.
* * *
Наші рухи в саду невагомі, як подих півоній.
Летимо до води, де забутого свята сліди.
Там в глибинах німих ворухнеться рибина поволі
і закреслить хвостом нерозгадані сни назавжди.
Плине вічна ріка, колихаючи наше мовчання.
Не помітиш обіймів, лиш зойкне намиста разок,
не почуєш питань, у природи – самі лиш зітхання,
і на тілі твоїм розсипає сузір'я бузок.
А лукава ріка заповзято відносить обличчя –
тільки сплеск, хвилювання відбитків очей і губів...
Мілина полонить ненароком ті знаки одвічні,
Що колись так бездарно на темних глибинах згубив.
Напівнатяки травня дитинство малюють в уяві,
той загублений світ, де метелики віють крильми,
де мандрує бджола, розсуваючи квіти злотаві,
де чаклує вода, над якою схилилися ми.
І шукаєм шляхи в споконвічне святилище саду,
де німують уста, що вхопили утаєний сік...
Непрожиті миттєвості, оплески, втрати, поради
по краплині відносить мінливий летючий потік.
.
<............................>
.