.
Знову море...

 

Де б не був, оглядаюсь на рухи твої,
повертаюсь
ціную повтори.
Розгортаю, узявши ледь-ледь за краї,
всі сувої смарагдові, море.

 

Я дивуюсь: хвилюєшся, мінишся ти
срібні руна твої, сиві руна...
Сиплеш бризки на блиск бронзовіючих тіл,
що на пляжі дзвенять, наче струни.

 

Золотиться антична поверхня води,
тут Єлена проходила вранці.
Камінці прикривають вологі сліди,
бо навкруг потенційні троянці.

 

Знаю, море, в глибинах таємний магніт,
вдихи й видихи
дихання вічне.
Осінь тихо спустилася з гір в Партеніт,
і вночі
справжнє віче космічне.

 

Повсякчас посилаєш мені удогонь
хвилю, зіткану з піни і криги...
Невгамовна цикада летить крізь вогонь,
як цитата з розкритої книги.

Може, зірка якась так осяяла дах,
що відкрились події і дати...
Лічить хвилі невтомно гора Аюдаг.
Скільки ж можна їх нарахувати?

 

Яблук бачу терпіння, коли вони так
шарудять непомітно по даху.
Зупинилася осінь, непевності знак
відкривається кожному птаху.

 

Мимохіть, за дзижчанням цикади, зітхнеш:
ціла вічність відкрилась, їй-право.
Бешкетує вогонь у каміні, але ж
гра з вогнем
небезпечна забава.

 

І такі вже картини поклали на скло
і вогонь, і вода
по краплині...
Стільки знаків крізь пальці у небо текло,
стільки сонця відкрилося нині.

 

Знову, море, нагадуєш нам, що земля
це колиска віків незнищенна...
Й серед ночі спалахує камінь здаля,
де відбилася ніжка Єлени.

.

<............................>
.

п

______________________________________________________