.
*
* *
Возами вогненними літо за обрій везуть,
самотні дерева тужливі настроюють скрипки.
Розбовтала осінь мінливих небес каламуть,
лиш іноді там промінці промайнуть, наче рибки.
Кленові листки, як
долоні, лягають на скло,
круті "мерседеси" прасують
бруківку до ранку.
Швейцар випускає на волю готельне тепло –
туди, де спинялись
гарячі махновські тачанки.
Здається, в покоях "Асторії" знову
гульба –
віншують новітнього
"батька", розгойдують стелю.
А далі – скорбота, нічне безгоміння, хіба
зненацька хтось тужно затягне:
"Ой, хмелю ж мій, хмелю..."
І як не кляни свою втому і долю гірку,
ця осінь нічим не зарадить – ні словом, ні жестом.
Розпливчаті символи креслить на мокрім піску
вітрисько чи – шаблею –
сивий невкоськаний Нестор.
Розбовтала осінь
мінливих небес каламуть...
Анархія, батьку, та втрачено шабельки гострі.
Не вернеш вогненні вози і тачанки, мабуть,
і слово останнє в тумані згасає, мов
острів.
.
<............................>
.