.
Степова дума
Перепел ударив, неба край Біліє,
На його окрайку геть он Бовваніє
Сумная могила, славная признака
Давнього народу, жвавого юнака.
Тільки та могила марно
занепала,
Бо її отара вже отирлувала,
І, замість якогось кам'яного Бога,
На її вершині, начеб та залога,
Зла чабанська псарня розляглась чуткая.
От де невмируща славонька людськая!
А колись!.. Згадаєш та душевним
оком
В повісті минулі спустишся глибоко,
Так перед очима, наче мов в тумані,
Серед степу встануть «вєці ті Трояні»,
Половці та скіфи, жвавії хозари,
А за ними слідом ногаї, татари...
Далі товариство, чесная та сила,
Що наш край веселий кров'ю захистила
Від орди-невіри, славне Запорожжя,
Та й само ізникло снігом в Бєздорожжя...
Все те вже минулось, нічого
шкодіти,
Кожному-бо віку лічать-його діти...
Вже не загуляють
шаблі-яничарки,
Не ревнуть гармати, щирі їх товарки,
Не устелють степу в жниво, мов
снопами,
Рідними й чужими мертвими тілами,
Бо тепер царює серп, коса, мантачка!
Другі в степу люде, друга й повелачка...
Тілько жайворінка, як і при
Трояні,
Степ щоденно Буде весело зарані.
<............................>
.