.
Юрій Вівташ

«ГОРДІСТЬ РОЗУМУ»*,
АБО КОРОНАЦІЯ ПЕРЕМОЖЕНОГО

Листи поета з неволі на «велику волю», 
прочитані в часи пришестя хаосу

                                                                                        «Прійдуть же времена прохладна
                                                                                                                   от лиця Господа»

                                                                                                      З творів Г. С. Сковороди

     ...Це листи, можна обіграти Овідіця, з ув'язнення, а не заслання, не з далекої провінції біля моря, а з майже тундри до позачасового і великого, як Колізей, і непорушного за всіх часів шматочка землі над Дніпром, до різнокольорового тераріуму, що колись був степом з казками і житом, а ще раніше хащами з дичиною і ченцями Київсаької лаври, які ховалися тут від марнот світу. 
     В листах до малої тоді доньки Марічки Іван Сокульский шукає і пропагує «означення волі»
 В той час книжки ще забороняють, а не надмірно друкують макулатуру, тоді ще голови населення ретельно - задля цнотливости ж бо! - гранично оберігають, а не бомбардують «фактами». В ті часи іще не модерні i гарні, а класичні кагебісти в нічних квартирах без господаря, підсвічуючи ліхтариками, провадять «спецмєропріятіє», нишпорять і читають який-не6удь маленький вірш, i діють без сумніву слушно - бо за пануючими тоді культурними правилами гри вбачають в тому невідому силу та загрозу їхньому ладові, їх зграі,а отже ніби й світоустрою взагалі - i духовний проект чогось іншого. «О щасливий час, неповторний час»: час такий - co6i був нічого! І ще Miккi Маус сюди не прийшов, i ще жевріє надія, i незалежність далеко - i в мріях ще не така... Дисидент був канатоходцем з Ніцше. Він перестрибнув Заратустру.
     Все більше маємо фактів, що Україна за всіх часів є простором, як писав М. Гайдегер, де «божественне не поспішає себе виявити». Серед віковічних людських проблем тут особливо гостро стоять також проблема самотности як метафізичної пригоди i провини. 
     Тому в поетових рядках додому є i сум, i туга, але и надія, i попри все лихо, ще далеко до часів, які називають «затемненням Бога». (М. Бубер) - вони вже за вікном.
 

І жде земля, аж доки прийдуть люди 
на цей пopiг, де я сьогодні сам.

     Неможливість сказати за умов цензурування будь-що істотне, надто формально icтотнe, вимагає від читача під час сприйняття листів зосереджености, уваги i потреби домислення, реконструкції думки. І це лише висвітлює, поширює i кристалізує та конденсує неуникненний трагізм i абсурд. «Абсурдне не совєтське життя, а будь-яке життя взагалі», - зауважив поет-дисидент - емігрант Довлатов, живучи в Америці забезпечений матеріально, маючи достатню славу i слабуючи на алкоголізм.
     Це добре, коли голос, як колись Авраамові скаже людині, що треба йти з Ісааком на гору Mopia, частіше той невизначений голос мовчить, поглиблюючи ситуацію непевности.      Потреба в О6'явленні хоча б від самого себе, однак, залишається - i ним, певне за браком інших можливостей, стають листи. Втім самотність - i цілюща, і деструктивна, спричинює іноді аберації. Світ, в якому лише нари i кухоль, сприяє переконанню, що від тебе заложить надзвичайно багато, якщо не для долі cвітy ,то, щонайперше, близьких людей, звідси «місійність» інтонацій листів. 
    

Насправді поет певним чином лише «артикулює самотність», яка, окрім всього, є ще й чернецтвом.
     Поет запитує про сенс буття, а відповідає він своїй дитині, яка далеко, те, що знає: буття ж як сфінкс, воно не відповідає на людський голос i людські питания, на які людина може дістати відповідь лише після себе. Сформулюємо умовну думку, яку висловив антипод, хоча ровесник Сокульського, Й. Бродський: «Суспільство вдає, що воно слухає поета, але йти за ним воно не хоче, йому приємніше повзти вниз. Поет живе вартостями в тому ceнсi, що вони не цього світу... Колір часу сірий, i це колір смерти».
     Бульдозер раціоналізму, «цивілізаційного гоління» та ентропії всього та вcix «під нуль» котиться світом чимдалі швидше, нищачи все i всіх, хто бодай трохи вище від означеної загалом поверхні землі та сірости. У окремих вцілілих Сізіфів забирають персональні камені i примусово саджають до нових безоплатно виданих авто з інтернетом та гуріями. 
     «В Венеции хорошо, - говорить новоукраїнський обиватель, повернувшись звідти, - нєт машін (або: очень много машін!) i нєт преступності совсєм». І в нього під особливою підозрою виявляються поети, які є також чеченцями, «ворогами відкритого суспільства». Світ, який розтратив будь-які слова, боїться тих, хто має свое Слово i здатен на чин.
     Можна бути «бомжем», а можна їздити в «Мерседесі» - однак i те i те лихо, краще вже косити траву та пити чай або каву. 
     ...Тимчасом Іван Сокульський й далі ні6и продовжує сидіти в метафізичній порожнині - кам'яниці тюрми з тарганами i з багатьма прапорами, котра є завжди i всюди, бо є світом, справжне обличчя якого i суть нами не знані. Виникає однак підозра, що він загубив i розтратив yci свoї слова, втратив i свою вагу, свою буттєвість та волю.
     Наростаюча потреба «реваншу культури» та цілком нового прочитання ідеї України, проблема шукання i збереження сутністного «я» за умов хаосу i смути, розриву людських зв'язків i комунікацій, вимагають сприйняття «Листів до Марієчки» i як соціально-психологічного документу, корисного i потряібного сьогоднішньому часові, дарма що писані вони дещо за iншогo контексту, іншого тоталітаризму - адже промовлені вони справжнім голосом.
     В епоху, що запановує плавно, ніби хресного ходу дітей з різнокольоровими кульками на футбол, нас незримо рятують наші померлі, вони й далі відкидають свoї тіні, i там можна сховатися від нестерпно-яскравого i порожнього сонця та «розвою». 
     Щодо дисидентів, нонконформістів, поетів, котрі відійшли, то вже на часі розпочинати процес, зворотний до ix муміфікації, - треба розгортати пелени, якими їx обвито, розбивати їx пластикові саркофаги i дивитися в їx справжнє обличчя, робити їx життя - живим, а спадщину  - сучасною, актуальною, молодою. 
     Надзвичайно важить для нас те, що вони пізнали в ув'язненні. Ніщо, отже, свободу, яка ставала наявністю i точкою Стояння. Вироблені ними зразки культури поза будь-якою Системою дають приклад, яким шляхом опору йти в нові часи, передбачаючи загрозу нових небувалих тоталітаризмів.
     Втілений в життя ідеал тотальної посередности, а насамперед «наступ мас», що означає лише «перші ластівочки» нового тисячоліття і нового небувалого світового устрою ( Хам прийшов - і на те немає ради), конче вимагає мо6ілізації наших сил для «реваншу культури».
     Існує думка, що справжня трагедія відбувається «тоді, коли помирає не герой, а хор»... і такий висновок слушно пасує донашої місцевости і до нашего часу з яскравими книжками, новими соборами, шоу... 
     «Світова ніч», яку треба пережити як долю, все більше запановує i запалює свoї фальшиві вогні. Вона буде тривати ще довго, дуже довго. І кожне живе сховане слово під час iї невидимої пелени, як i кожна жива душа, - не лише раритет, але и вогник,опір, «добра звістка».

                                                                                          Kиїв, травень 2000 року

____________
* Вислів з філософії Арістотеля
 

п