Передруковано з літературно-мистецького та публіцистичного часопису «СІЧЕСЛАВ»
(3–4 / 2005, січень-червень, сторінки 21–26).
___________________________________________________________________________

Олександр КОБРИНСЬКИЙ Олександр КОБРИНСЬКИЙ, він же Ісак КОБРИНСЬКИЙ, він же КАРКАЙ ІКС СІБІНО. Народився 30 березня 1939 р. в Micтi 3апор'іжжі. Жив у Дніпропетровську з 1945 по 1987 piк. Навчався в Гірничому університеті, у військовому училищі, працював робітником на заводі. В 70-х роках – учасник літературної студії «Плавка» під керівництвом В. Коржа. Жертва політичних переслідувань, в'язень советських психушок. У 1987 році депортований до Ізра'їлю. Автор книги прози и поем «Столкновение», автобіографічного романа-щоденника «Плачущий осел», книг поезії філософії «Новая парадигма», «Мы – мутанты», «Феномен Сократа», книги перекладів з латиської на російську віршів Цецилії Дінере «Аспаклария» (1996), поетичних книг «Естественная речь» (2004) та «Рутинная вероятность» (2005). Координатор проекту та редактор-упорядник «Антологии поэзии, Израиль 2005». Член міжнародного ПЕН-клубу. Проживає у містіi Беер-Якові ( Ізраїль).

КВІТИ НА БЕТОННОМУ ДАХУ

– To6i наймодніше подавай, – занервував Хіл. – Так ми ніколи із боргів не виліземо.
– Я працюю! – кинула вона йому в обличчя, неначе виплюнула шматок глини.
– А я й не кажу, що нi, – розтягуючи слова, щоб не зірватися, сказав Xiл, – але твої апетити поглинають обидві зарплатні. В минулому міяці – коралове кольє, в цьому – діамантові сережки.
– Невже ти думаєш, що я, при холодному моєму розумі, витрачаюся тільки для того, щоб ефектно виглядати? Ефектно, так, але адекватно істеблішменту, щоб на piвніi, щоб родина наша котувалася серед цих вовкодавів. Ти хіба не розумієш, що врештi-решт наша благополучність залежить від блиску сережок в моїх вухах на званій вечері i від вдалого дизайну каблучок на моїй руці?
Xiл любив своїх дітей, сина й доньку, любив свій дім в респектабельному районі Клюквена, але йому остогидла дружина. і не стілько вона, скільки атмосфера, в яку вона його занурювала. Hi, нi – він не святенник – він хоче жити в комфортних умовах, але не бажає бути придатком виснажуючої гонитви за ненажерливим привидом.

Прокотилася злива. Мокра бруювка плавно звивалася. мов величезний удав. Щотижневі поїздки в районі селища міського типу, де він читав лекції з маркетингу, приносили відчутний прибуток. І тут Хіл знову мимоволі подумав про свою пробивну Лілі. Завдяки iї приятельським стосункам з дружиною Міністра освіти йому и пощастило отримати цю лекційну халтуру. На околиці Клюквена Хіл дещо зменшив швидкість, щоб випадково не заляпати перехожих, але дорога вже давно не ремонтувалася – у виїмках осілого бруку блищали калюжі та бризки, що летіли з-під коліс, віялом супроводжували рух машини. Хіл намагався вести машину акуратно. Та, незважаючи на його передбачливкть, водяне крило накрило з головою самотню постать на nepexpecтi. І він, ймовірно й не зупинив би машину, якби не встиг помітити під кольоровою парасолькою, починаючи від плеча, по спині униз i далі, лінію з сексап'ільними переходами.
– О вибачте, вибачте! – він підбіг до потерпілої, – я вас підвезу, якщо ви не заперечуєте.
3-підкольорової парасольки на ньото дивилося молоде, лукаве і дещо кирпате личко. Дівчина усміхалася, так ніби все, що трапилося, сталося через неї.
– Дякую, – сказала вона.
– Це ж треба, щоб отак пощастило. Я саме запізнююся на ділову телефонну розмову i маю бути вчасно вдома.
Хіл повів дівчину до машини. Відчинив дверцята. Ковзнув очима з двох апетитних півкуль ії спіднички до мускулястих литок i раптом пригадав фразу із якогось роману, де стверджувалося, що великі ікри у жінок збуджуюче діють, тому що в чоловіків зберігся спадкоємний мавп'ячий інстинкт.Самець при статевих зносинах ставав на литки самки, і чим вони були міцніши, тим зручніше було самцеві здійснити статевий акт.
– Мені на вулицю Діріхта, – сказала вона.
– Як вас звати?
– Kiвa.
– Мене – Хіл.
Він вів машину за ії вказівкою. Помітивши, що Ківа змерзла (верхня губа в неї підскочила догори, нижня – опустилася i оголені зуби почали дрібно поклацувати), він зупинив машину і випурхнув до багажника. Узяв ковдру – нею завжди користувалися під час родинних недільних поїздок за місто у якості підстилки. Він з виплеском трусонув ії, щоб хоч здебільшого очистити від сухих стеблинок трави та від пилу.
Вона сприйняла його турботливість з мовчазною вдячністю і, закутана, відкинула голову на спинку сидіння й повернула іїi у бік Хіла. Ії вищирені в ознобі зуби, обрамлені вишневими опуклостями, збудили в ньому нездоланне бажання і він поцілував ії, неначе джміль, якийторкнувся квітки і ладен тут же злетіти. Вона негайно прийняла цей сплеск його пристрасті з відповідним шалом i рука іїi опустилася йому на шию.
– Тут, – сказала Ківа, і Хіл загадьмував, вийшов, обійшов капот, відчинив дверцята i Kiвa, знявши з себе ковдру, відкинула ії на заднє сидіння. Потім, перегнувшись, взяла парасольку і, спираючись на руку Хіла, граційно рушила з місця...
Вулиця Діріхта, що починалася на схилі пагорба, полого йшла донизу, зливаючись з іншими перехрестями околичних вулиць багатомільйонного Клюквена. На цій вулиці усі будиночки були схожі одне на одного. Виокремлювався лише хмарочос – він здавався відірваним від землі Антеєм. Біля його підніжжя на відстані можливості проїзду вантажним транспортом розміщалася одноповерхова будівля надмірного за розмірами продовольчого складу з плоским дахом.
– Kiвo, я проведу вас, – сказав він.
–Я мешкаю на двадцять першому поверсі – може, не варто підніматися?
Він не відповів – мовчки узяв ії під руку i вони пішли до будинку.

Квартира Ківи виявилася доволі просторою.... Стіни вітгальні прикрашені натюрмортами в кількостях, що перевищували звичайний дизайн.
– Влаштовуйтесь, – сказала Ківа, гостинно кивнувши в бік дивану.– Я зараз.
Повернулася вбрана в домашнє.
– Ви кохаєтесь у квітах? – спитав Хіл, роздивляючись один із натюрмортів.
– Як i всі жінки. Але тут ще й дещо інше. Я – професійний художник. Спеціалізуюся на натюрмортах, тому що на таку продукцію є попит. На стінах – ще нереалізовані картини, але все це неодмінно буде розпродане. Мешканці нашого Клюквена – квітомани. Ви, мабуть, встигли поміттити біля нашого хмарочоса велику одноповерхову будівлю з плоским дахом. Так от, мешканці написали скаргу меру Клюквена, що оце cipe покриття викликає в них
негативні емоції. І уявіть co6i, Хіле, за ціею скаргою в мерії відбулася спеціальна нарада, на якій було дозволено розмалювати дах квітами. І цю роботу доручено мені.
– Вам за це платять? – спитав Хіл.
– He дуже, але я не в програшу. Ось погляньмо, – сказала Ківа, відчиняючи скляні двері.
Вони вийшли разом. Панорама, що постала перед очима, простиралася в незаселені людиною простори. Пагорби, пагорби, пагорби... Клюквен лежав в протилежному напрямку i все, що відкривалося зору не горизонтально на обрії, а прямовисно, було кріxiтним відрізком безмежних околиць. Повсюди, до першого крутолобого пагорба, черепичні дахи приземкуватих будиночків. Найближче від хмзрочоса – сірий бетонний дах продовольчого складу, схожий на невеличкий гелікоптерний майданчик, орнаментально розмальований по периметру трояндами та орхідеями...
– Бачите, – сказала Юва, – тут ще роботи й роботи.
– А чому з периметра, а не з центру? – спитав Xілl.
– Бо так значно зручніше розподіляти кольорову гамму – кольоровідчуття має бути мажорним i не викликати...
– Вибачте, – сказала Kiвa, почувши телефонний дзвінок.
Хіл іще раз подивився униз на бетонну площину, орнаментально розмальовану по периметру, але в іншій частині схожу на понуре свинцеве небо i раптом зрозумів, що його зустріч з Ківою-то його доля i останній шанс уникнути рабського задушення непомірними матеріальними запитами Лілі. «В світовій iсторii є немало випадків, коли людина відмовляється від ситості добровільно i поринає в життя, сповнене нестатків... Гоген, наприкладі Але чому Гоген? – тут не Гаїті i він, Хіл, до мистецтва не має ніякого віддношення. Ах, так – мабуть, тому, що Kiвa художниця»...
Хіл повернувся до вітальні. Ківа стояла біля телефону. Личко ії вкрилося зморшками невдоволення.
– Неприємності?
– Мг-м, – прозвучало з ії вуст. – Я оцінила одну з моїх картин в десять тисяч доларів, а мені сказали, що це завелика сума для художника, який відомий тільки своєму замовнику.
– Можна зателефонувати? – спитав Хіл.
– Так, так! – сказала вона i встала, попрямувавши до відчинених дверей, за котрими нещодавно перевдягалася в домашнє.
– Kiвo, – сказав він, – у мене від вас немає таємниць. Залишайтеся.
Хіл набрав номер. Трубку підняла Лілі.
– Я затримався через негоду в Сабакварі. Переночую в готелі. Буду завтра.
Цієї ночі Хіл зостався у Kіви. І наступної. І надалі... Вона прийняла його прихід без обмовок i була безмежно рада супутникові, що з'явився в ії житті. Хіл продовжував старанно працювати в комп'ютерній конторі. Час від часу він виїжджав у селища читати в навчальних закладах лекції з маркетингу. Погода встановилася тепла і ясна. Вечерами він выходив на балкон і бачив, як повільно, але впевнено зменшується внизу, по периметру площини даху продуктового складу, сірий бетонний колір, заповнюючись трояндами та орхідеями. Час плинув так спокійно, що Хілові здавалося, ніби нічого нового в його житті
не сталося. Але то тільки спочатку. Минуло ледь трохи місяця і йому то в однім вузі, то в іншому почали врізати лекційний час. Поїздки стали невигідними. І на службі... Якось його викликав шеф і попередив, що очікується скорочення...Хіл немав сумніву, що до всіх його негараздів прикладає руку Лілі. Але на розлучення він не подавав – щось заважало – чи то внутрішня журба за дітьми, яких він щиро любив; чи тому, що з Лілі його єднало нажите спільно майно, яке підлягало у разі розлучення спірному поділу, а відтакі довгим судовим розбиранням: чи то якесь непоясненне почуття до Лілі, під п'ятою в якої йому у якості ії покірного раба жилося загалом безтурботно, хоч він і змушений був проявляти хробацьку спритність у гонитві за матеріальними благами. І йому з кожним прожитим у Ківи днем
ставало дедалі дужче шкоди Лілі, бо він розумів, що без такого раба, як він, колишній дружині ніяк не прожити. Володарю завжди потрібен раб, хоча рабу потрібен... На цьому думка Хіла застрявала і він припиняв думати, щоб не ворушити свої спогади, які поступово вже здавалися йому солодкими.... А діти, Господи, діти ж – як? Вони ж бо люблять його безтямно.

2

Настрій у Хіла зіпсувався остаточно, і навіть гірше – його поглинула параноїдальна депресія. Такий діагноз поставив Хілу лікар-психіатр, до якого він звернувся зі скаргою на зниження працездатності і пригнічений стан. Лілі методично намагалася, де тiльки можливо, позбавити його заробітку. Хіл, який звик жити на широку ногу, відчув фінансову скутість. Раніше він не помічав своїх непомірних витрат, i ось тепер, коли на рахунку в нього не стало надходжень, з різних фірм почали приходити попередження про несплату якихось платежів. До зовнішнього тиску додався внутрішній – журба за дітьми. Хіл не хотів втрачати з ними зв'язку. Телефонував, щоб почути ixнi голоси. Син відразу ж кидав слухавку, але перед тим вигукував: «Зрадник!» і, нарешті, дочка, нацькована Лілі, спромоглася зустрітися з ним. Вона розмовляла з татусем так, ніби-то нічого особливого й не сталося, так ніби татко мав право на щось подібне. Вона була достатньо дорослою, i в ії середовищі обмеження сексуальної свободи вважалося порушенням прав людини. Але при цьому вона намагалася навіяти татусеві думку, що його вчинок всього лише відхилення, яке має колись закінчитися поверненням до мами. А минулого тижня надійшов лист від самого Miнicтpa освіти з офіційним запрошенням
прийти на прийом.
– Xiл, ти повинен повернутися в сім'ю, – сказав Miнiстp. – В іншому випадку тo6i загрожує повний бойкот з боку всього нашего оточення, i ти добре розумієш, чим все це для тебе може скінчитися.

3

У Хіла був друг – справжній, тому, що з божевілних – кар'єри не робив. Стримів на чорних роботах, мив під'ізди в будинках, живучи за принципом – жодних благ, окрім особистої свободи. Віддатися плину життю i радіти – була його філософія. Хіл час від часу приходив до нього душу відвести, почасти порадитися – не тому, що тримав за дуже розумного, а тому, що вважав його незалежним від людського болота.
Xiл зупинив машину біля металевого паркану метрів за п'ять від сміттєзбірного контейнера. Чотириповерхова коробка посеред двору. Газон засмічений уривками газет, цукерковими обгортками. Район, в якому мешкав Райт, вздзначався неприбраністю, тут жили здебільшого клюквенські сміттярі. Хіл піднявся на четвертий поверх з містким дипломатом у руці, в якому вистачало місця i для nanepiв, i для закуски, якщо це було необхідно. Подзвонив.
– Привіт, Райте, ти сам?
– Гарему не тримаю. Заходь.
Хіл зайшов, i тут же клацнув замочком дипломата. Поставив на стіл випивку, їжу. Райт заметушився. На столі з'явилися дві чарки, дві тарілки, виделки, ніж, i пляшка содової, яку господар завжди тримав про запас на випадок печії. Пiсля другої чарки Хіл заговорив, викладаючи другові свій душевний стан, розгубленість.
– Розумїєш, Райте, не знаю, як мені вчинити. Ніби-то i Kiвy я кохаю, але не можу без Лілі. Не можу, i край. Тягне додому. В зашморг. Лілі буде мститися. Знаю, а не можу. Що робити – не бачу виходу.
– А як Ківа? – запитав Райт.
– А що Kiвa?
– Вона здатна зрадити тебе, чи ні?
– Та як тобі сказати. Такого я за нею не помічав.
– Тоді розміркуй сам, – сказав Райт, почісуючи мізинцем лисину.
– Ти оселився у неї, дав їй надію, своїм відходом від Лілі дав зрозуміти, що наміри у тебе серйозні. Пожив чотири місяці, i безпричинно хочеш накивати п'ятами. Це що, по-твоєму, чесно? – запитав Райт, і, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Ось я и кажу, що нечесно. Свою сім'ю ти вже травмував, тепер узявся за Kiвy. На що вона сподівалася? Як i всі, на те, що ти з нею одружишея, діти у неї від тебе будуть. А тепер ти черговий...
– Що означає черговий? – запитав Хіл.
– Пройдисвіт, – сказав Райт, i жорстко поглянув співбесіднику в очі.
– Та ні, – викрикнув у запалі Хіл, – Ківа таке вважає. 3овсім навпаки. Вона... свій банківський рахунок переоформила на нас двох.
– Так ти до того ще й альфонс! – глузливо відчеканив Райт.
– Чому альфонс? – пробелькотів Хіл.
– Та тому, що ти завше скаржишея на безгрошів'я. А до чого це може призвести? Що вона дала тобі можливість запустити лапу в ії рахунки? І ти будеш користуватися ії прибутками. А таки вже користуєшся? – запитав Райт з в'їдливою настирливістю.
Хіл відвів убік очі, як школяр, що нашкодив...
– Я піду, – сказав він несподівано, поглянувши на годинника. – У мене побачення з Лілі, вона мені зустріч призначила.
– Не вона тобі, а ти їй, – сказав Райт Хілу i, коли той вийшов, різким поворотом ключа закрив за ним двері.
Докірлива прямота Райта відповідала ситуації. Хіл дійсно призначив Лілі зустріч. Вмора він зателефонував їй на роботу. Сказав, що хоче повернутися в сім'ю, якщо вона не заперечує. Сказав, що він шкодує, що так сталося. «Гаразд. Я зустрінуся їз тобою, сказала Лілі i додала, – але не хочу, щоб ти заходив у квартиру, не хочу, щоб ти оскверняв своєю присутністю повітря, яким дихають мої діти.» «Це i мої діти!» – з гіркотою видихнув Хіл. «Твої!» – сказала Лілі i Хіл почув у слухвці розкотистий зловісний сміх. 3устріч було призначено поруч їхнього будинку біля арки. Лілі вийшла iз псом, i Хіл побачив ix раніше, ніж вони його. Bітep дув від нього, i пес не вчув запах.
– Шерифе, Шерифчику, Шере! – погукав Хіл, який стояв 6іля oгopoжi, за якою зеленіла трава.
Зачувши його голос, бульдог різко смикнувся, вирвав повідок i кинувся до Хіла. Стрімко наблизившись, він не зупинився, а вдарив yciєю масою з такою силою, що Хіл перелетів через огорожу. Затим бульдог перелетів через огорожу i, з веселим скавучанням заходився лизькати господаря, тицяючи мордою то в уста, то в щоки, то у вуха. Після такого прояву собачого захвату, пес дещо заспокоївся i Хіл, підвівшись, почав обтрушуватися. Підійшла Лілі.
– Я була певна, що він тебе на шматки розірве. І я не відповідала б за це, бо пес убив не випадкового перехожого, а самого господаря.
– Що це з Шерифом трапилось? Bін раніше був більш вихованим i стриманим.
– А я заплатила великі гроші кінологу, щоб він навчив Шерифа при твоїй появі кидатися на тебе. I, повір, я серйозно цим займаюся. Дресирувальник зробив опудало iз твоїх поношених костюмів.
– Для чего? – недовірливо спитав Хіл.
– А для того, щоб оцей звір, – вона кивнула в бік пса, – сприймав твій Запах як ворожий, – i додала, – тепер справа тільки за часом.
– Шериф насправді завалив мене, але ж поліз цілуватися.
– Перегризти тобі горло – це наступний етап навчання, а поки що, як ти бачиш, пес тільки навчений збивати тебе з ніг, – сказала Лілі i поглянула на Хіла з неприхованою злобою.
Хіл сприйняв погрозу як дурний жарт.
– Лілі, – сказав він з почуттям, – повір, я не знав, що без тебе не можу. Але тепер, після всього пережитого, ніколи більше, повір, ніколи... – Хіл різко обірвав фразу i додав – я кохаю тебе, розумієш, ко-ха-ю!
– Кохаєш? – вигукнула Лілі з іронією, – i саме тому п'ятий місяць живеш iз шльондрою?
– Чесно кажу тобі, я не знав, що кохаю тільки тебе. Все само собою прояснилося, i я відчув, що сам co6i остогид, коли все почало в мене з рук падати, коли до психіатра звернувся, i коли переконався, що ніякі лікі не здатні мені допомогти.
Обличчя Лілі посвітлішало.
– Звик бути жовторотим курчам. таким i зостався. Це в тебе не стільки від кохання, скільки від страху перед дійсністю, – сказала вона, насупившись. – Звик під моім крилом ховатися, а коли сам на сам з обставинами зіткнувся, тут же й порачкував назад.
– Мабуть, ти маєш рацію, – сказав Хіл, намагаючись не заперечувати жінці, не дратувати ії, – я не зовсім адекватний буттю, але факт залишається фактом, – без тебе я жити не можу.
– Гаразд, – сказала вона. – Розберися у co6i сам. Даю тобі два тижні, подивимося. Зустрінемося тут же, i в той же час.

4

Пійшов другий тиждень. Xіл повертався з роботи о п'ятій годині, ще засвітло. Kiвa, зазвичай ще працювала унизу. Іноді він виходив на балкон, i бачив ії за роботою. Незамальоване з кожним днем все більше стискалося до центру. За три дні до призначеного Лілі термину очікування наструнило нерви Хіла до межі. Його тягло до колишнього місця проживання. До вікон. До арки зi входом у просторий доглянутий дворик з лавочками i дитячим майданчиком – тягло до колишнього життя i до колишніх скандалів, які Лілі йому влаштовувала... Хіл їхав з роботи, намагаючись глибоко й рівно дихати, щоб заспокоїтись, перемкнутися на стороннє. Але не виходило.Лі-лі, Лі-Лі, Лі-лі, – видзвонювало в його кебеті. Кермо поверталося нібито само, без його відома. Праворуч. Лівроруч. Тепер знову прямо...

Хіл різко зупинив машину. На траві лежав Шериф – на тому самому місці, де недавно примусив господаря перелетіти через огорожу в стрімкості собачого
самовираження.
– Шерифчику, – покликав Хіл ледве чутно, i пес миттю зайняв своє місце у машині.
На двадцять перший поверх піднімались разом. Хіл розумів, що поява пса може не сподобатись Kiвi. Слухавку підняла Лілі. «Нам доведеться зустрітися раніше призначеного терміну. Пес у мене, i без твоєї присутності мені з ним самому не впоратися», – сказав Хіл. «Як він у тебе опинився? Не треба його привозити. Хай твоя шльондра понюхає справжньї кобелятини!», – прошипіла Лілі i поклала слухавку.
Хіл відкрив холодильника. Нарізав ковбаси і сиру для Шерифа. Поклав на блюдце. Поставив у куток. Треба попередити Kіву, що в домі пес. Відкрив навстіж балконні двері. Підійшов до парапету. Глянув униз. На даху Ківи не було. І раптом відчув ззаду сильний поштовх. Озирнувся вже за межами балкону. У метрі від нього, із злостивим гарчанням разом із ним падав Шериф.

Ківа прийшла додому. Помітила на підлозі блюдце. «Чого це я його тут поставила?» Віднесла на кухню.Помила i засунула в сушилку.

Цієї ночі вона спала на самоті. Підвелася рано. Спустилася униз. Сьогодні ій залишалося домалювати всього дещицю – середину даху. Піднялася по підставній драбині на дах продуктового складу. Втягла відра з фарбами. Та виявилося, даремно. На п'ятачку, який – Kiвa це пам'ятала добре – залишався недоопрацьованим, вона побачила троянду, що нічим не відрізнялася від інших, нею розписаних, і орхідею... «Хто б міг це зробити?!» – промовила вона здивовано. Переклав українською Юpiй Кібець

_____________________________________________________________________________________________

п