.
Раїса
Лиша
МОЖЕТЕ НЕ ВСТИГНУТИ ВСЬОГО
Побачення. Розмова через скло... Ця довідкова
подробиця колись непомірно вразила була мене відвертою злою зумисністю
супроти людини, яка стоїть перед цілком беззахисною (не важливо, чи стосувати
ії до в'язня, чи до тих, кто прибув його повідати). В листах Івана Сокульского
до маленької доні ця подробиця присутня невідворотньою, вже бодай з огляду
на тривалість термину «ізоляції». Але мовчить він про неї якось між їншим,
як про щось далебі не таке вже насправді й істотне. «Скло», поставлене
між ним і рідними, і всім йому найдорожчим, він згадує, коли потрібно конче
пояснити свої вимушені обставини, з майже невловною, сказати б якоюсь навіть
поблажливою іронією. Втім, в одному з лстанніх листів, перед лицем похмурої
невідомості, поєтову іронію зненацька пронизує іскра болю: «Листовна розмова
з тобою - майже те саме, що розмова через скло».
І все ж непроникні лабіринти «скла» розглядає з якоїсь вищої точки
бачення світу, звідки відкривається істинний, великий простір життя, де
вони враз маліють, попри всі претензії на визначальність. Поет-в'язень
знаходить стежки, по яких посилає своїx вісників - слова-образи - щоб вони
о6летіли, оббігли заслони - і живі, теплі, первісні - впали до рук доньки.
Листи його спрямовані не крізь, а поза і понад химерами зла. Мета їx -
зворушлива в своїй майже цілковитій безнадійності: зберегти, врятувати
добрий, вільний світ для своєї дитини, відновити його в слові, посіяти
не надщерблене, повновиде майбутнє в дитячій душі. Слово тут у підтексті
- сталкери, які переходять «зону». Справді-бо, як пояснити шестирічній
дівчинці, перебуваючи десь за річкою Камою у камері, де є лише маленьке
загратоване віконце, до якого зрідка прилітає синичка клювати покладений
для неї маргарин,- чому в неї забрано тата, який писав вipшi, i замкнено
його за грати - та ще й зберегти в дитині радість?..
Коли у 1979 р., не знаходячи co6i місця після
проведеного обшуку, я врешті поїхала до Сокульських, де несподівано втрапила
в розпал обшуку в них (чим обурила «шукачів», що «не сиджу со6і вдома»
й «обшукана» була вдруге на предмет яких-небудь списаних папірців,котрі
й справді видавалися нам в тих обставинах надзвичайно цінними; у Івана
перекопали цілий город, а там i дійсно щось-таки було закопане - то мені
найперше впало в очі: зовні спокійного Івана найдужче турбувало, що все
це відбувається в присутності тоді ще п'ятирічної Марієчки... Здавалося,
сам Бог тоді послав мене, щоб перебути з Марієчкою удвох у вже«потрушеній»
крихітнійспальні. Де ми намагалися щось малювати...
Сьогодні, коли читаємо зі6paнi разом листи
i твори, написані Іваном Сокульським в ув'язненні спеціально для маленької
Марієчки, в них відчутна висока золота нитка розмови, народжена надзвичайною
інтенсивністю внутрішнього життя поета, яка летить понад межами, навіть
понад часом, 3олоті зблиски цієї розмови відчутні i в малюнках Марієчки,
котрі є найчутливішою відповіддю батькові - власним інтуїтивним проривом
до життя як творчости... Фактично Марієчка пережила драматичний, тривожний
час «чекання тата» як час інтенсивного творчого здійснення. Ці малюнки
(a їx багато, i серед них є справжні колористичнї й композиційні шедеври)
не були для малої дівчинки нi способом утвердження в зовнішньому світі,
ні шуканням чиєїсь сторонньої уваги. Малюнки були для неї самим .життям.
І саме тому вони стали неповторним, глибоким i чистим фактом мистецтва.
«Раджу тобі насадити побіля хати 6арвінок»... Дївчинка й виконала татове
прохання по-своєму. Якнайліпше... у метафорі малювання. Не підозрюючи,
що долає вщстань i час.
Малюнки Марієчки - за суттю - обернулись таким
же щирим, безоглядним виходом у позачасся, у волю, як i дивовижно гли6окі
вірші поета «про осінь» - написані наче не в'язнем, а небожителем, над
яким не владні людські загорожі «світу цього».
В листах прочитуються складні, багатогранні
стосунки з часом-добою не лише самого ув'язненого поета, а й доньки, яку
час стрімко виносив з дитинства у більш зовнішній, «шкільний cвiт». Постала
вже проблема знайти школу з українською мовою навчання... А тато все не
повертався. Тим часом яскравий мистецький злет Марієчки, як i поетові вipшi,
- для суспільного довкілля апpiopi були чимось недоречним, непотрібним
i чужим.
В якусь мить, відчувши щось схоже на розпач
далеко «по той бік Ками», i сам не будучи тоді певний, що коли-небудь повернеться,
Іван Сокульський пише дитині майже суворі слова підтримки «навиріст»: «Доля
ніколи не кидає людину» i «треба бути вдячним завжди за ласку Божу».
Поетове ж чекання зустрічі виливається у своєрідну
хвалу часові: «Як добре, що час минає, змінюється. Світ ніколи не стоїть,
пливе»...
«...Можете не встигнути всього, що задумано
вами», - стурбовано пише він в їншому листі, бо парадоксальним чином відсутність
подієвих вражень відкриває йому, як мало людина здійснює з того, що призначено
їй у життї.
«Літа минають безповоротно, i що міг вдати
сьогодні, завтра того вже не зможем» - це з одного з останнніх, сповнених
найглибшої екзистенційної волі листів: «То тільки в юності людина йде попереду
літ i здається co6i вічною».- «Життя назад - так коротко можна назвати
моє теперішнє буття»...
Попри це сумне усвідомлення, поет i далі з
поламаного намагається створити ціле i живе. Тепер, коли Івана Сокульського
вже немає на цьому світі, видно, що його Сізіфове зусилля зберегти чиюсь
радість виявилося сильнішим за «життя назад». Поет десь попереду часу.
Слова його гудуть як бджоли, що носять мед.
Хоча світ нині в своїй конкретиці може ще
більше не такий як треба. І хто знає, що з ним робити?.. Та є в ньому -
хоч їx i рідко - речі, котpi переконують: зберігається те, у що хтось вкладає
цілу свою душу, щоб його врятувати, створити, переінакшити.
Київ, травень 2000 року
.
|