______________________________________________________________________________________________
.Biктор
Корж
Книга як розділовий знак творчої
долі
Зоря поетичної долі Миколи
Павленка сходить на небосхилі поезії разом з цією найпершою книжкою автора,
що переживає мить завершения певного творчого періоду, котрий має ознаменуватись
оприлюдненням здобутків i втрат на шляху художнього пізнання неповторності
буття земного в межах макросвіту душі бентежливої, аж наче неприкаяної.
За сим відбудеться i завершиться якісно новий цикл самопізнання i самодослухання
i з'явиться новий образно-художній звіт поета. В цьому розумінні поетична
книга є розділовим знаком в 6езперервності творчого процесу. Сприймаймо
ж цю поетичну книгу, як пунктуаційний знак «трьох крапок» в контексті творчої
сповіді автора, котрий свідчить свій безсумнівний артистичний хист i творчу
зрілість i наврочує прихильникам самовитого поетичного слова, що продовження
розшифровки знаків буття не за горами, воно обов'язково відбудеться. Бо
у світі художнього пізнання відбувся поет, за фаховою освітою - хімік,
за покликом душі - філолог.
Микола Павленко - поет
не для широкого загалу, не для естради i оприлюднення на стадіонах. Художня
його система зорієнтована не на дзеркальну поверхню людської свідомості,
од якої веселенько скачуть такі co6i ліричні сонячні зайчики, зворушуючи
i розніжуючи читацьку уяву. Автор цiєi книги - поет елітарний, приналежний
до теренів авангардизму. Иому добре в.відомі таїни поетичного ремесла,
але він аскетично відмовляеться од розкошів потаєнного знання, відаючи,
що з тих розкошів сама собою зринає дорога холодного ремісництва, за якою
- чорне провалля художньої неспроможності..
Поет має чітку програму
духовного буття - «вирвати себе із сірих буднів i по6ігти вcecвiтy назустріч».
Рух, невпинний рух - ідеал поета. Cipiсть, безбарвність земного літування
ненавистні поету. Він знає оновлюючу, очисну магію дощу, котрий у поета
не банальне атмосферне явище, а предковічне диводійство відновлення реальних
барв світу. Тому й побивається поет з належною мужньою стриманістю наявністю
всілякого житейського бруду. І вipy свою, i coвicть укріплює переконанням,
що «твій колір не зіллється в єдину вовчу cipicть». Отже, cipocтi,
тлінню, безруху i омертвінню - безстроковий поетовий мораторій. Має поет
в своїй душі невгасиме світило - Любов, якій він з усією щирістю зізнається:
«Простягую руки до тепла твоїх променів, переливаюся в барвах кольору твого
літнього» - знов акцентація заперечення безбарвності буття... Часом поету
здається, що дивотворне сонце любові надто віддалене: «Але я ніколи не
можу зрушити з місця i попрямувати за тобою, коли ти мене кличеш за
межi ночіі». Це лиш миттєвий стан зневіри, головне для поета, що він
є, той благословенний клич за межі ночі.
Знає поет i мить відрахунку,
коли душа його вперше відчула той клич. То мить шалена і невідворотна:
«Світ перевернувся - став з ніг на голову. Ноги безпорадно метляються в
повітрі, чи може, йдуть уже всесвітом». Boiстину демонічна мить карколомного
світопреставлення! Звідси болючість світочуття, не боягузтво душі здеградованої,
а реальний страх душі живісінькоі, душі безсмертної в своїй сутності можливістю
«полинути в пракосмос свого початку i розшукати там мертве свое тіло».
Для поета найстрашніший вирок буття, котре ти ж i формуєш своєю поведінкою
у cвіті, це - «висіти перепаленим дротом електроструму на стелі Bсecвiтy
i не давати cвiтy світла». Це для поета неприйнятна категорія існування.
Мало сказати - «Не хочу», важливо ствердити в co6i здатність давати світу
світло. Знає поет i благословенну пору, коли та здатність у ньому
з'явилась. Bін означує магічну мить, коли світ
підійшов до нього впритул: «Своя сорочка, що ближче до тіла, обідрана
- i до мене наблизився cвiт». Це - родичання з морально-етичним кодексом
філософа Сковороди: егоїстичне - є тлінним; світове, людське, трагііснування
ближнього - незникоме i притягальне.
Метафорика Миколи Павленка
- непряма, доцільна, потребує розумових зусиль для опанування iї сокровенного
змісту, розшифровки на грані співавторства з творцем самобутньої художньої
моделі. Ось розгорнена метафора постійної втечі од переслідування часом:
«...прослідковуючи весняні пагони i своє життя в напрямку, що не має значения
для їx змістовного наповнення минулим». Це - основна мета поета на відтинку
«просладковування» власного буття, за який він i звітує цією книжкою. Вінець
процитованої метафори - ще одна метафора, яка потребує розгадки: минуле,
виявляється, це - «пересохлий степ столочених трав». За тi столочені трави
болить душа поету. Це відчутно в контексті вciєї часової i просторової
сповіді поета. Книга ця - свідчення реальних здобутків. Місцями наявна
важка органіка сурядно-підрядних синтаксичних конструкцій, з градацією
сполучників - який, яка, якими i т.д. Од цього автор в подальшому вивільниться,
бо ж кращі зразки лінгвістичного оформления гострої думки свідчать про
кристалізацію філологічної вишколеності.
І насамкінець цього,
обмеженого обсягом, вступного слова, позбавленого будь-яких рекламних функцій
(собівартісне реклами не потребує). Микола Павленко - мій студент-заочник,
через piк буде моїм дипломником. Якось його однокурсниця, помітивши мою
прихильність до нього, поцікавилася причиною. «Тому, що вiн поет» - відповів
я. «Хе, поет, - м'яко зіронізувала вона, - хай краще навчиться у cвoїx
віршах розділові знаки ставити...» Їй допоки ще невтямки, що розділові
знаки в поетичному тексті виокремлюють лиш смислові періоди та інтонацію
певних суджень. Функція їхня відверто службова. Поетична книга сама може
слугувати розділовим знаком
(i окремий вірш також) в бистрині художнього
пізнання світу, знаменуючи певний завершальний етап його нестримної нескінченності...
..
______________________________________________________________________________________________ |