..
Дещиця

     Коли почала писати вірші – пам’ятаю гірше, ніж те, коли мене назвали поетом. Й дарма. Слова  п о е т ,  в і р ш  – дратують: нещирістю і самозамилуванням того, хто їх промовляє. Єдине, що варто уваги, –  п о е з  і  я. Вона є в кожному, та геть не кожен у цьому зізнається. Бо насправді для того замало вміння римувати – необхідно мати мужність  б у т и   с о б о ю. Люблю життя в театрі. І ненавиджу театр у житті. Люди в масках – це вже й не блазнювання – самісіньке блюзнірство. Бояться дивитися просто в очі. Наввипередки грають любов до ближнього – та  вона неможлива без благоговіння перед внутрішнім світлом, що його вкупі з душею дарують нам Вищі Сили, – так  само, як деревам і камінню, воді і  вогню, місяцю в небі і  вовку, що йому висповідується. Оце – поезія. І вона - скрізь. Доки це усвідомлюєш – живеш. Що маємо? – гриземося за письменницький квиток, змагаємось у дотепах і пустій риториці, заздримо тому, хто знічев’я кидається безкрилими крилатими фразами власного виробництва, і (потай) кожен бачить себе  її обранцем. А тим часом... Поезія, аби ви знали, – мовчазна-мовчуща. Бо то є  вселенська мудрість, і спокій, і велич почуття, яке ми так часто плутаємо із вибухами емоцій і шалом одноденних пристрастей, із галасливістю юрмищі з переляком  не  встигнути,  не  втрапити,  не  залишити по собі  бодай викривленого слівця. То й летять слова-покручі – на чотири вітри. 
     Немає письменників-нездар – є лише забудькуваті люди. Мірило т а л а н т у   –  відкритість голосу Вищості у своєму серці.   Г е н і ю  не треба відкриватися – він сам є тим голосом. Тож йому не треба й говорити про себе. Про нього скаже створене ним. Б у т и   п о е т о м: перед світом – відповідально, серед людей – страшно. Поет – отже, вийми душу, кинь людям: пощастить – поглузують лише, а як ні – то вже твій клопіт і біль.

     Якось з’явилося відчуття паралелі:  п о е з і я  – м у з и к а. І від того не збідніли, а заясніли обидві. З найулюбленіших: Р.-М.Рільке – фортепіано, С.-Ж.Перс – альт, В.Шимборська – кларнет, Ф.Гарсія-Лорка – кастаньєти. Українці В.Стус та В.Кордун – складніші (ще й які різні): відповідно – набатний дзвін і хор (певно, благовісний). Втім, українську поезію важко порівнювати – така вона (у кращих зразках) всеохопна і такий широчезний діапазон її звучання. Ба навіть оркестр не здолав би багатства її тонів і відтінків – сумніву,  одкровення, одухотворення, страждання, і радості, і любові до всього сущого – зримого і незримого. Дай, Боже, усім нам витримати безмір і протиріччя такого вмісту.