.
.
* * *
Я затискаю себе, затискаю,
власне ім'я у co6i розтинаю.
Вітер вливає тривогу до сили.
Cпокій підступний,
а сум - легкокрилий.
Хтось пiд вiкном.
Може, ночі химера?
Спяти - не спати,
розчинені двері.
i простирадла іще не прим'яті -
мижна іти до зеленої хати.
Вишня пречорно нахилиться віттям:
- Ти найщасливіша, доню, на світі...
Велетень-сад в лоні синього страху:
- Ти найщасливіша! - голосом птаха.
Де моє - серце?
Чаклує iз ніччю,
щo через мене тече та іскриться?
Місяць ясний озивається небом:
- Що тобі, доню,
чого тобі треба?
Як їм скажу, що сама я не знаю,
чому щаслива i чому страждаю.
Я вивільняю себе,
випускаю
птахом барвистим таємне
«не знаю».
- Так тобі легше?
- Кого то турбує?
Hiч моя дивна
лікує -
не чує.
<..........................>
.