.
* * *
З порога махнула рукою схвильована жінка,
неначе з пітьми задзвеніла струною сумною.
Розгублена жінка, моя золота соломинка,
летить через місто нічне невагомо за мною.
Вона серед літа притишений подих зустріла,
байдужа до всяких принад і до прикрощів світу...
Летючий промінчик гнучкого мосяжного тіла
я шалом раптовим в ту мить побоявся спалити.
Хоч шепіт стікав на бруківку крізь вікна відкриті,
я бачив лиш осінь, на поклик подався за нею.
До ранку блукав, як Улісс, у солом'янім світі,
і сни, мов холодні хорти, пробігали стернею.
Я знав, що під брамою степу сторожа незрима
вселенським вогнем навмання опромінює душу,
щоб я не ззирнувся з її золотими очима
і щоб випадково таємне табу не порушив.
Навіщо ж із тьмяної скирти смикнув соломинку
і так легковажно поніс по зрадливому
місту?..
Заплакала жінка, її золотава сльозинка
злилася миттєво з одвічним литвом падолисту.
.
<............................>
.