.
* * *
Журила світ: не звикнути
прощатися – і бігти.
Не зламано – лиш зігнуто.
Вже не любов – лиш крихти.
Збирала їх тремтячими
губами: не цілунки!
Відспівано, віддячено –
розбито, збито лунко.
Було б услід!.. – розіп’ята.
Було б у крик!.. – зніміла.
Простягнуто – не випито.
Вже й милому – не мила.
Важким дощем – не росами
зайшлося:
– Не до пари!
Що – тужиш? – голос осені.
І крийма – хмари.
І відповідь – губами лиш:
– Не чую глуму!
Чи ж ми любились? Бавились!
А погляд – струмом.
– Не доля! – перекрикую.
А дощ бере за плечі
і б’є жагою дикою:
– Від холоду!
Від втечі!
І в жар з обіймів кидає:
– Гайда – журити світом!
І в ніч іду – сновидою:
з вовками вити.
Святенники жахаються –
поз
очі бо звикли.
Вовки не насміхаються –
сміються хижо ікла.
Наосліп зграя бігтиме –
дорогу дощ напише.
Не годувати ж крихтами
цю вишкірену тишу!
А там – востаннє рикнути –
і впасти. Не без бою!
Мені ніяк не звикнути
прощатися з тобою.
<.......................>
.