Ручай у зазимку

     Не лише книги, але й жодної публікації не дочекався Євген Романов - загинув, смертю протестуючи проти тотально-сірої буденності, проти маразматичної регламентації хворим суспільством почуттів, прагнень і вчинків поета. Але - парадокс чи закономірність? - його поезії, вщерть напоєні колючими і лагідними вітрами життя, і нині протестують проти смерті - смерті духу. Часом вони здаються недовірливо-наїжаченними, інколи - відчайдушно-розхристаними, але завжди - ніжними і беззахисними, мов кульбабка між колій (образ одного з віршів), як березнева трава, як перший поцілунок, та в жодному випадку не   анемічно-красивими «красою» застиглих виштампуваних рядків ялових писак. Вражаючи безпосередність віршів Євгена, здатність пронизувати енергією душі невловиму субстанцію, котра називається Поезією, карколомне співставлення реалій і поетичних метафор наблизили його творчість до екзестенційно критичної температури, в якій реальність переплавляється у нову реальність. 
     При певній тревожності, навіть трагічності поетичного осмислення буття Євгеном, прочитання його віршів залишає враження доторку до чогось щойно народженого, світлого і запашного - ніби торкнувся ніжного тільця немовляти. 
    

У глухоніму епоху закляклості, ідіотичного летаргійного сну, в якому перебував Дніпропетровськ семидесятих років, поєзії Євгена Романова сприймалися його друзями - такими ж відторгнутими суспільством поетами та художниками - тепловодим чистим потічком, що пробивається крізь кригу. Гадаю, подібне враження залишиться і в сьогоднішнього читача його поезії, незважаючи на часову відстань і зміну погоди в суспільному житті. 

                                                                              Віталій Старченко

.
п