Жан Парфімчук
Услід ешелону
(оповідання)
Я вийшов із під'їзду і
спинився зачарованно озираючись: випав перший сніг. Тиша. Спокій. Опісля тривалої
вогкої погоди і - таке диво! Ех, стати б зараз на лижви!.. А коли
останього
разу я стояв на лижвах? Механічно глянув на
годинник, посміхнувся - хіба годинник підкаже,
коли це я останнього разу стояв на лижвах!...
Похмуре небо, гори нерівно
- плями на маскхалаті - покриті снігом, глибокий каньон і наш взвод на
кам'янистому схилі...
Як же давно це було!.. Я
зітхнув і побачив неподалік коробочку із-під сірників. Вона лежала горілиць
самітня, як скрипка в оселі, де ніхто на ній не грає. Згадалося, наче хто
сірника у
пітьмі запалив: далека околиця зруйнованого війною
Ржева - старий дерев'яний барак
посеред засніженого пустиря: на схід - залізниця,
на захід - яр, а там - за колючим дротом
з вишками для вартових - військова частина.
«У-у..» - валає паротяг,
вбігаючи під високу, скинуту у небо стрілу семафора і жонглюючи білими
клубами диму. Летять теплушки, платформи з військовою технікою, цистерни.
Бринить земля під ногами і - майже клавіші великого піаніно - грають шпали
під чавунними пальцями коліс..
З протилежного боку, від
яру до барака, їде на лижвах молодий лейтенант, який встиг повоювати і в
шпиталі повалятися. Рудий, вилицюватий, шинеля нарозхрист, шапка на
потилиці. Хвацько і якось особливо шумно він
підкотив до барака, загальмував і, опираючись
на лижвові палиці, вигукнув: «Привіт, гвардієць!
Віра вдома?» - «Вдома, вдома!».
Лейтенант зняв лижви...
«Хочеш покататися?» - «Т-так, х-хочу!» - зрадів я. «Тримай», -
він подав мені лижви, подивився, як я став на них,
підморгнув задоволено і попрямував до
дверей барака.
Барак складався з
декількох частин. У найбільшій - колишній конюшні - містилася велика родина:
стара, три дорослі ії дочки та дюжина різного року хлопчаків і дівчат. Ми -
мати, я
і жінка з хлопчиком, на рік молодшим за мене, -
жили в тісній кімнаті: підсліпувате віконце, саморобний - ніжки навхрест -
стіл, обабіч якого впритул солдатські ліжка, понакривані
сірими солдатськими ковдрами. Разом з нами, за
фанерною перебіркою, в коморці
завбільшки з вагонне купе, тулилася Віра, весела і
невгамовна щебетуха, однолітка
з лейтенантом. Відгородилася вона від нас недавно і
то тільки тому, що в неї з'явився цей,
ії рудий і вилицюватий лейтенант.
Ущасливлений лижвами - не
часто таке випадає - я попростував до яру. У той день
повернувся додому запізно, увесь мокрий та
знесилений, але радісно розпалений. За
перебіркою ще світилося, шерхотів шепіт, який
переривався стриманим сміхом. Я витер
лижви від снігу, поставив у куток біля дверей і
пожалкував про те, що завтра їх в мене
вже не буде.
Крізь сон чую докучливе
каркання. Протираю очі - згадую про лижви. Виглядаю
у коридор - ура! - стоять непорушно у кутку біля
дверей. От би зараз на вулицю, але - двері
іззовні зачинено!..
Повертаюсь до ліжка. В
кімнаті холодно - пара з рота. Лягаю і вкриваюсь із головою.
Трошки зігрівшись, бачу себе на Великій горі. Вона
не така висока і крута, як берег Волги,
але з'їхати з неї на лижвах не кожен відважиться.
«А я з'їду! - переконую себе, - візьму
і з'їду!» - і фантазую, як це відбудеться.
Протягом тижня декілька разів
підіймався на лижвах на Велику гору, але з'їхати не
спромігся. І ось - неділя - невеличке свято -
свобода! - цілий день можна бути на вулиці!..
Перетинаю на лижвах стежку, яка
зв'язує барак з військовою частиною, - і бачу
коробочку із-під сірників. О, радість!.. Сьогодні
цього не зрозуміти, а тоді!..
У нас, у хлоп'ят барака,
не було справжніх іграшок. Ми робили їх собі власноруч. Дещо
ліпили з глини, дещо вирізували з дерева, і
коробочка із-під сірників була для нас цінною
штукою, яка в ту чи іншу хвилину являла собою
машинку, кораблик, паровозик, а головне - «телефон». Брались груба нитка,
котушка. Один кінець нитки прив'язувався до котушки,
інший крізь отвір у кришці пропускався в коробочку
і закріплювався там сірником. Котушку
треба було дати товаришеві, відійти, натягуючи
нитку, прикласти коробочку до вуха.
Товариш крутив котушку, нитка терлася об шерехату
ії поверхню, і в коробочці шорохкотіло
та потріскувало так, начебто в ній сидів хрущ, який
старанно шкряботів і намагався
розпрямити сухі свої крила.
Радіючи знахідці, я поклав
коробочку у кишеню і весело заковзав по сніжній рівніні.
В обхід по пологій стороні я піднявся на Велику
гору, перевів подих і побачив у низині
Світланку та Сашка. Брат і сестра, вони жили
неподалік на березі Волги в землянці. Я підняв догори лижвові палиці і
крикнув: «Е-ге-гей!» І раптом в мені щось яскраво спалахнуло - як порохова
шашка в багатті, - я відчув себе неоглядно легким, таким, котрий ширяє
над
землею. Палиці самі по собі опустилися, я
відштовхнувся ними і сковзнув вниз по лижні.
Вітер вдарив у лице, серце тьохнуло, стиснулось і -
ніби ластівка у вільному падінні - не відчуваючи землі під ногами, я летів по
стрімкому схилу, і повітря гуло у вухах.
«Уф!» - зітхнув я
полегшено, вискакуючи на рівняву і, не упоравшись із лижвами, ухнув
у сніжну безодню. «Я з'їхав, я з'їхав!» - радів я,
борсаючись у заметі. А коли звівся на ноги,
то побачив біля себе Світланку. Її великі сірі очі
були наповнені знайомою, як пред бійкою, рішучістю. «Дай лижви!» Я сторопів:
«Не з'їде!» Але... «У, жадюга!» - «Я? Жадюга?! - поклав лижви на плечі. -
Пішли!»
Вона йшла слід у слід. Я
чув за плечима її дихання. Потім - трохи, а далі і зовсім - вона
відстала. Зупинився, глянув на неї. Уперто, крок за
кроком дівчина долала сходження. На ній
була велика вицвіла хустка, зібрана на спині у
великий вузол, велике, із солдатської шинелі,
пальто. На ногах - стьобані бурки, на бурках - чуні
з автомобільної камери, глибокі й незручні. Світланка в них нагадувла каченя,
що ходило перевальцем. Побачивши, що я дивлюсь на неї,
вона сором'язливо усміхнулася і ще більш заходилася
перевалюватися з боку на бік.
На горі, ставши на лижви,
Світланка відмовилась від палиць, напружено посміхнулася
і рушила до спуску. «Не з'їде! - пролунало в мені
тривожне. - Треба зупинити!» Пізно!.. Розставивши руки, як перед стрибком у
воду, вона ковзнула вниз. Найнебезпечнішу
частину спуску проскочила. «Оце так дівча!» -
зрадів я, і в цю ж мить її підкинуло, вона
змахнула руками і, задираючи лижви, впала і
покотилася, здіймаючи сніжну куряву. Не
вибираючи дороги, кидаюсь до неї.
Світланка напівлежала на боці, підібгавши під себе
ногу. Я хотів якось допомогти їй.
«Ма-м-ма!»
- скрикнула вона, не змінюючи пози. Я опустився на коліна, щоб зняти з
неї
лижви, і побачив нашого лейтенанта - рудого і вилицюватого, а за ним і Сашка.
Вони
поспіхом підіймалися до нас.
«Ну, що, красуне,
ціла? - лейтенант схилився над Світланкою. - Не можеш підвестися?
Нічого, все буде гаразд». Він обережно узяв
її на руки і, також обережно, рушив з нею
донизу.
Сашко побіг додому за матір'ю, а лейтенант зі
Світланкою на руках попрямував до
військової частини. Я стояв і дивився йому услід.
Ось він проминув прохід у паркані з колючого дроту,
ось іде по стройовому плацу, ось підходить до кам'яного будинку - знову іде
по стройовому плацу... Раптом хтось гучно
окликнув мене. Озираюсь - ніде ні душі!.. А луна, як шум бурульки, що упала з
даху,
пребирає звуки мого імені. «К-кар!» - невисоко наді мною несподівано каркнула
ворона.
Я здригнувся і, сповнений невідомою тривогою, провів поглядом чорного птаха,
який
ледь-ледь помахував крильми в щільній тиші, що владно обіймала застиглий в
чеканні
чогось особливого світ. Нічого не розуміючи, але десь підсвідомо, я відчув,
що той оклик
на мене є луною якоїсь невідомоі події, котра, як небо і земля, напряму
пов'язана зі мною,
з моєю долею. Згадалося, як вийшов на Велику гору, як з'їхав і - як знову
підіймався на неї
з Світланкою. Згадалося, і в цю ж мить майже фізично відчув себе і мужнішим,
і старшим,
ніж був.
Світланка довго хворіла. Її нога була у гіпсі, і
дівчинка не виходила на вулицю. Мені
кортіло її провідати, але... щось таємно підказувало (зі мною такого ще
ніколи не
відбувалося): «Не роби цього».«Чому?» - відповіді не було...
А дні бігли - нестримні, невгамовні й схожі один на
одного, як теплушки військового
ешелону. Несподівано барак схвилювала незвичайна звістка: у Світланки їз
Сашком
знайшовся батько!.. У них на руках була похоронка: «Загинув
смертю хоробрих...»
А насправді!..
«Яке то щастя, яка
радість!» - казали одна одній схвильовані
жінки і, як сукню з чужого
плеча, приміряли до себе, до своєї долі чуже везіння, чужий талан: «А може, і мій чоловік
живий?!» - «А
може, і мій» - «Ой,
якби так!..»
Невдовзі Світланка із Сашком почали збиратися у
далеку дорогу - до Білорусії, де у якомусь шпиталі лежав їхній батько.
Напередодні від'їзду я побував у них. Останній зроблений мною «телефон» із
коробочки з під сірників не справив на них належного враження. Одначе
Світланка із задоволенням прийняла його. Вона привітно усміхнулася і, начебто
чекаючи
від мене ще чогось, затримала на мені погляд. Згадалося, як вона уперто -
крок за кроком -
долала сходження, як засоромилася, побачивши, що я дивлюсь на неї, і я раптом
відчув себе
якось незручно, майже винуватцем того, що сталось тоді з нею. Я потупився, а
Світланка
весело крутнулася на одній нозі (гіпсу вже не було), завмерла, коротко
замислившись над
чимось, ї підскочила до ліжка, до якихось складенних на ньому до купи речей.
Дивлячись на неї, на Сашка, на їхню матір, на
нехитре їхнє збирання, я заздрив їм, і,
не усвідомлюючи того, благав Бога, щоб і мій татко знайшовся!..
Потім, вже на вулиці, опинившись сам на сам із
неозорим засніженим простором,
я відчув себе тендітною билинкою посеред величезного та бездушного Всесвіту.
Холодне -
від краю до краю - небо, засніжена земля - гіпсова маска горілиць, нерухомі -
як солдати
в шерензі - дерева понад залізницею... Усе байдуже, з холодним відчуженням
дивилося на
мене - і висока, як зірка, голка самотності торкнулася мого серця і розтанула
в ньому. Я не
був ще підготовленим до цього й розгубився, але підспудно, усім незміцнілим
дитячим
єством відштовхував, гнав від себе це жахливе, чуже і не зрозуміле мені
почуття. Згадалося
далеке, довоєнне, де поруч зі мною, з одного боку - мати, з іншого - татко,
як це зафіксовано
на невеличкій фотокартці того часу, і на душі потеплішало. Там, у далекому
минулому, на Батьківщині, біля татка й матінки, я був щасливий, і зараз,
знову-таки, не усвідомлюючи
того, десь глибоко-глибоко у душі, я і майбутнє своє пов'язував із
Батьківщиною, з тим що
рано чи пізно повернусь до неї. І, як би на те моя воля, я пішки б
відправився туди!
«У-у!..» - долетів до мене далекий гудок паротяга: тяжкий
і довжелезний військовий
ешелон, який ішов на захід, повільно вповзав на високий ажуровий міст, що
спокійно
здіймався над замерзлою рікою. «У-у!..» - підхопила луна і, стихаючи, покотилася у
далечінь. А я - малеча - стояв, як зачарований, на високому чужому і
холодному березі
і заздро дивився услід ешелонові, і подумки летів до далекої поки що для мене
Батьківщини...
О, ці наші нічим, окрім ностальгії, непідкриплені
почуття! А втім - здійснилося! - я
повернувся - в Україну!.. Так, не відразу, як того бажалося, з часом...
Але.. Я повернувся!..
Згадуючи, я крутив у пальцях порожню, нікому не
потрібну коробочку із-під сірників
і дивився на неї, як на чарівну призму, грані якої світилися тим чи іншим
забарвленням
далекого мого дитинства.
Щиглик - коробочка перевертом, ніби зрадівши чомусь,
злетіла у повітря, окреслила
нерівну дугу і встромилася неподалік ребром у сніг.
«От і все», - подумав я і відчув себе так, ніби поставив
крапку під чимось, що до цього
часу, до цієї хвилини ще не мало якогось свого, особистого закінчення!..