронічно прокоментував цю подію Кедрін у листі до приятеля. 3 того часу рукопис кілька
разів то зменшувався, то збільшувався, переходив від одного рецензента до іншого, змінив
до півдесятка редакторів i вийшов друком тільки в 1940 році в такому вигляді, що сам автор називав збірку "ублюдком", хоч туди увійшли й такі талантовиті твори, як "Лялька" й "Зодчі".
Та це буде потім, а тоді Дмитро Кедрін, повен надій i творчих планів, натхненно працював, пильно вдивляючись у життя. Скоро в комірчину на Таганці приїхала до нього дружина
Людмила Іванівна. Пізніше вона розповідала: "...У нас на вікні валялась забута кимось
облізла лялька, до вікна підходила дівчинка й жадібно дивилася на неї. Ми намагалися
віддати ій ляльку, але, наближаючись до неї, бачили, як дівчинка в жасі тікала".
Цей здавалось би звичайний життєвий факт глибоко вразив поета, i з цього народилася знаменита "Лялька". У редакції журналу "Красная новь", куди віддав свою "Ляльку" Кедрін,
твіp не знайшов одностайного схвалення. Тоді Всеволод Іванов (він обстоював публікацію) показав твip Олексію Максимовичу Горькому, який гаряче схвалив його й познайомив з
ним письменників i членів уряду, що зустрілися на квартирі Горького в Москві на Малій
Нікітській 26 жовтня 1932 року. Кедріна на зустрічі не було, та й ім'я його було відоме лиш небагатьом з тих, що зібралися. Ось як розповідав про цей вечір Володимир Луговськой:
"Нас було тридцять вiciм чоловік у Максима Горького, i члени уряду прибули для
великих розмов про лггературу. Ми довго чекали – невелика група в кабінеті Горького, а
решта в залі i столовій. Потім відчинились двері, увійшов уряд, i Горький, на ходу
вийнявши зі світло-сірого піджака на дуже тонкому пaпepi надрукований текст, передав
його мені i сказав: "Луговськой, прочитай, та прочитай якнайкраще!"
Над письмовим столом стояв торшер, i мені було страшенно незручно. Я тоді вже
недостатньо добре бачив, надруковано блідло, я зігнувся i під кришкою торшера почав
уважно, щоб уп'ястись у зміст вірша, читати, а Горький акцентував рукою найважливіші й
потрібні місця.
Bci дуже уважно в несподіваній тиші (люди тільки-но увійшли) слухали ці вірші.
І Горький рукою підкреслював ритм, рішуче вимахуючи рукою, коли я читав ці рядки:

Чи для того, скажи,
Щоб у жасі,
В задусі махорки
Ти тікала в комірку
Під п'яний небатьківський клич, –
Надривався Дзержинський,
Легені викашлював Горький,
Десять трудних життів
Відробив Володимир Ілліч?

І мені здалося тоді, що вiн (Горький) мовби просив читати вipш, присвячений йому. І
тільки потім, коли я став більш дорослим, я збагнув, що в ньому якраз i є основний
наріжний камінь творчості Дмитра Кедріна, що він з'єднав найпростіші явища життя,
побуту з найбільшими історичними подіями й, навпаки, найбільші icторичні події
подаються з найпростішими деталями природи, людських почуттів. І Горький xoтів
підреслити, що для цiє'ї дівчинки, яку б'є батько, відбувалися великі наші історичні події, працювали, жили, творили люди. І не даремно тоді ця "Лялька" почала свій шлях через
час i розум наших читачів..."
"Лялька" була надрукована в 12-й книжці "Красной Нови" за 1932 рік. А Кедрін ще
восени того року був запрошений на постійну роботу в багатотиражну газету "Кузница" Митіщінського вагонобудівного заводу, який також забезпечив поета житлом – виділив шістнадцятиметрову кімнату в підмосковному селищі Черізово (станція Тарасівська
Ярославської залізниці). Це була світла кімната з широкими вікнами на Клязьму в особняку дореволюційного збудування. 3 вікон відкривався привабливий краєвид, що навертав до творчості. Їздити на роботу було зручно й недовго: електричкою до Митіщ – чверть
години, до Москви – 40 хвилин. Праця в "Кузнице" була така ж, як і в дніпропетровській "Грядущей смене": нариси, фейлетони, репортажі про ударників, критичні статті про
"літунів" і прогульників, огляди цехових стіннівок, звіти про комсомольські та партійні
збори, матеріали редакційних рейдових бригад з місць прориву. Складності й суперечності
буднів соціалістичного будівництва поставали перед Кедріним із суворою
безкомпромісністю. Він виразно бачив не лише успіхи, але и прорахунки, недоліки. Не
випадково, що "Лялька" до сліз схвилювала Горького. Думки про складності сучасного
життя, про питания соціального й морального плану, перебудову самої душі людини були особливо близькими для великого письменника. Вони турбували також громадськість.
Журнал "Смена" в березневому номері за 1933 рік, наприклад, повідомляв читачів: "Поет
Дмитро Кедрін працює над циклом ліричних віршів, що відображають побут робітничої
молоді".
3 1934-го по 1941 рік Дмитро Кедрін працює лггературним консультантом у
видавництві "Молодая гвардия". 3міна місця роботи погіршила побутові умови сім'ї, яка
тепер складалась з чотирьох чоловік (мали вже двох дітей – доньку Світлану й сина Аліка),
було тіснувато, проте жили дружно й весело. Коли бувало Людмилу Іванівну запитували,
як живеться, вона жартома відповідала; "Між пічкою й Кедріним". А сам Дмитро
Борисович "писав" свої вірші здебільшого під час прогулянок. Ліс від житла був зовсім
близько. Кедрін казав дружині: "Ну, я піду попрацюю", – і йшов стежечкою до лісу
"викроковувати" вірші. Повністю, звичайно, абстрагувався, нікого із знайомих, коли
траплялися, не впізнавав. Ті, звісно, ображалися: "Чому не вітається?", а потім пробачали,
коли дізнавались, що він дуже короткозорий, носить окуляри мінус 16 діоптрій. Та
винуватою тут була, мабуть, не короткозорість, а муза. Через деякий час повертався,
казав: "Ну, ось я й попрацював", – і, примостившись кінець столу, записував щойно
складені вірші.
Робота літконсультанта подобалась Кедріну, хоч і забирала багато сил і часу, потрібних
для власної творчості. Тепер Кедрін був у гущавині суто літературних справ і інтересів,
читав багато рукописів різнокаліберних авторів – від початкуючих до визнаних, але до
кожного ставився з однаковою доброзичливою вимогливістю, чесно, просто, правдиво.
Який це був літконсультант, видно з його відповідей авторам, записів, висловлювань:
"Поставтесь серйозніше до себе и літератури. Не чекайте від неї троянд, не думайте, що
вона лиш п'єдестал для вашого ycпixy. Література – це служіння народові, це його
виховання, а щоб виховувати народ, потрібно не лише багато побачити, але и правильно зрозуміти, глибоко відчути побачене". "Поет має право, більше того – він зобов'язаний
нічому не вірити на слово. Biн сам повинен визначити координати кожного явища,
кожної peчi, з якою стикається, тому що на цих, ним самим перевірених, координатах він
може побудувати свій поетичний світ". "Необхідне цілковито нещадне ставлення до себе. Вимагайте від себе абсолютної чесності, не випускайте вipшi з рук, поки помічаєте в них
хоча б один недолік". А ось що писав про Кедріна у листі до Г. Литвака поет Кайсин
Куліев: "Biн був мудрим, доброзичливим, суворим i вимогливим порадником, невтомним учителем молодих поетів. Я добре пам'ятаю, скільки ix ходило до нього. В оцінці твоpiв
будь-якого автора Кедрін був так само чесний i одвертий, як i в усьому, що він робив".
Сумлінно працюючи у видавництві, Кедрін одночасно спромігся досягнути найвищої інтенсивності власноі творчості, в основному звершив те, що згодом поставило його поряд
з найбільшими майстрами роійської радянської поезії. За цей період він написав поеми
"Зодчі", "Дорош Молибога", "Віно", "Співець", "Піраміда", "Весілля", "Звідниця", "Пісня про Альону-Старицю", повість у вipшax "Кінь", драму у вipшax "Рембрандт", близько ста
першокласних поезій. Сюди ще треба додати втрачені восени 1941 року вірші й поеми
"Рукавичка Мефістофеля", "Папеса Іоанна", "Кутузов", "Ялинка", майже завершену драму
у віршах "Параша Жемчугова". Правда, надруковано було небагато: поеми "Зодчі,
"Співець", "Пісня про Альону-Старицю", "Віно", "Дорош Молибога", окремі вірші. Драма
у віршах "Рембрандт", найвизначніший твip Дмитра Кедріна, написаний блискуче i 
блискавично, з червня по вересень 1938 року, була надрукована в 1940 році журналом
"Октябрь" (номерй 4 i 5). Майже через piк "Рембрандт" прочитав актор i режисер Малого
театру М.С.Нароков. Захоплений п'єсою, він розшукав Кедріна по телефону i сказав, що
радий був би поставити "Рембрандта" й зіграти головну роль. Нароков i Кедрін
домовилися зустрітися й поговорити про все детально в найближчу неділю. Але тією
неділею стала неділя 22 червня 1941 року. До peчi, в житті i творчості Кедріна це була вже
не перша фатальність. Він не забув, що, коли Е. Багрицький, загалом схвально оцінивши
його "Свідків" (у першому вapiaнтi) й погодившись редагувати майбутню з6ipкy, призначив
йому чергову робочу зустріч на 16 лютого 1934 року, саме цей день став днем смерті
Багрицького.
Через дуже слабкий зір Дмитро Кедрін був звільнений від воєнного призову, але з
перших днів Великої Вітчизняної війни вперто добивався відправки на фронт. Ociнь 1941
року, коли німецько-фашистська навала загрожувала Москві, стала особливо важкою для
Кедріна та його ciм'ї. Черкізово було відрізане від Москви, залізничне сполучення
перервалося. Спілка письменниюв евакуювалася з Москви. Звісно, Кедрін i в цей
найтяжчий час не занепав духом. Він робив те, що робили тоді iнші чесні люди, пaтpioти,
що залишилися в прифронтовому тилу: чергував у складі дружин ППО на об'єктах i в
селищній раді, рив траншеї, будував бомбосховища, патрулював уночі на вулицях селища.
Але він xoтiв боротися проти ворога властивою йому зброєю – полум'яним словом поета.
Цієї можливості він був позбавлений – друкуватися не було змоги. І це ятрило душу,
продовжувало думки про власну непотрібність. Переборюючи пригнічений настрій,
Кедрін писав. Щодня розкривав великий товстий загальний зошит (він іронічно називав
його "гросбухом") i писав ліричний щоденник тiєї моторошної осені. Це були короткі вipші,
як правило, на 16-20 рядків, де сувора правда i висока художність були злютовані
мистецьким сплавом. Розповіді про нальоти ворожої авіації, ночі в бомбосховищах, черги
за хлібом, грім недалекої вже артилерійської грози, евакуаційну колотнечу на вокзалах...
І над yciм цим – тривожні, пекучі роздуми про найсвятіше, найдорожче, найулюбленіше –
про історичну долю Матері-Вітчизни.
Кедріни теж спробували евакуюватися з Москви, та невдало. Три дні просиділи на
Казанському вокзалі, а 16 жовтня під час безладної бурхливої посадки втратили вci peчi 
й серед них валізу з рукописами Дмитра Борисовича. Довелось повернутися в Черкізово.
Були втрачені цінні художні твори, над якими Кедрін працював близько десяти poків i які
майже були закінчеш. Пізніше по пам'яті було відновлено лиш незначну частину втраченого. Кедрін однак рішуче подолав почуття розгубленості й самотності, що намагались оволодіти
ним в тi жахливі жовтневі дні. Повернувшись в Черкізово, він продовжує наполегливо
працювати, зростаючи як поет i громадянин, про що свідчать віріші "1941", "Hi!", "Отчизна",
"Дзвін", "Краса" тa iн. 3 вipшiв, написаних в 1941–42 роках, поет уклав дві збірки – "День
гніву" й "Російсъкі вipшi", та жодна з них не була видана. Майже вci вірші, що складали ці
збірки, були надруковані вже після його смерті у виданнях, здійснених подвижницькою
працею Людмили Іванівни Кедріної. ""Російсъкі вipшiі" стали серцевиною посмертної
слави поета.
У травні 1943 року здійснилося бажання Кедріна: йому дозволили виїхати в діючу армію. Донька поета Світлана Кедріна згадує: "Якось тато повертається з Москви збуджений, в піднесеному настрої, високо під стелю підкидає брата. "Ти чому це такий веселий?" –
запитую я. – "На фронт, донечко, іду, до льотчиків! Ура!" – "Ура!" – кричу я. Батько їде в
армійську газету "Сокол Родины", на Північно-Західий фронт".
Перебування на роботі в газеті Шостої повітряної армії благотворно вплинуло на
Кедріна, він ніби відродився, поздоровшав духовно i фізично. Відчуття особистої потpi6ностi, усвідомлення того, що він теж бере участь в ратній пpaцi поруч з мужніми й відданими
синами Вітчизни, наповнювало його серце радістю, бадьорістю, оптимізмом, підтримувало високий творчий настрій. Службою в газеті Кедрін вніс свою "краплю меду" в справу
Перемоги. Майже в кожному номері газети з'являвся кмітливий i життєрадісний Вася
Гашеткін (авіаційний різновид Василя Тьоркіна), що жваво відгукувався на вci  події
фронтового життя, жартував, іронізував, висміював, підбадьорював... Льотчики щиро
полюбили Кедріна-Гашеткіна. Близько року Кедрін був на фронту написавши за цей час
більше ста віршотворів, які друкувались не лише в "Соколе Родины", але i в інших фронтових газетах, в центральній пpeci, використовувалися в листівках Політвідділу фронту. За
самовіддану працю в фронтовій газеті він був нагороджений медаллю "За бойові заслуги".
Навесні 1944 року Кедрін повернувся додому, в Черкізово, сповнений творчих планів,
осяяний передчуттям близького ycnixy й визнання. Biн переглядає збірку 1942 року "Російські вірші", доповнює ії новими речами; одночасно починає компонувати ще три збірки: "Чоловіча робота" (вірші про війну), "3рілість", (віршовані твори на історичну тематику), " Солов’їний вабик" (пейзажна та інтимна лірика); починає працювати над поемою "Родина" (ії перша глава публікуватиметься в посмертних виданнях під заголовком "Уральський ливарник"); мpiє написати книжку про психологію творчості; продовжує плідну перекладацьку працю. В серпні 1945 року Кедрін у складі письменницької бригади побував у Молдавії. 3 листа поета до дружини видно, що поїздка була зв'язана з перекладацькою діяльністю.
І раптом – непоправне. 18 вересня 1945 року увечері коли Кедрін повертався з Москви
в Черкізово, він був убитий невідомими. Так на 39 році трагічно обірвалося нелегке, повне безкомпромісної боротьби за право бути самим собою життя поета, наділеного світлим, гуманістичним талантом, небуденною художньою самобутністю.

Літературна спадщина Дмитра Кедріна складається з віршів, поем, повістей у віршах,
драми у віршах "Рембрандт", перекладів, літературознавчих нотаток, щоденникових записів, епістолярних речей.
Розпочавши систематичну літературну працю в середині 20-х років, швидко пройшовши
етап учнівства i впливів, поет з початку 30-х років спромігся визначити властиве йому коло
тем, виробити власний голос, заговорити вагомо и оригі,пнально. Поезія "Лялька"
переконливо свідчить про це. Доля людини перехідної епохи, сутичка нового зi старим, ще
досить живучим в побуті i психології, – тема цієї поезії. Перед читачем постає зворушливий
образ маленької дівчинки, волею обставин кинутої на дно мщанської лагуни, де "шаліють... судачать, канючать, лихословлять i крадуть, юродствують, плачуть i п'ють". Дівчинка
інстинктивно тягнеться до всього чистого, світлого, яскравого: ії очиці волошково
спалахують, коли вона бачить обшарпану стару ляльку, бо ніякої не мала ніколи, людського
слова не чула, крім лайливих погроз п'яного батька. А це ж для таких, як вона, було
звершено революцію, завойовано гідні людини права. Поет певен, що правда нового
життя нездоланна:

Комсомольці нагрянуть,
Вантажника п'яного зв'яжуть,
Зазирнуть в комірчину,
Де спиш ти, згорнувшись в калач,
І одягнуть тебе,
І зберуть твої речі,
І скажуть:
"Ну, любенька,
Ходім!
Ми дамо тo6i ляльку,
Не плач!"

Дати ляльку дівчинці тут означає повернути їй дитинство, гідне маленького громадянина суспільства, що стало на шлях соціалістичних перетворень.
Ця тема у програмовому вірші "Двійник" набуває загострення i поглиблення: боротьба
нового зi старим відбувається в самій людині.

Два місяця в небі, два серця в мені,
Позаду орел, i зоря вдалині.
Порівну я чую i клекіт орлиний,
І бачу зорю, що сія на долину:
Жар світла несу, але й мороку гніт...

Людина перехідної епохи, носій світлого i темного начал є ареною ix непримиренної
боротьби. Нова людина народжується в муках боріння з частиною себе самого, з темним двійником у co6i, що тягне назад. Цей двійник приречений, майбутнє за новою людиною,
але процес переродження болючий:

... не ладнаєм з моїм двійником ми:
То він мене гне, то я його мну,
І все ведемо, ледь спочивши, війну.
До рівня доби, людства красного маю,
За комір себе я тягну-підіймаю.
Хай боляче це, хай пече печія,
Хай тяжко хоч як – підніму себе я!

Взагалі тема людини на землі, особистості, що прозріла i прагне думати, говорити i діяти
за законами правди й чистого сумління, – головна у творах Кедріна 30-х років. Ось,
приміром, Дорош Молибога з однойменної поеми. Старий солдат-інвалвд, учасник
героїчної оборони Севастополя 1854-55 років, щодоживає віку, сторожуючи на пасіці, під
час громадянської війни стає героєм-месником. П'яний розбещений
полковник-білогвардіець застрелив його внука Івасика, невдало розігравши з ним пантоміму
з "Вільгельма Телля". Рішуче відкидаючи догми непротивлення злу, 95-літній ветеран
вершить суд совісті – убиває полковника зi своєї старої берданки. І хоч Дорош Молибога
робить це, керуючись наказом власного сумління помститися насамперед за смерть онука,
цей вчинок об'єктивно ставить його на бік революційних перетворювачів cвiтy. Щоправда, психологічний злам може вздбутися занадто пізно й не дати позитивних наслідків, як це ми бачимо у вірші "Загибель Балабоя". Шкуровець Василь Балабой, опинившись з іншими білоемігрантами в Берліні без жодних засобів для існування, надумав звернутись по
матеріальну допомогу до отамана Гниди, розбагатілого на грабунках, але дістав глумливу
одмову. Ось тут i стався злам:

... враз Василь
Шапку здер, завив i гепнув на підлогу:
"За ваші душі, за вашігроші
Я, рубаний, стріляний, годую воші.
Ви гребли у скрині срібла та хутора,
Спаскудили coвicть i душу спалили мою!..
Пощо під Ростовом я клав свої нутра
За твою за Єдиную Неділимую?!"

Та це прозріння марне. Денщик-текінець втришия вибиває Василя з хоромів Гниди. Розчавлений морально i фізично, викинутий із життя, Балабой приречений сконати "біля плювальниць на Фрідріхштрассе".
Характерною рисою "людей на землі" э одержимість. Вони не крутять, не хитрують,
кажуть те, що думають, ідуть навпрошки i вперто, добиваються свого навітъ ціною
власного життя. Одержимість як риса характеру гідна поваги, захоплення, похвали. Але
не завжди. Вирішальне значения тут має те, чим саме одержима людина. Є у Кедріна
вірш про горезвісного й теж одержимого Григорія Распутіна. Неординарна й сильна
особистість, він спрямував пристрасне зусилля на те, щоб пробитися в середовище
можновладців i впливати на них, більше того, повелівати навіть царями. Здається,
Распутін досягнув бажаного, та це ілюзорна перемога, бо заради неї він перестав бути
людиною у високому розумінні цього слова. Тяжка, кривава и ганебна загибель стала
апогеєм його страхітливого життя. Майже те ж саме можна сказати про вождя гуннів
Аттілу, з великою художньо-викривальною наснагою змальованого в поемі "Весілля".
Задля досягнення абсолютної влади (він навіть рідного брата вбив, аби не ділити ії з ним)
й необмежених завоювань Аттіла обмежив i придушив у co6i все людське, ставши
одержимим аскетом серед награбованого багатства.

Орда
Йшла в золоті,
На скарбах спочивала.
Лише Аттіла – голову до сну
Клав просто на тверду луку сідельну,
Цнотливий був,
Пив тільки воду,
Їв
Відвар ячмінний в дерев'янній чаші,
Один лиш він – цей виродок чудний –
Не розумів, як хміль лікує серце,
Кохання мучить як
І як жага
Сухим морозом лихоманить тіло.

Та коли мучена аскетизмом плоть Аттіли збунтувалась i "любов звила гніздо в його
дрімучім серці", й він захотів одружитися, то надмірності шлюбного бенкету i хтивість, що спалювала його, розірвали йому серце на шлюбному ложі.
Поета назавше приваблює полум'яна одержимість бунтарів проти класового гніту, як, наприклад, у "Пісні про Альону-Старицю", де розповідається про сильну духом,
обдаровану жінку, сподвижницю Степана Разіна, що керувала двома полками повстанців, завдаючи поразок регулярному царському війську, а також шляхетна творча одержимість
народних митців, творців нетлінноі краси i культурних надбань, зодчих, художників,
майстрів слова. Саме друга половина 30-х років у творчості Кедріна виразно позначена
глибоким інтересом до визначних подій вітчизняної i світової історії й культури. Поема
"Зодчі", написана i двічі надрукована в 1938 році (вперше в журналі "Красная новь", № 3,
а вдруге – в колективному збірникові наприкінці року), стала першим твором Кедріна, що
здобув одностайне схвалення критики. Витримавши пepeвірку часом, поема "Зодчі"
залишається улюбленим читацьким шедевром, який наочно показує, що поезія – це
живописания словом. У цьому твоpi кожне вжите слово – єдино можливе, поему не
можна скоротити чи доповнити, як не можна переробити чи вдосконалити архітектурний національний шедевр – храм Василія Блаженного (Покровський собор), про будівництво
якого тут повідано. Легенду про владимирських будівничих Барму i Постника, що
поставили небувалої краси церкву в Москві на Красній площі в 1555-60 pp. i яких потім
наказав ocлiпити цар Іван Грозний, щоб ніде більше не з'явилось подібної або кращої,
Кедрін узнав ще в Катеринославі, довго виношував твір i, нарешті, класично здійснив його
майже через півтора десятка pоків. Одна з улюблених тем Кедріна – Митець i Володар –
знайшла в "Зодчих" якнайдовершеніше вираження. Раніше й теж досить усгпішно він
втілив ії у поемах "Biно" (1935) i "Співець" (1936).
Інша, близька до цієї тема, – Митець i Суспільство – стала стрижневою для драми у
віршах "Рембрандт". Кедрін захоплювався живописом великого голландця. Остаточним поштовхом до написания драми стала виставка тврів Рембрандта в Москві восени 1936
року. Поет кілька paзів побував там i твердо вирішив: "Я,мушу про це написати". Потрібно підкреслити, що творчо i психологічно він був готовий до цього, бо доля митця,
художника, поета, як ми знаємо, протягом останніх п'яти років була центральною в його
творчій свідомості. Реалізм, народність, глибокий психологізм майстра світлотіні – все це
було радним Кедріну: адже кращі його вірші й поеми є не що інше як талановитий
словесний живопис. Тим більше така художня манера є визначальною для драми у
віршах "Рембрандт".
Рембрандт Кедріна гордо називає себе "старим гезом, мірошником i мужиком",
підкреслюючи цим свое трударське походження i зв'язок з героїчним минулим
свободолюбного фламандського народу, що здобув незалежність Нідерландам в боротьбі
з іспанською короною. Однак дуже скоро завоювання Нідерландської революції стали обтяжливими для національної буржуазії, яка почала схилятися до "твердої влади". Ці
прагнення суперечили інтересам широких народних мас, i в цьому конфлікті Рембрандт
цілковито на боці трударів. У pозмові з ученим-талмудистом Мортейрою й гармашем,
якими, до речі, разом з продавцем фарб i учнем Фабриціусом обмежується коло спільників Рембрандта, він заявляє:

На сполох вдарять, як пора настане,
Матроси, пивовари, гармаші,
Ремісники...

Рембрандт – великий митець i мужній громадянин – протистоіть у драмі ворожому
суспільству, яке хотіло б зробити його своїм покірливим прислужником. Хто ж є у драмі
серед представників цього бюргерського суспільства? Бургомістр Ciкс – втілення лукавства, обережності, буржуазної облудної добропорядності; Баннінг Кук – стрілецький капітан,
недалекий, бундючний i продажний, який однак хоче, щоб мистецтво прославляло його "подвиги"; учень Рембрандта Флінк – брехун, спритний пролаза i пристосуванець у
мистецтві; Людвіг Дірк – цинічний прагматик-маклер, паразитуючий на мистецтві, що
стає багатієм, привласнивши майно Рембрандта; наслідний принц Тоскани, що втілює
"освічений абсолютизм"; лицемірний i жорстокий ханжа-пастор; лікар Тюльп – жрець псевдонаукової медицини. Кожен iз них сам по co6i виглядає пігмеєм порівняно з
Рембрандтом, але взяті разом у своїй егоїстично-зашкарублій суті вони утворюють силу,
здатну вкоротити йому віку. Навіть Саскія, дружина Рембрандта, неспроможна порвати
з бюргерською психологією, об'єктивно протистоїть йому.
Ворожі сили не зламали митця духовно, він гідно виконав своє життєве призначення, залишивши нащадкам безсмертні творіння, в яких правдиво i з пророчою геніальністю
закарбував свій час. Знесилений тілесно, передчасно ідучи з життя, він свідомий того, що
своєю натхненною працею, діяльною любов'ю до народу й вітчизни подолав смерть.

Я Саксію лишив на полотні,
І люта смерть, жнивуючи старанно,
Хай скосить десять поколінь, – та нi,
Тут навіть смерті ще радіти рано,
Вона мине пречистий образ той,
Те полотно, що наче лист в конверті
В майбутне піде поколінь за сто -
Й за тисячу... Я не підвладний смерті!

Подібну думку висловлює й Мортейра, відповідаючи на закид Фабриціуса, що він
порушив єврейське ритуальне правило – підійшовши до померлого Рембрандта ближче
ніж на сім кроків:

Ciм кроків? Мертвим той закон богів.
А він живий. Талант бо ще нi разу
Не помирав. І скорше ворогів
Його цуратись треба, як прокази.
Він – живописець вбогих, як талант,
Хай підірвався в лютім бойовищі,
На дужих плечах він, немов Атлант,
Підняв до сонця землю нашу ближче.

Драма написана точною образною мовою, окремі ії місця, як, наприклад, монолог
Рембрандта в останній, шостій картині "Повернення блудного сина", піднімають до
вершинних зразків світової поезії:

Самотній, хворий i сліпий, мов кріт,
Втомилось серце, житти важко стало.
(Підходить до вікна, дивиться на міcто).
Сплять небеса. Спить незворушний світ.
Спить Амстердам на ста своїх каналах.
Мій Амстердаме! Кожним красним днем
Ти piс в мені! На будь-якім каналі
Micток мені знайомий! Тут мене
Кохали i ненавиділи-гнали.
Човнів далеких мріють світляки,
На вежі дзигарі рахують миті,
Сплять бюргери, надівши ковпаки,
Убогі сплять, закутавшись в лахміття.
Нічних мишей шкребкий, лякливий звук
Нужденну тишу келії тривожить.
Спить хитрий Ciкс i гучномовний Кук,
І демони стоять над їхнім ложем.
Самотній я: спить Саскія в гробу,
Спить поряд з нею Титус мій єдиний,
І, мріючи про ангела трубу,
Спить Хендріке у вбогій домовині.
Над сплячими – подзвіння крижане,
Падуча зірка слід свій залишає...
Лиш я не сплю... Та ось уже й мене
Солодкий позіх смерті забирає.

(Підходить до портретів i звертається до них).

О рідні тіні! Заклинаю вас
Любов'ю серця й сонця золотого:
3беріться разом в цей прощальний час
До мене на вечерю, до живого!

Драма "Рембрандт" була високо оцінена сучасниками. Ілля Сельвінський, відзначаючи
тривку художню цінність п'єси, називав ії трагедією. Лідія Сейфулліна, прочитавши
"Рембрандта", порадила Людмилі Кедріній: "Піди в МХАТ до Михаила Івановича
Царьова i скажи йому, що "Рембрандт" Кедріна сподобався мені так, як "Борис Годунов
" Пушкіна". Головний режисер Ленінградського драматичного театру iм. Пушкіна
І.О. Горбачев так висловився про цю п'єсу після ії прем'єри в його театрі: "Рембрандт" –
це геніальна чиста драма". В Іркутському i Красноярському драматичних театрах теж
ставили "Рембрандта". В Тарту йшла опера "Рембрандт" в постановці режисера Каарела
Ірди, музику написав Еулген Капп. Лев Озеров назвав "Рембрандта" видатним твором
російської літератури й висловив думку, що якби Кедрін залишив у спадок тільки один
цей твip, то й тоді б його iм' я запам'яталося надовго.
Тема Вітгчизни, матері-Росії особливо щиро, своєрідно й виразно звучить в останній
період його творчості, у віршах, написаних під час Великої Вітчизняної війни 1941-45
років. Taкi вірші, як "Глухота", "Буглик", "В парку", "Архімед", "Дніпропетровськ", "Вітчизна" ("Весь край цей, коханий навіки..."), "Краса", "Хочеш знати, що значить Росія...",
"Альонушка", "Pociє! Ми любимо тихий квіт...", "Мати" ("Улюбленця-сина в похід
проводжала старенька..."), "Такою ти мені колись наснилась...", "Яке неозоре тут небо!
Мов сниться...", "Все мені мріється поле гречане...", увійшли в золотий фонд російської
лірики. Вони пронизані щемливою, непозбутною любов'ю до рідного краю, його безкраіх
ланів, могутніх прозороводих рік, дрімучих лісів i сонячних галявин, стрімких i холодних
джерел, загадкових туманів, всеочищаючих злив, казкових метелиць, до його минулого
й сучасного, до його майстрів, зодчих, гepoїв... Володимир Луговський у статті "Роздуми
про поезію" показав відмінні риси цих віршів на загальному тлі поетичних творів періоду Вітчизняної війни: "Я спеціально звертаю вашу увагу на вірші Дмитра Кедріна про війну.
Вони не зовсім схожі на звичайну фронтову лірику. Читаєш вірші 1942-1944 роюв, а війни
начебто немає. Але вона там є, там говориться про Pociю, про властивості російської душі,
й не забуті характерні для російської природи деталі. Він якось скромно, в сором 'язливій
манері подає вci ці події, крицеві щити, в яких вітчизна боронилася від птлерівських
полчищ. Це лірика надзвичайна, вона примушує багато про що задуматись". Єдність,
злютованість епічного й ліричного, взагалі характерна для творчої манери Кедріна, з
особливою силою виявила себе у віршax цього пepioду. Навіть 8-12-рядкові мініатюри
тепер несуть в co6i стільки естетичного матеріалу, наснажені таким драматизмом, що
всього цього вистачило б на поему, якщо не на драму, як це ми бачимо, наприклад, у вірші "Глухота":

Бетховенським пером страшним
Війна громаддя нот малює.
Її октав залізний rpiм
Мрець в домовині – й той почує!

Та дивний дано слух мені!
Оглухлий в смертній хуртовині,
3 гучань симфонії війни
Я чую тільки плач вдовиний.

Афористично, оригінально, сміливо. Не кожен поет зважився б тоді, у вересні 1941-го, на таке визнання. Але й тоді, як i тепер, неупереджений i вдумливий читач поділяв шляхетну вибірковість поетового слуху i шанував поета за щирий некрасовський тембр в оспівуванні жіночої долі.
Гуманізм, гармонійність i універсальність поетичного дару Кедріна нині визнані й пояснені дослідниками його творчості, однак гадаємо, що пріоритет цього твердження належить Іллі Сельвінському, котрий ще в серпні 1957 року заявив у журналі "Новый мир": "Дмитро Кедрін являє собою той рідкісний тип поета, який майже зник в передреволюційній літературі i став відроджуватися лиш після Жовтня, – я маю на увазі творчість, що охоплює всі жанри вірша, гармонійний розвиток поетичного організму. Одні письменники володіють віршем тільки в ліриці: інші вміють створювати й епічні поеми, але п'єси у віршах їм уже не даються; треті, навпаки, навчились писати п'єси, та вірші й поеми не входять в коло їхньої майстерності. Дмитро Кедрін вмів усе, як уміли все наші класики від Пушкіна до О.К.Толстого. Поряд з лірикою ви знайдете в нього епос "Кінь", "Дорош Молибога", рядом з баладами й піснями – трагедію "Рембрандт". Та й сама лірика в Кедріна надзвичайно різноманітна: від гнівної антифашистської інвективи до записочки другові з запрошенням на дачу".
Кедрін багато знав i мав могутню уяву (а уява, як відомо, – бог мистецтва), тому все, написане ним, набуває дивовижної достовірності, пластичності, яскравості, здається, поет на власні очі бачив Рембрандта i Фірдоусі, геніального будівничого Федора Коня, щойно повернувся з Москви часів Івана Грозного, Вистраждана в тяжких випробуваннях любов до Батьківщини, до культурних, художніх, духовних ціностей народу, до майстрів i гepoїв, людей добрих, великодушних, справедливих, i гнів до мракобісів ycix мастей наповнює твори Кедріна високим гуманістичним звучанням. Прогресивне мистецтво вcix народів i eпox було його непогасним натхненням.
Biн багато перекладав, i його переклади отримали високу оцінку. Олександр Фадеев, наприклад, вздзначав ix як "дуже гapнi". Відомі переклади Кедріна з українських поетів, зокрема, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Михаила Стельмаха, а також інших національних поeтів: Гамзата Цадаси, Муси Джаліля, Кайсина Кулієва, Мустая Каріма, Марта Рауда, Саломеї Hepic, Максима Танка. Є в його перекладацькому доробку твори cвітової класики (Адам Міцкевич, Шандор Петефі, Бранко Чопич).

Ненастанна й самовіддана творча праця приносила поетові Дмитру Кедріну поодинокі миті незрівнянних радощів, невимовного щастя, але загалом його життєвий шлях був трагічний. Пригадаймо: 1/ смерть прихильного рецензента, майбутнього редактора першої книжки на початку спільної роботи; 2/ одна прижиттєва збірочка, яка чекала своєї з'яви дев 'ять pоків i вийшла покаліченою; 3/ початок війни в той день, коли була призначена перша робоча зустріч стосовно постановки драми "Рембрандт"; 4/ загибель apxiвy восени 1941 року, де було кілька трудомістких, готових до друку речей, пізніше не відновлених; 5/ тупе i вперте небажання видавців i колег визнати очевидний талант одного з найсамобутніших російських поетів першої половини XX ст.; i як випливаючий з усього попереднього фінал – 6/ загадкова (хто вбив, за віщо? – досі невідомо) насильна смерть. Як на одне людське життя – чи не забагато фатальностей?
Дмитро Кедрін, як це буває в істинних поетів, з вражаючою точністю вгадав наперед обставини власної смерті у вірші "Глухар":

Може, так у щастя день жаданий,
Як сяйне моїх пісень зоря,
І мене поцілить смерть нежданно,
Як ота шротинка – глухаря.

Не помилився він i в пророкуванні щасливого майбутнього своїй поезії:

Минають дні неломітно,
Роки пливуть, не спішать...
Mов icкpa, жадаюча вітру,
Незримо тліє душа.

Коли несподіваний вітер
Роздмухає з іскри пожар,
Люди сліпі помітять:
Не марно вуглик лежав!

("Вуглик")

Справді, Кедріна визнали й полюбили, майже вся його спадщина поетична (за винятком кількох десятків віршів) опублікована. За чотири десятиліття, що минули після смерті Кедріна, у нас вийшло двадцять видань його творів, збірки в Болгарії й Чехословаччині, а також переклади віршів i поем в Югославії, Угорщині, Англії, Франції. Тут потрібно одразу ж зауважити, що підготовка i здійснення згаданих видань значною мірою стали можливі завдяки титанічним зусиллям вдови поета Людмили Іванівни Кедріної. Тому в літературне поняття "Дмитро Кедрін", яким є нині i яким стане в майбутньому, обов'язково входить тепер i входитиме завжди своїм життям, любов'ю, вірністю, самозабутньою працею дружина i друг поета Людмила Кедріна.
Істинна поезія – це іскрометне свято душі i серця. Свято, що завжди з тобою, як писав Хемінгуей. Це те, що наділяє читача осяйними почуттями життєрадісності, добродіяння, правдолюбства i людинолюбства, урочисто-чародійного захоплення вічною красою землі i всесвіту. Істинна поезія – це всепроникаюча ясність i незглибима таїна. Такою входить в духовне єство людини поезія Шевченка i Лермонтова, Тютчева i Олеся, Тичини i Єсеніна. Такою входить у вдячно здивовану свідомість сучасного читача поезія Дмитра Кедріна. Його вipшi нині звучать з телевізійних екранів, підмостків естради, на його тексти створюються opaтopiї. Кедрін, який наприкінці життя гірко скаржився сам co6i, що не бачить свого читача, не відчуває його, тепер здобув Читача з Великої Літери. Останні його книги йдуть тиражами в сотні тисяч (наприклад, у видавництві "Московский рабочий" в 1982 році – 100000, а в Пермському книжковому видавництві в 1984 році – 300000), але й ці тиражі не можуть задовольнити читацького попиту. Далеко не вci шанувальники таланту Кедріна змогли придбати хоча б одну з цих книг. Є вci підстави сподіватися, що любов до творчості Кедріна чимдалі зростатиме. Бо вже й тепер, кажучи словами Гоголя, ім'я поета Кедріна стало значно щасливішим, ніж був він сам за життя.

Гаврило Прокопенко,
член Національної Спілки 
письменників України

_____________________________________________________________________________________________

п