.
Куди поділися лелеки: листи з берега
 

1-й.   Поїхав... Ранок. Тиша. Далекі верби. І спогади. 
Відчуття твоїх дотиків. Лягаю і просинаюся – з тобою.
 
Оріль. Коливання водоростей. Рибалочка річковий –
 
блакитний. Ми – на березі, слухаємо тишу. Птахи. Чапля
 
сіра злітає над очеретами – птеродактиль. Дивимося на
 
воду. Вона тече як час, життя. Запах твій. Трави
 
пестять, крутиться в голові. Під великими осокорами.
 
Понад усім – сонце, сонце. Єднання клітинок. Божевілля...
 
Ти дивився на мене з Космосу. Я білою радісною плямою
 
світилася з Землі до тебе. Пахла Оріллю. Ти чуєш мене?
 
Доброго ранку!

2-й.   Вчора весь час відчувала твою присутність. 
Написала дві картинки. Що б ти сказав? Довго не
 
спалося. Ніби малюю, малюю... Навіть водила рукою в
 
повітрі. Знову сни нескінченні. Прокинулася рано. Шукаю
 
тебе очима – немає... Хочеться бути нині самій. Я
 
відімкнута від реального світу. Мені добре. Тільки думки
 
поволі переплітаються із сонцем, водою, вітерцем, і я
 
кидаю їх по одній, не знаходячи ані початку, ані кінця.
 
Вони, як зграя рибок, медитавно кружляють у тільки їм
 
відомому напрямку. Купалася вранці. Скільки в тиші
 
звуків?! Жаб'яча симфонія. Неймовірно! Починають ніби за
 
паличкою диригента: соло – увертюра, потім поступово –
 
весь оркестр; і раптово – останнє «кум». Розкіш!
 

3-й. Вохристий, фіолетовий, оранжевий, смарагдовий 
степ. Хекання Байкалу (ім'я песа) позаду. Все цвірінчить,
 
гуде, жалить... Хмарина немовби з картинки Куїнджі.
 
Заходила гроза. Йдучи вздовж Орелі, зупинилася на
 
новому місці: аж за озерами (напроти села). Здавалося, що
 
крім нас, тут нікого не буває. Зранку – на березі.
 
Розмовляла з жабками. Їх безліч грілося на сонечку. Одна –
 
така велика, красуня в крапочку, сиділа весь час, поки я
 
дивилася на неї. А потім прийшов Петро-рибалка, який
 
нам привозив рибу. Запитав, що я роблю. «Споглядаю
 
жабок», – відповіла я. «Ропухи», – помовчавши, сказав він, а
 
далі оповів сумну історію про смерть у квітні місяці його
 
сина... А вчора на заході намалювала ту мертву грушу.
Пам'ятаєш, я запитала в тебе, що це за дерево.
 
Відчувала себе щасливою. А вночі знову – зорі, зорі, думки,
 
думки... І – роман В. Домонтовича.
 

4-й. Нудьгую без тебе. Спека. Зранку – на Орелі. Нікого. 
Розчиняюся в воді, бурштиновій. Наді мною, майже
 
торкаються волосся (відчуваю їх пошерхи), – ластівки.
 
Тиша. Вчора малювала в степу біля цвинтаря – садовила
 
сонечко. Закінчувала в сутінках. Поверталися додому
 
незнайомою дорогою. Молодик над вербами в рожевому
 
серпанку. Сусід Віктор гадав, чому в такому райському
 
місці люди так рано мруть. Йому хтось у селі говорив, що
 
через... чаклунство. Розповів про сусідку бабцю Одарку,
 
що хата пуста напроти. Вона була така лагідна, манюня,
 
з блакитними очима. Приходила до нього у такому само
блакитному пальтечку. А одного разу попрохала, щоби він
 
із нею пішов уночі на цвинтар, бо їй була для чогось
 
потрібна земля з могили втопленика. Ось так... Вдень
 
страшенно перелякалися. Думали, що пожежа – горіло на
 
горі, де починається село.
А то палили стерню... Знову
на березі, під дубами. Течія несе назустіч сполоханій сірій 
чаплі. Внчі довго дивилася на зорі. Ще пригадала. Вчора 
вечором божевільний Сашко запитав: «Куди поділися 
лелеки?..»

5-й.   Вітер. Присмак осені. Хмари вагітні величезними 
метеликами, комахами, Левом Толстим, Данте... 
Нескінченність. Бурхливі очерета, перламутрові верби, 
чорні обриси дубів. Ухають осокори, туляться до землі 
трави. Ледь чути цвірінчання якогось птаха. Все 
підкорилося йому. Оріль, проковтнувши величезну 
хмарину, пішла кришталевими зморошками. Голоси 
відлітають, заплутавшись у крильцях гомінкого листя. 
Голявина під осокорами. Сум – Радість. Малювала Оріль. 
Світла не було два дні. Зорі поглинули все і всіх. Сьогодні 
на огорожі біля хати висіла моя мальовнича хустка... 

6-й. Вчора довго не могла заснути. Виходила на подвір'я, 
розмовляла з Байкалом, вдивлялася в зорі, гадала, чи ти 
спиш... Прислухалася до ночі. Очікування виснажує. А 
проте, сідає сонце. Сама на березі біля вогню. Малинова 
тиша. Пташини, бабки, хлюпає щось в Орелі. Далекі 
постріли. Змії тіней на воді. Жовтогорячий фіолет обрію. 
Останні спалахи, Стихли птахи. Оріль засинає. Комарі 
смакуюсь кров. Перегукуються жаби. Качечка. Вогнище...

7-й. В хаті тиша. Ранок. Високі верби. Роса. На бузковому 
лузі збираю букет для Тані. Сонечко ще низько. Вона 
прокинулася - долі глечик із квітами. Намалювала 
«Таньчин букет». Під дубами. Вечоріє. Після купання - 
зимно. Згадала: зранку над Оріллю пролетіли дві білі чаплі. 

серпень 2001 року. 
с. Усть-Лип'янка Полтавської обл..

<..............................>
.

п

_______________________________________________________________________