.
Весілля

Цар Дакії, 
Господній бич, 
Аттіла, –
Предтеча злий 3алізного Кульгавця, 
Народженого сивим, 
3 крові згустком 
В дитячій жменьці, – 
Поводир убивць,
Що годував розтерзаний i грішний 
Cвiт смертю з гостряка меча, 
Трудар,
Що списом твердь орав, 
Дикун,
Що висадив Європи двері 
3 завісами, – 
Був виродком.

Великий череп, 
Щуплий, як дитя, – 
Biн схожий був на карлика, 
I кiпoть
Смаглявості, подзьобана мечами, 
Лежала в нього на гулястім лобі. 
Мав погляд, наче грецький той вогонь, 
Було руде волосся, ніби ворох 
Поламаних орлиних пер. 
I світ
В його дитячій жменьці був – як пташка, 
Мов горобець, 
Що, граючися з ним, 
Його дитина здатна задушити.

Коловорот його орди кружляв 
Людські тріски, 
Брудну мерзоту світу: 
Вайло-німчай, 
Проноза – втеклий раб, 
Грек-ренегат, розпутний i лукавий, 
Хижак-монгол i ненажерний скіф 
Громадили добро в ординські гарби.

Шипіли ватри. 
Лаялись жінки.
Зади бруднили діти у гнояці. 
Осли ридали. 
На горбах верблюдів 
Бродило й кисло в бурдюках вино. 
Конячки волохаті в тороках 
Насилу, спотикаючись, тягнули 
Монастирів окрадених святині. 
Смердючий мул в пачосах гриви ніс 
Коштовні заклади від панських біблій, 
І на шляху боки йому колов 
Царевим берлом – 
Краденим клейнодом – 
Кривий дикун, 
Який гидку хворобу
Патриціанкам, вдягнутим у дрантя, 
Щепив поблажливо... 
Орда
Йшла в золоті, 
На скарбах спочивала.

Лише Аттіла – голову до сну 
Клав просто на тверду луку сідельну, 
Цнотливий був, 
Пив тільки воду, 
Їв
Відвар ячмінний в дерев'яній чаші, 
Один лиш він – цей виродок чудний – 
Не розумів, як хміль лікує серце, 
Кохання мучить як 
І як жага
Сухим морозом лихоманить тіло. 
Кудлатий волхв слов'янський запевняв, 
Що в дзеркалі меча свого 
Aттіла
Майбутнє бачить, 
Таємничий зміст 
Рокованого потягу на Захід 
Азійських юрм... 
Це так: Аттіла знав 
Свою фортуну – водія народів. 
Biн плоть затис в залізнім кулаці, 
Криваву поливальницю носив він 
На пастівень кісток i черепів, 
Бід садівник, він жив задля врожаю, 
Який далекі правнуки зберуть! 
Хто відає – Аттіла де зустрів 
Парфянську ту царівну чарівливу? 
Немає відома! 
Хто знає – а яка 
Вона була? 
Бог знає! 
Та скорило 
Аттілу почуття, 
Любов звила 
Своє гніздо в його дрімучім серці.

У теремі з дубових кругляків 
Весілля грали. 
На столах дубових 
Пахтіла їжа. 
Лав дубових ряд 
Під кам'яними стегнами вгинався. 
Палання факелів, 
Мигтіння каганців 
Освітлювало хмурий той чертог. 
І світло в перехрещених мечах 
Блукало, 
Билось об щити сарматські, 
Ножі лизало... 
Вепра голова, 
На бенкет вищиривши мертві ікла, 
Вінчала стіл, 
І голуби в меду 
Незвіданою знадою манили. 
Ослони вже ламалися, 
Уже
Ребристий пес, заштурханий ногами, 
Блювоту жер з роззявлених ротів 
П'яниць, повалених, немов колоди, 
Казився набрід. 
Kicткою вола
Тут варвар люто блазня духопелив, 
Там в peготі замружив очі гунн, 
Червонопикий i рудобородий, 
Блаженно застромивши п'ятірню 
В своє вошиве сплутане волосся.
Лунала лайка. 
Бубони гуділи. 
Плив стогін домр. 
Дзвенів дитячий альт 
Кастрата сивого, що втік з капели. 
Тяглася учта. 
Й над її безчинством, 
Над цим весіллям диким, 
Очманілий,
Між кроков закіптюжених чертога 
Літав, узятий на ланцюг, орел 
Напівсліпий, збентежений, важучий. 
Biн факели палаючі збивав 
Крильми, що обважніли у полоні, 
Й шипіли, гаснучи, жарини у калюжах, 
І згарки обпікали пияків, 
І набрід сердився, 
І тінь орлиних крил, 
Мов тінь біди, ширяла по чертогу.

Між буйства зборища 
На грубім троні
Зорею сяяв страхопуд-жених. 
В житті уперше з пліч вояцьких скинув 
Він плащ верблюжий, вперше почепив 
Він серги бронзові й надів залізний 


Вінець царя. 
І перший раз в житті 
Він застібнув на смуглому зап'ясті 
Браслет широкий срібний, 
І хітон
Йому пурпурний вперше прикрашали 
На застібках золочені жуки.

Вливав вино він келихами в себе 
І жирне м'ясо роздирав руками. 
Був пітний лоб його.
3 лискучих губ
Стікав лій барана вздовж підборіддя 
І застигав, як сніг, на бороді. 
Вином залиті очі 
Покругліли, 
Немовбито опівночі в сови.

Гикання його било. 
Молотками
Йому в залізні скроні 
Хміль гатив.
В текучих смерчах – чорних 
І вогнистих – 
Плив перед ним чертог. 
Крізь полум'я i пітьму проступали 
В очах хитливі привиди речей 
І руйнувались, падали в безодню! 
Хміль клав його плиском, 
Хмілъ наливав 
3алізом – руки, 
Темрявою – очі,
Та з норовом упертим дикуна, 
Яким він сам себе створив, 
Яким
В боях тривалих ворогів понищив, 
Дикун долав i в цьому ратоборстві: 
Повалений, 
Підводився він знов,
Пив, реготав, i їв, i лихословив!

Так веселився він. 
Здавалось, весь
Biн хоче вихлюпнуть себе, як чашу. 
Здавалось, що єдиним духом – все 
Він хоче випити життя своє. 
Здавалось, 
Всю міць душі, 
Всю тіла чистоту 
Аттіла хоче втратити в розгулі!

Коли ж, хитаючись, 
Побагровілий,
Геть спалюваний похіттю жаскою, 
Ступив Аттіла на нічний поріг 
Завітного покою молодої, – 
Урвавши пісню, онімів кастрат, 
Затихли домри, 
Бенкет наче вимер, 
І той поріг посипали пшоном...

Любове!
Ти є двері ті, в які ми стукаємо всі, 
Шлях до гнізда, в якому дев'ять місяців коротких 
Ми, підборіддя до колін пригнувши, 
Блаженно відчуваємо буття, 
Ще вільне від свідомості важкої!..

Ніч линула. 
Як враз 
Із шлюбного чертога
До бенкетуючих влетів жіночий зойк...
Валяючи столи, 
Мов рій бджолиний, 
Весілля валом ринуло туди, 
Зламало двері – й коло них застигло: 
Мигтів нічник, 
Аттіла біля ложа 
На килимі лежав. 
Biн помирав. 
Гикав, хрипів, 
Шкріб килим, бив ногами, 
Неначебто відштовхуючи смерть. 
Зіниці 
Осклянілі зупинивши 
На тім, кого він бачив тільки сам, 
Дубів, мертвів i видимо жахався. 
Коли б тепер вci полчища його 
3 мечами кинулись на допомогу, 
Поставили б навкіл його щити, 
Списами б хай його загородили, – 
Розсунувши списи, 
Щити и мечі,
Пройшов би серед них його противник, 
За комір підійняв би дикуна 
І на страшний поставив поєдинок, 
І знов би поборов... 
Так він лежав, 
Спустошении до дна. 
Розтрачений дотла 
І рухав шиєю, 
Мов дивувався, 
Що руки смерті 
Дужчі, ніж в Аттіли. 
Так серця вибухова повнота 
Волячу оболонку розірвала – 
І згинув він,
І жінка стала тим
В його дорозі каменем, об котрий 
Його життя спіткнулось на скаку.

Мигтів нічник. 
І дівчина в кутку
Зубами цокотіла i здригалась. 
Tiк ранок у вікно, як з цукром спирт, 
І півень піяв. 
І порожня чаша
В ногах вождя валялась на підлозі, 
І сам він був – немов порожня чаша.

Тоді була відведена ріка 
І крем'янисте, ріняве русло 
Оголено лопатами, – 
І в ньому
Була рабами вирита могила. 
Воли у ярмах, вінчаних квітками, 
Врочисто волокли один у другім – 
Гpi6 золотий, гpi6 срібний, мідний гpi6. 
І в третьему – 
Найменшому гробу – 
Німий, 
Потворний, 
Великоголовий, 
Покоївся небачений мертвяк.

3іграли тризну, i вождя зарили. 
Розрівнюючи горб, 
Над ним пройшли 
Багатолюдні натовпи азійців,
Ріку вернули в річище колишнє, 
3арізали pa6iв 
І в степ пірнули.
І чорна ніч, 
Заплакана,
В oпpaвi північних невибагливих сузір'їв, 
Осіла міцно 
Шаром вугляним, 
Крилом сови могилу осінила. 
                                                    1933–1940

_____________________________________________________
п