______________________________________________________________________________________________
Гаврило Прокопенко
.
Пісні-плачі Марії Прокопенко
(Подано у скороченні)

     Рідне слово та народна пісня були для неї чи на найбільшою втіхою в нелегкому житті. Ще тридцятипятилітньою, як наймитувала в катеринославського крамаря, лаштуючись на спочаток у закутку  коридора, наспівувала потихеньку:
 

Ой, не видно Жданівки,
Тільки видно верби,
Туди мою головоньку
Щовечора верне.


     «Було стелюся в закепалку, мугичу та плачу нишком, а все ж і розвидниться трохи на душі від того співу, й засну гарно», - згадувала не раз. І потім - чи то живучи одинокою солдаткою, чи сапаючи безкраї гони в економії князя Русова, чи нагинаючись з перевеслом до валка на власній смузі (це вже після Жовтня); прядучи, перучи, латаючи сорочки синам; і вдосвіта і вдень, і вночі - ніколи не розлучалась вона з піснею. І радість, і горе - співом зустрічала й проводжала. Ні повсякденні турботи сімейної жінки, ні лихоліття німецько-фашистської окупації не загасили пісенної жарини в ії серці. Не згасили, але й не дали розгорітися вогникові, що мав освітити й зігріти не одну людську душу.
     Це моя мати - Марія Сергіївна Прокопенко. Народилося 21 листопада 1890 року в селі Жданівці Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер - Магдалинівського району Дніпропетровської області) - і там же заснула навіки 18 вересня 1974 року. Довге поле перейшла. А для мене наче й не вмирала.
     Ось вона ніби сидить зі мною на лаві, невеличка, сухенька, і чорними, покрученими важкою працею руками, що завжди пахнуть канупером або любистком, перебирає аркушики, де записано «печатними буквами» ії пісні, ії думки... Самотужки навчилася читати, а писати скорописно - так і не вдалося, все ніколи було. Училася коло братів, яким пощастило закінчити церковно-парафіяльну школу. Завдяки цьому і я ще п'ятилітнім хлопчиком почув од неї «Колокольчики мои, цветики степные...», «Выхожу олин я на дорогу...», «В степи на равнине открытой...», Шевченкові «Катерину» й «Наймичку», а ще - народно-пісенні шедеври, казки, перекази, легенди... Згодом, коли школярем зубрив вірші, вона їх схоплювала швидше од мене. Підгортаємо було картоплю, і чую як мама підбирає мотив до вірша Павла Грабовського, якого я вчив кілька місяців тому: «Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені...» Або імпровізує власні пісні й тут таки їх виконує. Я тоді не знав, що то ії пісні. Вже згодом, аж по війні здогадався про це, та вона тоді їх майже не пам'ятала.
     «Оце, - показує мама свої листочки, - сама записала, як уміла, а в цьому сшитку Яшко писав, що я йому проказувала, Та хіба ж його було допросишся... Багато позабувала...» Третьої суботи місяця липня 1941 року я попрощався з рідними й виїхав у Севастопольське військово-морське артелерійське училище, а мама відтоді почала щосуботи складати пісні-послання до мене й старшого брата Федора, що вже воював. Листи-пісні складала систематично з 1941-го по 1945 рік, особливо інтенсивно під час тимчасової окупації, шкода тільки, що записано небагато.
    Федір загинув на Букринському плацдармі в листопаді 1943 року, а мені поталанило прочитати мамине писання. Не раз крадькома плакав я над тими листами. Може, тому, що рідна душа складала, рідна рука писала? Може. Та є в них і щось таке, як мені здається, що й сторонню людину зворушить, а саме: жива краса народної поезії, кринична прозорість почуття і слова:
 

Пишу тобі листа, сину,
Своєю рукою,
Не чорнилом - гарячою
Своєю сльозою.


     На початку 60-х років я зібрав докупи мамині пісні-плачи окупаційні, записав близько сотні народних, які вона пам'ятала ще змалку, і як сама свідчила, від своєї матері, бабусі Катрі, перейняла, та й дуже пожалкував, що не робив цього ще як був школярем. Соромно згадати, але я тоді мамину творчість розглядував як своєрідне дивацтво. Багато пісень було в неї про жиночу долю. Тепер ось фольклорні збірники читаю, а таких речей, як мама співала, не знаходжу. Може, то ії власні пісні були? Як заведе бувало жалібно про неньку, то я вже й жартую: «Мамо, мамо, од ваших «неньок» мені аж у вухах лящить, а я ще физики не вивчив». Вона осміхнеться ніяково й перестне. А тепер усе б одсунув геть і слухав днями-ночами. Але, як мовиться, буде каяття, та не буде вороття. 
    У маминих писаненнях вражають мотиви патріотизму, людської гідності, сміливості. Пригадую, як проводжала вона мене на Севастополь тієї далекої липневоі суботи. Поцілувала, перехрестила, а тоді й каже: «Гаврусю, гляди ж, воюй добре, в полон, крий боже, нізащо не здавайся, краще смерть». І так пильно-пильно в очі подивилася. Мені аж дивно стало: невже це та мама, що дужче за мене страждала, коли ненароком пальця вріжу або шпичка в п'яту зажену...
     Коли я прочитав уважно маміні пісні, полуда з очей впала і розум прояснивсь. На власному досвіді я переконався, усвідомив, що наша світова слава - геніальна народна українська пісня - справді створювалась ось такими безіменними, але достеменними поетами. Хіба не так? Через ціле життя, до останнього свого земного дня, пронесла моя мати святкову пристрасть до слова художнього, поетичного, весь вік слугувала йому без жодної гадки про власну користь. Не даремно, виходить, брат Федір, коли приїздив з міста в гості, то щоразу починав співання з оцієї: 
 

Мати наша, мати,
Де тебе узяти:
Хіба тебе, мати,
та й намалювати?


                                                                                           м. Дніпропетровськ, 1986 р.
.
п
______________________________________________________________________________________________.