.
Дорош Молибога
Як із Хмільницького тракту
Трохи в ліс звернути,
Шлях тоді упреться раптом
В пасіку забуту.
Хто б не йшов, за тином сторож
Окликає строго.
Нелюдим безногий Дорош,
Старий Молибога.
В курені його лежанку
Підпирає кілля.
На стіні висить берданка,
Заряджена сіллю.
Зелень їсть його медалі,
Мундир – часу попіл,
А в думках все далі й далі
Славний Севастополь.
Та хвалити не годиться
Бачених там видів.
Пішов писаним вродливцем,
Прийшов – інвалідом.
Скрипить його дерев'янка,
Свистять йому діти.
Ой, як тяжко на останку
Доживать на світі!
Сорок літ він 6opтi робить,
Ремонтує днища.
А зозуля довгодзьоба
На яворі свище.1
Жона його лежить мертва,
Сини бородаті, –
Свище сімдесят четвертий,
Девяносто п'ятий.
Лиш від дочки, від Глафіри,
3 ним лишився внучок.
Дорош хлопчика цифіри
І писанню учить.
На свят-вечір в село, як гість,
Йде обов'язково.
Там з узваром куті поїсть –
Й на пасіку знову.
На великдень ще до храму
В те село, де виріс,
Прибреде i стане прямо
3 півчими на крилас.
Дасть копієчку-мідянку
Старцю – й суне далі.
Скрипить його дерев'янка,
Брязкають медалі.
Незбагненне щось зробилось
3 людом у столиці:
На червоних та на білих
Став народ ділитись.
Від словес високочолих
Людської гордині
Чи щедріші стануть бджоли
І солодші дині?
Без пуття ота морока,
Hi мокро, Hi сухо...
Це – як сказано в пророках –
Лиш томління духу.
Спечний був дощем умитий
Той сонячний ранок.
Пахло медом духовитим
Від черемух п'яних.
Дорошеві хоч i жарко,
У крижі стріляє,
Приліг старий на лежанку
І в сон поринає.
Сон голову сиву клонить,
Як диню-качанку...
На пасіку несуть коні
Скажену тачанку.
В ній сидять, як тi химери,
Вельми п'яні, грішні,
Галасливі офіцери,
Чоловіки пишні.
У них шлики з оксамиту
На шапках смушевих.
Вулики несамовито
Б'ють вони знічев'я.
Стали, лаючись погано,
Медом ласувати,
По дуплянках iз наганів
Почали стріляти.
По білочці б'ють поспіхом,
Тупо i жорстоко.
А Дорошу крізь постріли
Сниться Севастополь.
Верховода i призвідник
Витівок гpixoвних,
Виділяється між інших
Вусатий полковник.
Наче цукор – в нього зуби,
Вуса – як у турка,
Шапка-бирка – глянуть любо,
Волохата бурка.
Ось біжить – i це, їй-богу,
Правда без прикраси –
3 річки внучок Молибогин,
Маленький Івасик.
Biн сюди прямує швидко,
Зляканий стрільбою,
Синій чайник несе, видко,
Сповнений водою.
Бачить його i тупоче
Ногами начальник,
Кричить йому: "Постав, хлопче,
На голову чайник!
Не стріляв iще я мимо
В хоч яку тарелю.
Poзіграєм пантоміму
Із "Вільгельма Телля"!"
Хусточкою біленькою
Biн ствол обтирає,
Парабеллум вороненький
Браво підіймає,
Схитнулися темні крони,
3opi бань церковних,
Кричать друзі: "Промах! Промах,
Дорогий полковник!"
В очах, видно, хмелю почерк
Перехнябив мушку.
Згинув хлопчик, пропав хлопчик
Та нi за понюшку!
Вишкандибав на пасіку
Старий Молибога.
"Прокинься, встань, Івасику,
Усміхнися трохи!"
Кинь, чудило! Вже й не дише!
Куля 6'ється хльостко.
Ручки внукові жовтіші
Церковного воску.
Скрипить його дерев'янка,
На труп сонце світить...
Ой, як тяжко на останку
Жить на білім світі!
Молибога з того ранку
3oвсім став сутулий.
І забив він у берданку
Вже не сіль, а кулю.
А до мicтa та дорога –
Три верстви, не далі.
Надів мундир Молибога,
Почепив медалі...
Покарати за кровину –
То coвicть найвища!
На шляху йому невпинно
Зозуленька свище.
Насвистала сто чотири.
Балує старого.
На полковницькій квартирі
Стоіть Молибога.
Свербить зідрана водянка,
І ноги пристали.
На плечі його – берданка.
На грудях – медалі.
Денщик в дзеркалі скляному
Вугри озирає,
Олією сім'яною
Чуба натирає.
Чобітки – ляльки на вигляд,
Hiг би не пекло в них...
"Спитай, друже: інваліда
Не прийме полковник?"
Лебедем ставним iз кухні
Денщик випливає,
Повертається він хутко.
Каже: "Спочивають".
В cepцi кублиться обида,
Мов запеклий змовник...
"Ну, то як? До інваліда
Не вийде полковник?"
Знову лебедем iз кухні
Денщик випливає.
Повертається він хутко,
Каже: "Випивають".
Подали у двір карету,
Й вилетів зі спальні
Розпашілий, мов ракета,
Рум'яний начальник.
Наче цукор – в нього зуби,
Вуса – як у турка,
Шапка-бирка – глянуть любо,
Волохата бурка.
Стоїть в кухні Молибога:
Нога-дерев'янка,
Сяють гідно i невбого
Медалі-мідянки,
Нагадує Севастополь
Військова осанка,
На мундирі – часу попіл,
На плечі – берданка.
"Що це? Знову хоче слави
Кримська оборона?
Чого треба? Яка справа?
Говори, ворона!"
Дорош заштовхнув патрони,
Одмовляє строго:
"Я не знаю, хто ворона,
А я – Молибога.
Твоя смерть не за горою,
Карта твоя бита.
3 севастопольським героем
Стрівся ти, бандите!
Я малих дітей не мучив,
В садку не падлючив,
І якщо вже ти не влучив,
То я таки влучу!"
Тут полковник сторопіло
Побіг до карети.
Бий, берданко! Хай страшило
Покуштує смерті!
Падає полковник в дверці
Стятою вербою,
Він хапається за серце
Білою рукою,
Хилить голову провинну,
Мов на бойовищі...
Покарати за кровину –
То coвicть найвища!
Навели на Молибогу
Кадети нагани,
Повісили Молибогу
Догори ногами.
Стирчить його дерев'янка,
Борода – як прапор...
Ой, як тяжко на останку
Гинути за правду!
Більшовики Молибогу
Зняли й поховали
На пасіці, де дорога
Губиться помалу
Між вуликів сонцелобих,
Між кореневища,
Де зозуля довгодзьоба
На яворі свище.
1934
__________________
1 Як відомо, кує лише
самець зозулі, а
самиця видає звуки, схожі на свист
або
стогін (примітка перекладача).