.
Записано з народних вуст Iваном Манжурой

 

Не судьба, а щира правда

(казка).I

 
    
Десь-то-недесь, у якомусь городі прожівали собі по сусідству двоє купців. І було у тих купців по синові. От ті сини як грались змалку усе удвох, так і зросли удвох. А як дійшли вони до зросту літ та пішли парубкувати, так такі з їх огненні товариші задались, що усьому городу надивовижу. Що, було, один задума, а другий вже і надогад бере; куди один тілько збераєтся, а другий вже і там.

Отто дійшли вони своїх літ, пора їм вже і братись, один і каже:

- Знаєш що, брате, давай ув один день поберемось, ув один час, ув одній церкві і повінчаймось, так у нас. Бог дасть, і діти найдуться ув один день, - у мене син, а у тебе дочка... А там - як дійдуть вони своїх літ, ми їх і подружімо.
         - Е, - каже другий, - чому це так, щоб у тебе найшовсь син, а у мене дочка? Хай у мене буде син, а у тебе дочка!                                                      

- Та ні бо, - каже той, - я первий сказав, що у мене буде син!                                                             

Слово по слові - заспорились, а далі так полаялись до діла, наче 6 то так, щоб один одного вже повік і у вічі не видати. І така проміжду ними з того часу лайка та распора пішла, що хочь тому, хочь тому - а упада з того города сходити.               

Скоро у того, що казав, що у його буде син, батько вмер, він спродавсь з усим хазяйством та й помандрував собі десь геть з того города.

От чі скоро, чі не скоро і прибивсь він в друге царство до другого царя. Та як був з себе козак дотепний, то скоро і пристав у того царя до двірні. Пожив він год, пожив і другий, баче царь, що він скрізь справний, полюбив його та й каже:

Будь у мене за хазяїна, - І оддає йому від усього ключі. -Заправляй, - каже, - усім! чого кому треба - давай, що принесуть - приймай.

Ще він так пожів чі год, чі два, а чі може і більшь, - зве його раз царь до себе.

Бачу я, - каже, - усю твою щіру мені службу, полюбив я тебе, немов рідного сина, заберай, - каже, - у мене дочку, а я як вмру, то ти на моєму місті і владітимешь усім царством.

У царя, звістно, не які збори, як сказав - зараз і весілля одгуляли і стали молоді собі жіти.

А той його товариш, що на старому місті зостався, як довідався, що цей помандрував десь геть, суде себе та докоряє:

- Що це, - каже, - я наробив? Такого дорогого собі чоловіка та через пусте слово з батьківського подімья зігнав! Хай же, - каже, - по його слові буде: коли я одружусь і найдется у мене дочка, а у його син, так не дам я її ні за кого, як тілько за того, його сина.

І упало тоді так, що того ж дня, того ж часу, як той на царівні женився, оженився і цей другий товариш.

От як їх жінкам вийшла пора, - знайшли вони собі по дитині. Тілько у царського зятя знайшовся таки син, а у того товариша дочка. Охрестив царський зять свого сина і назвав його Іваном. От росте той Іван та й росте, а такий до усього удавсь прийомний, що скоро і батькові у помочі став. А що з лиця вже хорошій та красивий - мов та ясна зоря!

Дійшов Іван до зросту літ, аж ось батько його вмер, зостались вони з матірью сиротами, і зажуривсь Іван по батькові.

Та так зажуривсь, що ні за які діла не Берется, усю батьківську справу запустив, навіть і ключі від усього десь з журби загубив.

А тут вже знайшлись вже такі, зараз і підбрехали тому цареві:

- Це він, - кажуть, - не поважа вас, та тим і не слуха, тим і за діло не берется. Цар розгнівавсь:

- А, коли так, - каже, - так підіть та стребіть його. Поки ті налагодились, а Іванові вже хтось і звістив:

- Тікай, - кажуть йому, - швидче, бо хотять тебе звести.

Він як у чому сидів того часу, так у тому і подавсь, куди очі. Іде собі та іде, аж ось йому назустрічь жід з того города, відкіль і він.

- Продайте, - каже, - мені той карабель, що це до вас сьогодня з крамом пригнали, я вам зараз і грошій за його тисячу червінців дам.

Той подумав-подумав, - нащо мені, дума, тепер той карабель, а гроші у дорозі пригодятся, - отто і згодивсь.

Оддав йому жід гроші і росписались. Іван дав жідові свою росписку, що от я такий-то й такий, продав свій карабель з крамом, - а жід йому свою. І у цій жідовій росписці прописано, хто він і відкіля із родом, це б то Іван.

«Куди ж, - дума Іван, - тепер я піду? Піду лишень попереду на батьківській гріб та помолюсь за його душу, бо, може, це вже і востатнє».

Отто пішов на гробовище, знайшов батьковського гроба, сів та й плаче. Плакав, плакав він над ним, жалівсь на свою недолю, жалівсь, аж тактам і заснув. І приснився йому сон. Чує він, що буцімто батько устав та й каже йому: «Іди ти, сину, у такий-то й у такий город, там тебе, - каже, - ніхто не знає і там ти собі долю знайдешь, бо там твоє десь счастя закотилось».

А справля його батько у той саме город, відкіля сам ще парубком вийшов. От Іван як прокинувсь, Богу помоливсь та й пішов туди, куди йому уві сні батько наказував.

От через яку годину приходе він у той город. Іде отто собі городом і баче - весілля йде. I молода така ж тобі хороша та прехороша, тілько дуже і смутна, йде з подругами та усе сльози роне. А це та була дочка того його батька товариша, шо за Івана була найменована, а це йшла заміж проти батьківської і своєї волі. Була вона на лиці красива та прекрасива, що чі і знайшов би де другу кращу за неї. От царь того царства і прочув про неї, призвав її батька та й каже:

- Хочу я твою дочку за себе узяти!

- Не можна, - каже той, - ваше царське величество, бо у нас з товаришем намовлено ще з паруботства так, що як у його найдется син, а у мене дочка, так щоб нам їх подружіти!

- А, коли так, - каже царь, - не хочешь ти давати своєї дочки за мене, так велю ідті їй за самого скверного мого конюшинного - Горбаня.

А там же той Горбань такий мерзенний та одворотний, що і сама найпослідня дівка не пішла б за його. Так що ж маєшь робити, хочешь не хочешь, а треба батькові давати її за того Горбаня.

Отто йде та молода з дружнями, а иі як загляділи нашого Івана, так ні одна з його і очей не зпуска. Та йому шішку, та йому стьожку:

- Приставай, - кажуть, - до нас у бояри! Він і пішов за ними.

От пішли бояри у суботу на дівичь-вечір і він з ними. Пришіла йому світілка стьожку, він їй червонця викинув; заграли йому музики, - він і музикам червонця... Так тими червінцями і сипле, так і сипле, - кому треба, кому не треба - усим дає. Бояре дивують:

- Ось кому б, - кажуть, - бути молодим, а не цьому скверному Горбаневі! - Та й намовились одважіти того Горбаня.

Ось у неділю, як одвели бояре старшу дружку додому та вивели молодих з-за столу, бояре і давай того Горбаня підпоювати. Сами по чарці випьють, а він хочь потроху, та од усякого. Кинулись заводити молодих в коморю, - аж молодий сидить як квачь, вже через губу не плюне, хочь ти його викрути. Повели саму молоду, а бояре забрали Горбаня та десь у свининці і поклали, а дружка підмовили, щоб він того Івана до молодої у коморю упхнув. Той упхнув та ще і запер їх там.

От опинивсь Іван коло молодої та й каже їй:

- Не бійсь, мила, це царь хотів тілько тебе налякати, що оддам за Горбаня, а заправській твій молодий - я!

Та ще й за столом очей з його не спускала, а це вже така рада, така рада...

От чі спав він, чі не спав, та як згадав, чого це він наробив, і що йому, як взна, на це цар заспіва, злякавсь, не став, бідаха, і світу дожідатись, як був у самій сорочці та штанях - так і майнув у вікно та й подавсь з того города.

А той Горбань і собі тогож часу прокинувсь, та як оглядівсь, що він десь у свининці з свинями, замість молодої спить, схопивсь та швидче - хаміль, хаміль до горниць.

Тілько отто у горниці на двері - аж ось його тесть перестріва.

-   А що, - пита, - сину, чі гаразд спалось?

-   Та, хвалить Бога, гаразд, - каже, - тату.

-   А ходім же, - каже, - тепер молоду провідаємо.

Отто пішли до молодої, зірк - аж у неї коло постелі уся Іванова одежа зложена на ослоні лежіть. Той Горбань як побачів...

-   Що, та як, хто це тут без мене був?

Роспитавсь батько - воно усе і виявилось.

- Не хочу я її, коли так, - каже Горбань, - і за жінку знать!

А батько йому: - Коли не хочешь, то й не треба, прохати не будем! - та й вигнав його геть.

Пішов собі Горбань, та нікому і не хваливсь, а батько взяв тоді ту і Іванову одежу, давай її обшукувати, давай обшукувати, та й найшов ту росписку, що йому тоді жід за карабель дав. Як прочітав же він ту записку, зараз пізнав, що це ж його товариша син, той саме, за якого він наміривсь дочку оддати. Кинулись його шукати - а його вже і духу близько нема.

А він як пішов собі та й пішов, та прийшов десь аж у другий город. Отто іде він тим городом, а люде і дивуются, що який то він на лиці хорошій, а іде розхристаний і босий.

Дивують на його, роспитують одне одного, чі бува не знають - звідки він або що. Так горе, ніхто бо не зна. От і сунули люде за ним усім базаром.

- Це, - кажуть, - чоловік ума тронувсь. Баче Іван, що коло його вже і просунутись ніде, та мерщій у якийсь двір ускочів та і хвіртку зачинив. А у тому саме дворі та і жів сластьонщик, сластьони та медяники пече, було, та на продаж і носе. Побачів його той сластьонщік, прикликав його, приодіг.

- Будешь, - каже, - у мене за роботника. От і став він у того сластьоншіка служіти. То хазяїн пече гарно, а роботник ще й чіще.

- Це, - каже, - малим ще мене так мати навчіла.

Отто жіве та й жіве у того сластьонщіка.

А та молода, що Іван з нею переночував, з тії ночі заваготіла, а як прийшлось вже їй - вона і найшла собі сина. От той син росте та й росте, вже і у школу ходе. Тілько школярі - ніхто за його чіще не вивче нічого, ніхто краще і не напише, та і в іграшках - усюди він первий. Давай школярі своєму учітелеві жалітись, що як він їх усіх скрізь заломляє.

- А ви, - каже вчітель, - спитайте його, хто йому батько? Скажіть так: хто не назве свого батька, того ми і до гурту не приймемо.

От на другий день пристає той хлопчик до товариства у мняча, чі що, гуляти, а вони йому:

- А скажи, хто твій батько?

- Хіба ж ви, - каже, - не знаєте, що такий-то і такий купець?

- Ні, - кажуть, - то твій дід, а ти собі безбатченко, шкода тебе і приймати!

Заплакав він і пішов додому. Приходе додому та й жалиться, що як його школярі у іграшки не приймають за те, що він безбатченко.

- Скажіть, - каже, - мамо, хто мій батько? Що ж йому мати скаже, як і сама гаразд не зна, хто у неї ту ніч був і де він тепер єсть, чі жівий ще, чі може його вже і на світі нема. Сидять отто удвох та плачуть. Аж на той саме час ось і батько нагодився.

- Чого це ви, - пита, - так розрюмались?

- Та як же, тату, - каже вона, - не плакати, що ось хлопья скоро до зросту літ доходе, а він і досі не зна, хто йому батько і де він.

- Ну так поїдьмо його шукати!

Зараз зібрались і поїхали у той город, де по записці, що жід дав, було сказано, той Іван прожівав.

Приїхали - аж одну тілько стару його матірь знайшли, та й та не зна, де він єсть і де його теперь шукати. Розсказали вони їй усе, як діло було, забрали її з собою та знову і рушили далі. Проїздили вони так - вже не знать вже і стілько, аж ось і прибились до того самого города, де Іван у сластьонщіка жів. От розташувались собі десь і почали шукати. То батько піде однією вулицею, стара мати другою, а малого з челядью пошлють третьою, та так отто ходять по городу та роспитують.

От раз іде той хлопець із челядью і баче, що чоловік такі-то гарні, прегарні сластьони продає.

Малому і забажалось їх попоїсти.

- Пробі, - просе свою челядь, - купіть та й купіть йому тих сластьонів.

- І охота, - кажуть, - вам таки сластьони серед базарю їсти? Ви ж таки купецького коліна, а це - та ще на базарі - сама сіра їжа!

А хлопья ув одну душу - дай та подай йому тих сластьонів. Що ти малому даси! Порадилась челядь, порадилась - і повела його до того чоловіка. А це ж то той сам Іван, його батько, і був. От годує він того малого сластьонами та й згадав: «Може, - дума, - і у мене десь єсть вже такий саме син». Та щоб челядь не вела його скоро, да він її угоща сластьонами. Понаїдались вони отто і пішли собі.

Ось звернулись додому, посідали обідать, обідають - як нежіві. А як ось на заїдки постановили сластьонів, то челядь повсякдень навперебій до них хваталась, а це і оком їх не веде, хлопья ж те геть і ніс копиле.

- Чом це ти, - питають його, - сьогодня сластьонів не їси? Їх же сама твоя баба пекла, а вона їх на самого царя постачала, і за неї у цілому царстві ніхто чіще їх не спече.

А хлопчак:

- Та ми, діду, вже їли на базарі сластьони, тілько ті кращі за ці!

- Як так? Де саме? - до челяді, та і розсказала, де і як. А Іванова мати і каже:

- Підіть же та й мені таких саме купіть. - І гроші челяді дає.

Челядь як метнулась - за яку, може, хвилину вже купила, вже і принесла. Та ж мати тілько покуштувала їх, зараз і пізнала, що це її син пік.

- Це нейминуй, - каже, - він, бо я його ще малим цьому навчіла.

Зараз отто побігла туди, де він їх продавав, як угляділа ще здаля, так і пізнала:

- Це ж, - каже, - він і єсть!

Ну, тоді зібрались усі докупи та й рушили до того царя, Іванового діда. Той зрадів їм, та як був він дуже старий, так усе йому царство своє передав...

 

Оце така правда, та й судьба нам така, од Бога нікуди не дінеся.
Нема на білому світі нічого кращого, ніж доброта і дружба.
Ось і казці кінець, а хто прочитав - молодець.
.

п

________________________________________________________