.

Гаврило Прокопенко

Другиня-берегиня

До 70-річчя від дня народження поета трагічної долі Дмитра Кедрина ми з
Олександром Завгороднім скомпонували слово про нього та переклали по декілька його
поезій. З цього з’явилася кедрінська сторінка у днепропетровській газеті «Прапор юності»
3 лютого 1977 року. Газету ми надіслали Людмилі Іванівні Кедріной, вдові поета, яка
мешкала в Москві. Невдовзі отримали від неї вдячну відповідь, і з того часу я підтримував
з нею систематичний зв’язок листовно аж до її смерті в 1987 році. Захоплений Кедріним
і його небуденним талантом, я продовжував інтенсивно перекладати з нього. За кілька
років було перекладено близько півсотні віршів, три поеми, драму у віршах «Рембрандт».
Людмила Іванівна діяльно допомогала мені в работі порадами, надсиланням необхідних матеріалів, доведенням до відома впливових українських письменників (І. Драча,
Б. Олійника та ін.), а також видавців свідчень про мою працю. Однак ці люди не захотіли допомогти нам, аби в столичному видавництві «Дніпро» з’явилося «Вибране» Д. Кедріна напередодні його 80-річчя. Лише Леонід Вишеславський, високо оцінивши мої переклади, рекомендував їх до друку в «Дніпрі», але до нього не прислухались.
Наприкінці 1984 року Людмила Іванівна запросила мене відвідати її в Москві. Це була 
наша єдина зустріч. Приїхавши до Москви, я зателефонував їй додому, назвав себе. Вона схвильовано відповіла чистою українською: «Так ідіть же скоріше до мене». За чверть 
години, я вже був у її однокімнатній оселі по вулиці Красноармєйській. Мене зустріла 
літня жінка з милим українським обличчям, з волоссям гладенько зачісаним на проділ, з 
уважними блискучими очима, струнка, одягнена в строгу сукню і светр з високим 
коміром. Такою постала переді мною 77-літня Людмила Іванівна Кедріна (до заміжжя – 
Хоренко). На бабусю вона зовсім не скидалася. І я тоді нізащо не повірив бі, що менше 
як через три роки її вже не буде серед живих. За ті чотири години, що ми провели в 
розмові, я зрозумів, яка це була енергійна, рішуча, цілеспрямована натура. В господі все 
дихало Кедріним: портрети його і красуні-матері, книги, рукописи… Я переконався тоді, 
що жорстока доля хоч в одному була доброзичливою до Кедріна: вона подарувала йому 
дружину, про яку може тільки мріяти кожен поет. Адже яким бачили сучасники Дмитра 
Кедріна? Худорлявий, в окулярах з товстими скельцями (мінус сімнадцать), з кучмою 
хвилястого каштанового волосся, сором’язливий і непрактичний, завше задумливий, – 
явно людина «не від світу сього». Видрукувавши «Зодчих» і «Рембрандта», він 
оформувався на поета-класика і разом з тим дозволяв продажним літературним 
генералам, графоманській еліті збиткуватися над собою. Він ясно усвідомлював їхню 
підлість і нікчемність, але оборонявся лише віршами, як ось цей, що й досі не 
опублікований: 

Опустилися в розпачі руки, 
Кулаками їм стати якби…
Чи горілки напиться з розпуки? 
Чи повірити в Бога з журби? 

Може, Бог би й подав допомогу, 
Щоб не краялось серце дарма. 
Але в тім же і горе, що Бога, 
Як Сурков нам довів це, - нема! 
                                     15 березня 1940 (Переклад мій – Г. П.) 

     Винахідливо й мужньо боролася за Кедріна ціле життя його вірна дружина і друг 
Людмила Кедріна-Хоренко. Вона не дозволяла зневажливо ставитись до творчості 
Кедріна, до його непересічної особистості. Бувало доходило майже до кулаків. В одному 
з листів до мене Людмила Іванівна писала: «Я ставала одержимою, коли Кедріна 
звинувачували в історизмі, відході від сучасности та інших «гріхах». Такого критикана я 
готова була схопити за барки. Одного разу так і сталося. Як-небудь при зустрічі розповім 
вам про це». Словом, діяла вона якщо не як янгол-хранитель Кедріна, то безсумнівно як 
надійна другиня-берегиня. 
     Хто ж вона – Людмила Кедріна? Народилася наприкінці 1907-го (за нов. ст. 10.01.1908) 
якраз під новий рік, на хуторі Яланець поблизу Миколаєва в родині селянина Івана 
Хоренка. Хрестили в містечку Нова Одеса, назвали Людмилою. Піп дуже розсердився, що 
не за святцями назвали, та записав у церковній книзі на три дні раніше. А це – лиха 
прикмета. Коли Люді виповнилось чотири роки, сім’я переїхала до Кривого Рогу, бо на 
хуторі землі не вистачало, а на Криворіжжі батько з єдиним сином одержали дванадцять 
десятин. Попросилися в чужу хату, купили ділянку, зарослу вишняком, почали будувати 
власну хату, але не закінчили: почалася Перша світова війна, батька забрали в Діючу 
армію. З війни він не повернувся, пропав без вісті в Пінських болотах. Мати не 
стримувала державної допомоги на своїх шістьох дітей і змушена була піти на рудню 
чорноробкою. Вона була єдиною жінкою в кар’єрі, де відкритим способом добували 
залізну руду. Восьмилітню Люду записали в перший клас двокласного училища. Матері 
важко було викроїти 5 рублів на взуття, одяг і буквар для неї. Тому Люда мусила ціле літо 
няньчити чужу дитину, заробила ті гроші й пішла до школи. 
     З 1926 року Людмила в Дніпропетровську. Про це вона яскраво розповідає сама: «Познайомилась я з Кедріним в 1926-му році, коли сімнадцятилітньою дівчиною приїхала 
вчиться в Дніпропетровськ. В сумочці в мене лижав лист до Дмитра Кедріна від нашого 
спільного знайомого, літератора, котрий прохав його допомогти мені «влаштуватись у 
великому місті». 
… І ось я йду гамірними вулицями Дніпропетровська, розшукуючи Надеждинську вулицю. 
Переді мною низенький будинок з ветхим ганком, ряд білих акацій. Я ступила на ганок, 
несміло постукала. Мені відкрила двері стара жінка і запросила увійти. 
     Дмитра Кедріна вдома не було, і я стала чекати на нього. Жив він разом з матір’ю й 
бабусею в одній скромно обставленій кімнаті. На стіні висів портрет Пушкіна. Повертав 
увагу стіл – простий, з гіркою книг на ньому, каламарчиками з тушшю, кольоровим 
папером, нарізаним невеликими квадратиками, костяною ручкою у вигляді гусячого пера. 
     Я присіла на низенький старий диван, на якому лежало кілька подушок, – їх, як мені 
пояснили, китайською тушшю розмалював Дмитро Борисович. 
     Незабаром і сам хозяїн увійшов до кімнати. Ми познайомились, разговорились. Уже 
через декілька хвилин здавалось, що ми знаємо один одного давно… 
     На все життя закарбувалась у мене в пам’яті перша зустріч, образ молодого поета. 
Середнього зросту, тонкий і вишуканий, в білій косовортці, підперезаній кавказьким 
ремінцем, з хвилястим темнокаштановим волоссям, що спадало на високий лоб, в пенсне, 
із-за скелець котрого зоріли великі задумливі очі, з ледь глуховатим низьким голосом, 
стриманий і скромний – такий був дев’ятнадцятилітній поет. 
     Ми подружились. Я часто стала бувати в Кедріних, де завжди вечорами збиралось 
багато літературної молоді. Читали не лише свої вірші, але й твори улюблених поетів. 
     У 1930 році ми одружилися й невздовзі переїхали до Москви» (Людмила Кедріна. 
«Дмитро Кедрін у Дніпропетровську» в кн. «Дмитрий Кедрин. Стихи и поэми». 
Дніпропетровське обласне видавництво, 1958, с. 3-4). 
     Спочатку, в травні 1931 року, до Москви Кедрін приїхав сам, оселився у комірчині в 
тітки Марії Іванівни на Таганці. Працював керівником гуртка робітничих авторів у 
Державному науково-технічному видавництві. Навідувався до Василя Казіна, завідуючого 
відділом сучасної поезії Державного видавництва художньої літератури, куди здав свою 
першу збірку «Свідки». Той запевняв, що відгуки рецензентів про рукопис досить високі. 
Але в жовтні рукопис авторові повернули. «Розхвалили й повернули», - іронічно 
прокоментував цю подію Кедрін у листі до приятеля. З того часу рукопис кілька разів то зменшувався, то збільшувався, переходив від одного рецензента до другого, змінив до 
півдесятка редакторів і вийшов друком тільки в 1940 році в такому стані (всього 16 речей), 
що сам автор називав збірку «ублюдком», хоч туди увійшли й такі талановиті твори, як 
«Лялька» і «Зодчі». Та це буде потім, а тоді Дмитро Кедрін, повен надій і творчих планів, натхненно працював, пильно вдивляючись у життя. 
     Скоро в комірчину на Таганці приїхала до нього дружина Людмила Іванівна. Пізніше 
вона розповідала: …У нас на вікні валялася забута кимось облізла лялька, до вікна 
підходила дівчина й жадібно дивилася на неї. Ми намагалися віддати їй ляльку, але, 
наближіючись до неї, бачили, як дівчина в жасі тікала». Цей здавалось би звичайний 
життєвий факт глибоко вразив поета, і з нього народилася знаменита «Лялька», яку так 
гаряче схвалив О. М. Горький. Кедрін мав нагоду репрезентуватися Горькому, але через 
надмірну скромність не скористався з цієї нагоди, яка могла б позитивно вплинути на 
його особисту літературну долю і покращити побутові умови його сім’ї. 
     Восени 1932 року Кедріна запросили на постійну роботу в багатотиражку 
Митіщинського вагонобудівного заводу, який також забезпечив поета житлом – виділив шістнадцятиметрову кімнату в підмосковному селі Черкізове по Північній залізниці. Це 
була світла кімната з широкими вікнами на Клязьму в особняку дореволюційного 
збудування. З вікон відкривався привабливий краєвид, що навіював творчий настрій. 
Але Кедріна притягали, як магніт, московські видавництва, безпосердня праця над літературно-художніми творами. З 1934-го по 1945 рік (виключаючи час перебування в 
Діючій армії) він працював нештатним редактором Держлітвидаву, був літературним консультантом у видавництві «Молодая гвардия». Отримував жебрацьку платню. До того 
ж зміна місця роботи погіршила побутові умови родини: заводську кімнату довелося 
звільнити. 
     Натомість тепер уже Людмилі Івановні, яка працювала вчителькою, виділили крихітну 
кімнату на околиці того ж таки Черкізово. Сім’ї, яка через деякий час складалася з 
чотирьох осіб (Кедріни  мали вже двох дітей – доньку Світлану й сина Аліка), було дуже 
тісно, проте жили сподіванками на краще. Коли бувало Людмилу Іванівну запитували, як живеться, вона жартома відповідала: «Між пічкою й Кедріним». А сам  Дмитро Борисович 
«писав» свої вірші здебільшого  під час прогулянок. Ліс від житла був зовсім близько. Кедрін 
казав дружині: «Ну, я піду попрацюю», - і йшов стежечкою до лісу «викрокувати» вірші. 
Повністю, звичайно, абстрагувався, нікого із знайомих, коли траплялися, не впізнавав. 
Ті, звісно, ображалися:  «Чому не вітається?», а потім прощали, коли дізнавались, що він 
дуже короткозорий. Та винуватою тут була, мабуть, не короткозорісь, а муза. Як повертався 
додому, казав: «Ну, ось я й попрацював», - і, примостившись кінець столу, записував щойно складені вірші. Більше десяти років прожили Кедріни в тій комірчині на десять квадратних 
метрів без жодних вигод. Стіни-перегородки буди фанерні й не сягали стелі. Чутно було 
все – розмови, вигуки, нецензурну лайку. З одного боку – галаслива сім’я шкільної 
прибиральниці, з другого – продавщиця морозива, у відгороженому на терасці кутку – 
порося. В таких умовах були написані шедеври «Зодчі», «Рембрандт», вірші, що увійшли 
в золотий фонд російскої поезії. 
     Незадовго до кончини Людмила Іванівна писала мені: «Коли будете в Москві, ми 
поїдемо в Черкізове (там тепер наша дачка й музейна кімната Дмитра Борисовича), 
побачите наше колишнє житло. А найголовніше – побачите нашіх сусідів. Вони не 
змінились за п’ятдесят років. Постаріли, але лишились такими ж темними, як і були, 
п’яницями, хуліганами. І хоч живуть тепер на вулиці Кедріна, все одно вважають, що він 
«був несхожий на поета», що це я його видумала. Насмикала, мовляв, з книг інших 
письменників «віршиків» та й видала «під виглядом Кедріна». Перечитуєш ці листи-сповіді 
й починаєш розуміти, як могло статися, що неподалік того Черкізова восени 1945-го 
«невідомими» був убитий поет, а через три роки за нез’ясованих обставин загинув його сьомирічний син. 
     Після смерті Дмитра Кедріна виснажливу боротьбу за те, щоб він по праву зайняв 
належне місце в російській поезії, повела його дружина Людмила Кедріна. 
     Потрібно було упорядкувати, систематизувати й видати літературний доробок Дмитра 
Кедріна. Уже в 1947 році в московському видавництві «Советский писатель» вийшло 
його «Вибране». Це була визначна подія в російської поезії. Хулителям і недоброзичливцям Кедріна, всім отим сурковим, інберам, казіним одразу заціпило. Зате у багатьох діячів 
літератури й мистецтва немовбито полуда спала з очей – нарешті разгледіли істинного 
Поета. Луговськой, Сельвінський, Антокольский, Норовчатов видрукували статті, які 
свідчили про класичне обдарування Кедріна. Протягом другої половини ХХ століття 
виходили одна за другою книги Кедріна, які не залежувались ні в книжкових магазинах, 
ні в бібліотеках. Завдяки подвижницьким заходам вдови поета Людмили Іванівні, а після 
її смерти доньки поета Світлани Дмитрівни Кедріних здійснено близько тридцяти видань 
творів поета. Вийшли збірки Кедріна в Болгарії й Чехословаччині, добірки його віршів та 
поем в Югославії, Угорщині, Англії, Франції. Боляче й соромно це констатувати, але в 
Україні «українського» Кедріна досі немає. Будемо сподіватися, що може хоч на 90-річний 
ювілей Кедріна (4 лютого 1997 року) і в Україні його читатимуть по-українському. 
     Наша краянка, криворожанка Людмила Кедріна офірувала своє життя шляхетній 
справі. Вона досягла того, що навіть за межою земного життя Дмитро Кедрін як поет 
відбувся і став поряд з найвизначнішими російськими поетами 2-ї чверті ХХ століття. 
Тому в літературно-мистецьке поняття «Дмитро Кедрін», яким воно є нині і яким стане в майбутньому, обов’язково входить тепер і входитиме завжди своїм життям, любов’ю, 
вірністю, самозабутньою працею дружина і друг поета Людмила Кедріна – 
другиня-берегиня. 

                                                                                                                                    2.XI.95 р. .

_____________________________________________________________________________________________

п