.
*   *   *

 

Літо вчорашнє на сходах стоїть,
з нього птахи вилітають наосліп...
Важко йдемо по завулках століть,
перетікаєм з дитинства в дорослість.

Ми не забули про тонкощі гри,
вперто стираємо грань між віками...
Чом же сльоза пломеніє згори,
слово замерзле гуркоче, мов камінь?

 

Холодно, брате, в порожнім саду,
десь поза кадром птахи і рослини.
Як на біду, я застиг на льоду

вже запросила зима на гостини.

Втиснуто в морок весло чи крило
натяк не зник на продовження руху.
Все, що було, по краплині стекло,
лиш імена долинають до слуху.

В'ється в долонях клубок протиріч,
нитка трагічна заплутала долі.
Сотні облич розтривожила ніч,
чемно роздавши всі ранги і ролі.

Не прочитаєш спросонку слова,
що на піску пише голка соснова.
Тільки трава, як туга тятива,
рухом одним їх озвучить раптово.

.

<............................>
.

п

______________________________________________________