Туманіє. Холодні сірі хвилі дихають важко, судомлять береги немивомною тугою. Здається ті білі плями на почорнілих уламках криги – птахи. Чайки! Але ж… Не бачити б… Крила, овіяні радістю дужого лету, острови, що бачили вранішнє небо і піснею йшли за хмарами, - невже ви мусили стати спогадом? Ми дивились услід великим гордим птахам – і наші мрії линули десь далеко, так само розтинаючи широкими обіймами світ…
     Пам’ять огортається сивиною туманів і заклякає холодним поглядом. Хочеться бодай поворухнутися, відвести невідоме з-перед очей, та зараз не вільно і думати про це. Прихапцем ламаю хліб і кидаю в туман. Відчуваю сполохані брижі зголоднілих птахів. Їм очі налило кров’ю, вони біжать, переступають через тулуби тих, що впали, втоптують у прибережний намул останні крихти віри. Їм не побачити моїх сліз. Їм ніколи не згадати про крила. Хіба що – бити ними одне одного у безпорадній злобі та невситимій жадобі жити. Підбігли, стискають мене крижаним колом, наосліп хапають дзьобами повітря, каміння, шматки хліба. Спішно ковтають усе те, давляться болісним криком, грузнуть у терпкій задусі. 
     Ґвалт вщухає раптом. Як біль. Як не було. Розливає туманом білі плями, острови всотує тьмяна глибина, а пісня… Пісні теж не біло. Була тільки мрія про неї. Мені б нахилитися над скаламученою водою, повизбирувати ледве чутні сліди чаїних мелодій, закосичити їх і пустити вервицею на хвилі – нехай би вколисувало небо. Та за туманом не видно ані води, ані неба, я вже не чую слідів, ні себе в них. Рвучко відвертаюсь і надсилу йду з цієї тривоги. Тільки б вийти – не виплисти, не вилетіти – із забуття. Іще крок. Щось холодне торкається ніг, проймає важкою тишею мозок. Туман розступається на якусь мить – щоб побачити мене по коліна у воді серед байдужих до всього птахів. Їх гойдають на хвилях уламки гордості. Я ще встигаю помітити в небі безпритульне маячіння їхніх душ. Я ще встигаю згадати першу свою пісню… 

<..................................>