.
Венеція на песку

 

Коли спекотний день за пагорбами ляже,

навіявши і нам закоханість легку,

опинимося знов на дивовижнім пляжі,

Венецію свою збудуєм на піску.

Заповнять площину палаццо і канали,

і крихітні містки, де світлячки зітхань

вливаються у шал дзвінкого карнавалу,

де маски миготять, як тисячі питань.

Біжімо навмання, нічних розваг химери

крізь натовп нас ведуть, немає вороття...

Там носять на руках трагічні гондольєри

спокусливих жінок, що граються в життя.

А просто диваки танцюють тарантелу,

хлебнувши по ковтку веселого вина...

Являє нам пісок найтоншого помелу,

як стерті мідяки, забуті імена.

На хвилях мерехтить космічних рибок зграйка,

у кожної із них промінчик на хвості...

Одвічний механізм небесна таратайка

напружує свої пружини золоті.

І хвиля з глибини гінка, тисячоока

на зсутенілий пляж із надр граційно мчить.

Політ її легкий, та оранка глибока,

і венеційський міф вона поглине вмить.
її безжальний перст у кожнім закамарку,
такий печальний сплеск якоїсь там із п'єс,
в якій немає слів, лиш авторські ремарки,
в якій стрімкий фінал не терпить антитез..
Зібрав нічний приплив скарби сумної днини
і хвилі увійшли у тіло, наче сталь.
Так тонко відчува пісок рука дитини,
та схована в піску дорослого печаль.

.

<............................>
.

п

______________________________________________________