.
Зодчі

Я к Орду Золоту
Розметав государ під Казанню, 
Наказав на подвір'я своє 
Прибувати майстрам. 
І звелів благодійник, – 
Гласить літописця сказания, – 
Наче знак перемоги, 
Камінний поставити храм.

Привели до царя 
Флорентійців 
Та німців охочих, 
Закордонних мужів, 
Що пили жбан вина в один дих. 
Допустили до нього 
Іще двох владимирських зодчих, 
Будівничих російських, 
Безвісних, 
Ставних, 
Молодих.

Світло йшло крізь вікно слюдяне. 
Було душно, аж мертво. 
Піч кахляна.
Божник серед чаду й жари. 
В сорочках полотняних 
Перед Іоанном Четвертим, 
Міцно взявшись за руки, 
Стояли майстри.

– Смерди!
Можете церкву поставити гожу, 
Щоб заморських церков 
Красивіша була, говорю? 
І труснувши чубами,
Запевнили зодчі, що можуть: 
–Накажи, государю! – 
І гримнулись в ноги царю.

Государ наказав. 
І в суботу на вербному тижні, 
Похрестившись на схід, 
3акріпивши волосся, як слід, 
Государеві зодчі, 
Опинки навісивши спішно, 
На риштовання цеглу 
На дужих плечах понесли.

Виплітали майстри 
Візерунки з камінних мережив, 
Приганяли стовпи, 
І, кохаючи працю хмільну, 
Бані злото давали, 
Покрівлям – блакитну одежу, 
І до рамок свинцевих 
Кріпили луску слюдяну. 

Ось уже до небес 
Потягнулися вежки стрілчасті, 
Маківки, 
Переходи, 
Балкончики, 
Чари-діла... 
Дивувалися вчені, 
Тому що та церква квітчаста 
Ліпша вілл італійських 
І пагод індійських була!

Дивовижний той храм 
Богомазами був розмальований, 
В олтарі, 
І при входах, 
І в царськім притворі самім, 
Живописці з apтiлi 
Монаха Андрія Рубльова 
Розумілись зело 
На piзкiм візантійськім письмі...

А в ногах у будови 
Майдан ярмарковий звивався. 
– Покажи, чим живеш! – 
До купців він сурмив, мов у piг. 
Чорний люд там ночами 
В шинках до хреста пропивався, 
А світанками криком кричав, 
Стаючи під батіг.

Закатований тать 
Біля плахи лежав бездиханно, 

Просто в небо встромивши 
Сріблястий пачос бороди, 
І в московській неволі 
Татарські томилися хани, 
Перекинчики Чорної, 
Посланці Золотої Орди.

І над соромом цим 
Була церква та – 
Мов наречена! 
При рогіжці своїй, 
3 бірюзовим колечком 
В устах, –
Біля Лобного місця 
Завмерла повія нікчемна 
І дивилась на казку: 
Яка красота!

А як храм освятили, 
То з посохом, 
В шапці чернечій,
Обійшов його цар – 
Від підвалів i служб 
До хреста. 
І, мережані вежі 
Окинувши оком старечим, 
–Ліпота! – мовив цар. 
І відлунили вci: –Ліпота!

І спитав благодійник: 
–А можете красну та гожу, 
Благоліпнішу церкву 
Звести, говорю? 
І, труснувши чубами, 
Запевнили зодчі, що можуть: 
–Накажи, государю! – 
І гримнулись в ноги царю.

І звелів государ, 
Будівничих отих осліпивши, 
Взяти хист їх могутній 
У чорний смертельний заков, 
Щоб нi в Суздальських землях, 
Hi в землях Рязанських, 
Hi в інших
Не з'явилося ліпших 
За церкву Покрови 
Церков.

Соколинії очі
Кололи їм шилом залізним, 
Аби світу ясного 
Побачить вони не могли, 
Їх тавром таврували, 
Сікли батогами їx, слізних, 
І жбурляли їx, 
Темних, 
На лоно холодне землі. 

І в Обжернім ряду, 
Там, де заваль корчемна хрипіла, 
Де сивухою тхнуло, 
Де смороду й мороку дно, 
Де горлали дядьки: 
"Государеве слово i діло", – 
Ti майстри Христа ради 
Прохали на хліб i вино.

І стояла їх церква 
Така,
Що неначе приснилась, 
І дзвонила вона, 
Мов навіки ховала майстрів, 
Й заборонену пісню 
Про царську страхітливу милість 
Потаємно співали 
На широкій Pyci 
Гуслярі. 
                                            1938