.
Таке життя...
Зима зітерла погляди, ідеї,
бо мінус двадцять вісім
за вікном.
Реалії – холодні батареї
і телевізор, хитрий,
наче гном.
Дивує Інтернету
павутина,
в яку ми потрапляєм там
і тут...
Та з кожним днем все
більш гнітить картина:
страйкують сміттярі – і всюди бруд.
Куди не глянь – навкруг питання гострі.
Допитливість – найбільша із покар.
І кличуть сни на
незнайомий острів,
яким, напевне, є Мадагаскар.
І сняться вже не
смітники й паркани,
й прикриті снігом хижі
бур'яни,
а світлі острови та
океани,
на кволій пальмі – випрані штани.
Заскочивши в мороз, що
впав із неба,
гартують язики і плачуть
пси.
А хочеться, щоб все
було, як треба,
гармонії нам хочеться й
краси.
В тім парадокси буднів
навіжених,
що з кола їх не вирвешся
ніяк,
що гривні не плодяться у
кишенях.
Це, як відомо, вже невтішний знак.
Але ж не гроші сняться і не банки,
і не реклама на увесь
екран,
а темношкірі пристрасні
коханки
і мудрий патетичний
океан.
Така в народу карма і дорога...
Невігластву, брехні
немає меж.
В свідомості – дірки, і проти цього
хоч хочеш, хоч не хочеш – повстаєш.
Реалії – не сни по-африканськи,
а вулиць засторожлива
пітьма
і ця ось – несподівана,
повстанська,
освітлена ліхтариком
зима.
Немов мурахи, люди – справа, зліва.
У них духовний
авітаміноз...
Дощі періщать в Антананаріву.
Четвертий день такий
сумний прогноз.
Вся карта світу
світиться – відкрита,
і кличуть нас повітряні
мости...
І в кожну точку можна б долетіти...
Але до України як дійти?
.
<............................>
.