.
.
   *  *  *

Я їжака відгадаю
в осінньому шелесті саду,
схоплю павутинку за вушко,
що з гілки до гілки біжить.
А потім, між зорями, раптом,
помічу - щось рідне світить,
i 6'ється життям, сіяє -
літак затремтів у ніч.
Дніпро обізвавсь до ночі,
вона обняла преніжно,
i радість обох світилась
до самого чистого дна.
І все. І нічого не треба.
Нікого. Десь пісня плаче.
Любов там ламає руки.
Про себе yciм співа.
А я одиноко, мовчки,
для чогось себе ховаю
у

шелесті, в сяйві, в сонці
від тебе, від себе, від них.
Мов тінь - через сьоме літо,
мов тінь - крізь десяту весну,
мов тінь - поміж слів та pyxiв -
iдy!
А сад з їжаком розмовляє,
i щось павутинці каже...

<..........................>
.

п
_________________________________________________