Семен Заславський 
м. Дніпропетровськ 

Мадонна Сидура 
Сценарний нарис

Вадим Сидур помер 1986 року в Mоскві. Народився 1924-го  в   Дніпропетровську. Дата його другого народження - 1944-й.  Тоді його врятувала   від смерті українська дівчина Саша  Крюкова в с. Лаптівка неподалік Кривого   Рога: там, поранений розривною кулею в щелепу, він не міг їсти i вона   годувала його з грілки через гумову трубочку, повертаючи до  життя   майбутнього великого скульптора XX столітття.       Через 2 тижні підвода із санітарами відвезла його до шпиталю - й ніколи   потім їхні життєві долі не перетиналися  на ціи земль..

     Ось вогненна крапля Дао з'явилась у порожнечі телеекрана. 
І вмить щезла. Але, застигаючи, стала цієї миті незнаною планетою - материнським чревом, де ледь видно зародок людини.
    Планета ця набирає формы земної кулі, i куля пульсує, стискаючись у Kpaплi Дао.
     I ця крапля то выходить зі своїх меж, то стискається в цятку, втрачає форму i знов набуває ii.
     Досягши рівноваги, вона зненацька стає... мішенню, куди саме в центральну цятину-вicь цілить i входить куля-фалос, але мішень, витончуючись, вібруючи, скорочуючись, пульсуючи, поглинає його, знесилена в зачатті смертельно-марному, i знов стає краплею Дао.
     I знов набрякає вогнем крапля-сфера-зоря-земна куля, де стугонить океан i видно мicтa, над якими спалахують квіти-розриви снарядів, i білі димки від них відходять, як хмари в блакить педнебесну.
     Час i мicцe: 1944 рік, долина ріки Інгулецъ, Україна, село Jlaтiвкa неподалік Кривого Рога.

Вадим Сидур

     1

     Восени 1944 року в селі Латівка, що поблизу Кривого Рога, палали хати i ластівки з осліплими очима металися під чорними cтpixaми, де в їxнix розбитих гніздах свистіли i цвьохкали кулі.
     Сталевий вал Криворіжжя тоді являв собою величезну матеріальну i стратегічну цінність для німецько-фашистських військ, солдати i офіцери вермахту стояли там насмерть, i село Латівка на якийсь час опинилось в eпіцентpi щонайзапекліших контрударів Радянської армії.

Молодший лейтенант кулеметного 
взводу Вадим Сидур перед відправкою на фронт

     Людей не щадили. Кидали їx під, танки й бомби без ліку й жалю, 6о що б не стало треба було взяти й повернути так нездарно покинуті  в  паніці Кривий Piг i Дніпропетровськ. I, як завше, заручниками й жертвами воєнноі кампанії ставали мирні жителі-хліборо6и, котpi не змогли й не схотіли залишити своїх домівок i змішатися з юрбами 6іженців на заході й сході.
     Безперервні, як тепер кажуть, килимові бомбування змушували людей ховатися в підвалах i льохах, по-тваринному втискатися в землю, шукати в неї захисту від загального лиха й загибелі. I, зрозуміло, що лише окремі люди в тім пеклі, яке стрясало землю виттям i скреготом, намагалися надати допомогу пораненим червоноармійцям, кинутом на полі бою в спішній гарячці наступу.
     Страх за свою шкуру - великий та обачний, водномить він може позбавити людину мужності, перстворити ії на тварюку тремтячу серед всесвітньої гризні acix проти всіх. Природний відбір, расова чистота, нацюнальна винятковість, зрештою, паcioнapнicть, - ці й подібні до цих теорії спричинені доісторичним страхом i космічною самотністю людини, ії підсвідомо родовою пам'яттю про перше вбивство, страхом перед нескінченним i недовідомим життям i неминучою обмеженістю свого смертного пробування на Зсмлі.
     Страх життя... Страх смерті... Звідси - прагнення до ладу й порядку, нехай i тимчасового, але - порядку. Прагнення замкнути вселенський хаос у межах строфи, архітектурної споруди, наукової Tеopii...
     I тільки сумління, нерозсудне, безсонне сумління людини відважно долає страх, той навіть всупереч індивідуальним i стадним інстинктам самозбереження, дослухаючись до свого внутрішньoгo закону вселюдського братсрства i співчуття. Воно, сумління, ріднить безвісну українську селянку i знаменитого кенігзберзького
філософа-затворника, в глибині своєї безмежності piвне незгли6имій високості зоряного неба.

Вадим Сидур (перший ліворуч) з фронтовими друзями

     I воно всликодушне, бо не потребує вдячності, не нагадує про себе, тому вже й не пригадає Олександра Василівна, скільки в ії хаті було поранених, котрих вона зi своєю матір'ю рятувала від смерті, перев'язувала, годувала. Пам'ятає, що не вci виживали. Молодшого лейтенанта Ховрина врятувати не вдалося, хоча шансів одужати в нього було більше, аніж у його друга, також молодшого лейтенанта кулеметного взводу з осколковим пораненням у щелепу. Той навіть стогнати не мiг од болю, тільки задихався булькотливою кров'ю. Після того, як його вмили й перев'язали, він, напівмукаючи, жестами попрохав у 18-piчнoї сільської дівчини Саші Крюкової паперу й хімічного олівця, ледь видряпав свое ім'я i прізвище: Вадим СИДУР.

Мадонна Сидура: Олександра Василівна Крюкова (Толкачова).
Фото 1996 року

     Бозна-як, але саме з лю6ов'ю пов'язана потайна здатність людського організму до виживання, з лю6ов'ю, щирою i щедрою, як природа, коли воскресає напровесні. I коли кажугь: «Життя бере своє» - це любов бере в смерті, щоправда, під майбутні відсотки, свій справіку покладений i все ще нерозтрачений капітал...
     Так, це був Вадим Сидур i його треба було нагодувати i зробити це було вкрай нелегко. Нагноєння в його закривавленому гopлi й poтi видихали тяжкий, майже трупний запах, людина, мовити б, згнивала заживо й будь-якоі хвилини могла померти від загального заражения крові.
     Це згодом, за два тижні прибуде підвода із санітарами, повезуть його до шпиталю, й почнуться роки нестерпних щелепнолицьових операцій. Випаде йому доля не лише вижити, а й стати одним із найталановитіших митців-свідків нашого злощасного століття, в камені й металі втілити його каліцтва, гримаси, біль, осяяння... Створити свій знаменитий «Гроб-арт». 

"...вже й не пригадає Олександра Василівна, скільки в ії 
хаті було поранених, котрих вона зі своєю матір'ю рятувала 
від смрті..."

     Але тоді, 1944-го, на нього самого чекала похапцем сколота труна, зроблена солдатом похоронної команди.
     I не випала доля йому спочивати під грубим, пофарбованим сріблянкою шматком гiпcy з написом «Невідомий солдат», бо його врятувала й нині мало кому відома Олександра Василівна, великої доброти жінка, чиє життя минуло в безперервній i тяжкій пpaцi на залізниці i в колгоспі, оддалік помпезної й гучної столиці всличезної Радянської імпepii, де довелося жити, творити й померти Вадиму Абрамовичу Сидурові.

     2

     Сидур - єврейською «молитовник». Тут наша оповідь зміщується на три роки воєнного лихоліття з 1944-го в 1941-й, Але спочатку слід трохи розповісти про історію перших єврейських поселень в Україні, зокрема - в районі селища Широке, куди й Латівка ввійшла ще до війни.
     Інгул, інгулець - стародавні топоніми, сліди перебування булгар на українській землі. Шсля загибелі Булгарського царства під ударами хозарів i занепаду Хозарського каганату ця територія входила до складу т. зв. Дикого поля, хоча покійний болгарський археолог i письменник Георгій Костов брав під сумнів саме це поняття, оскільки 6агатства культурного шару цього щедрого степового грунту свідчать не тільки про кочове, а й про послідовно-осідле життя багатьох поколінь людей, котpi залишили в цій землі свій прах i дивовижні зразки свого мистецтва й побуту.
    

Гадаю, є велика таємниця у прихильності людини до мicця, де вона народилася й виросла, поховала своїх батьків, де вона сама має піти в землю своїх предків i пращурів.
     Слова поета про «рідне згарище» вже не є метафорою в часи Чорнобилів i Xipocим, Майданеків i Магаданів.
     I людина дивиться з розпачем на вбиту, отруєну, згвалтовану землю, i не може покинути ii назавжди.
     Я не кажу про мiгpaнтiв i маргіналів. Напевно, саме вони й визначають внутрішню динаміку епох великих переселень, війн, велетенських новобудов. Завдяки їм на землі виникають нові держави й мови, оновлюється одвічно традиційна сфера людського існування i в мipy осідання історичного пилу нового поштовху дістає розвиток торгівлі, ремесел, наук, мистецтв...

В. Сидур. Поранений. 1963. Алюміній

     Але комусь таки треба їx годувати, цих вічних номадів, одкривачів нових земель, поетів, головорізів, художниюв, полководців, катів... Цим займаються люди непримітні, ociдлi, що не ввійшли до історичних анналів i хронік, кріпаки-селяни, закріпачені колгоспники, цс їхньою працею i на їxнix кістках стоїть земля-матінка, стоїть i тримається досі.

     3

     Понад 200 років тому, після поділу Польшi розпочалася інтенсивна міграція єврейського населения в Україну, що тоді звалась Manopociєю.
     За розпорядженням російської імператриці та ухвалою ії Державної ради польські євреї оселилися в ciмox землеробських колоніях Катеринославської губернiї, одна з яких була в селищі Широке, на березі річки Інгулсць.
     Саме тут євреї не тільки орендували, a i обробляли землю, i на початок XX ст. сільське господарство було основним заняттям євреїв тутешніх містечок i сіл. По трагічних роках революції i громадянської війни тут було утворено Сталіндорфський район, який об'єднав декілька єврейських колгоспів.

В. Сидур. Пам'ятник полеглим от насильства.1965. Алюміній

     I нема чого приховувати, найгарячішу участь узяла єврсйська молодь тих літ у колективізації, в розкуркулюванні селянина-трудівника, в здійсненні привабливої i химерної ідеї загальної piвнocтi i загального щастя для вcix. A 1941 року перші мотоцикли з есесівцями в'їхали до Латівки, i прапор зі свастикою над будівлею сільради звістив про новий лад, на три роки змінивши лад режиму, встановленого більшовиками.

     4 

     Чимдалі вглиб солоного підгрунтя відходить кров людська... Покірні, безмовні люди йдуть на смерть, самі риють co6i могили... Дві всесвітньо-винищувальні бойні, голодомор, тотально-абсолютне насильство підірвали волю до опору в людині. Її життя й смерть стали надіндивідуальними, масовими в XX ст. Епоха piвностi й братерства почала нагадувати одну суцільну братську могилу.

В. Сидур. Графіка. 1979

      ...678 мешканців селища Широко ведено було на забій битим степовим шляхом, повз стару напівзруйновану кipxy, сільську школу, за пагорбкуватий, з осілими дсрев'яними хрестами, латівський цвинтар.
     Кладовище було на пaгop6i, на давній «могилі». Тут було встановлено кулемет, а людей, котрі йшли на смерть, поліцаї та
еceciвці вивели в поле, що починалось край цвинтарного гаю.
     У білому хмаровинні заквітлої акації осипався й відквітав білий бузок. I, можливо, хтось із тих, кoтpi йшли на смерть повз цей мирний сільський цвинтар, думав про вже неможливе для нього - кончину у своїй домівіц... Але в добу «piвнocтi й братерства» життя i смерть стають вселюдськими як братська могила...
     Голодомор 33-го підірвав генофонд українського народу, підготував грунт для нацистського геноциду єврейського населения.
     Два зла зійшлися разом, щоб отруїти нормальну людину скажено паталогічною люттю до ближнього свого, виробити байдужість i ницу звичку до його страждань i передсмертних мук... Ось вона, остання нестерпна  хвилина  перед смертю, люди вже вирили co6i могили, зараз ударить кулеметна черга з кладовищенського пагорба... Ввечері сумлінні виконавці тяжкої фізичної роботи по знищенню євреїв повернулися до місцевої комендатури, вимили від єврейської крові свoї штикові лопати й розійшлися по хатах.

     5

     Земля свое взяла. Земля прийняла в себе біль, жах, агонію. Земля стала долею 9-річного єврейського хлопчика Яші, вона виштовхнула його зі свого чрева назад на світ Божий, він один лиш уцілів тоді й вибрався з-під трупа своєі матері, весь закривавлений i в слизькій глині.

В. Сидур. Мати й дитина.
1981. Алюміній

     - Боже ж ти мій, що з тобою нелюди зробили, хлопчику! - вигукнула Саша Крюкова, відчинивши двсрі своєі хати i побачивши на порозі тремтячу дитину. - Мамо, подивіться, скільки лиха дитині накоїли... Що ж воно на білому світі робиться!..
     - Ой, донечко, не треба багато балакати - дай йому води гарячої помитися, нагодуй, i давай cкopiш заховаємо дитину у старій хаті на городі.
     Два довгі роки німецької окупації Саша Крюкова та ії мати переховували цього єврейського малюка від есесівців, од місцевих поліцаїв, од лихого й підозрілого ока деяких своїх односельців.
     Узимку 1943-го, напередодні Нового року прийшли до них 2 поліцаї, повідомили, що знають про місцеперебування «одного жиденяти». Почався торг. За вдну людського життя правив нехитрий припас: трохи старого сала, дві курки i, звичайно ж, сулія каламутної сивухи. Для поліцаїв, що несподівано для себе вирішили поки що не здавати маленького жиденятка гестапо, i натомість поживитися харчами - сало й самогон стали запорукою повернення їхньoї, мабуть, не до краю занапащеної людянocтi... Хлопчика було врятовано.
     1982 року, коли він прожив половину життя, вже без обох нiг (наслідок діабету), Яків зустрів свою рятівницю. Під'їхав до неї на своїй інвалідній колясці, цілував ії руки, плакав. Плакала, згадуючи тi страшні роки, й вона...

     6

     Життя ій випало нелегке й по війні. Вона вийшла заміж за Василя Михайловича Толкачова, який довго носив тавро солдата, що «перебував у полоні», i кров'ю спокутував у Радянської Батьківщини свою провину. Відступаючи в 44-му з Кривого Рога, гітлерівці своїх полонених або розстрілювали, або кидали напризволяще.
     - Донечко, ну чого ж ото та цього доходягу пицбрала, чи не бачиш, що в нього живіт репається?
     - Нічого, мамо, може, він одійде, йому молока треба - вінш icтoтa жива, a вciм живим жити хочеться.
     - То й правда, доню, то й правда.
     ...Оцій єдиній правді вона вірна й понині, коли годує пшоном курей, наливає молока кошенятам, читає Святе Письмо, згадує недавно померлого від раку свого страдника-чоловіка. У хаті в Олександри Василівни нема репродукцій po6iт порятованого нею великого скульптора, лише ікона в рушниках i з лампадкою в кутку та Сікстинська Мадонна з «Огонька» над піччю несе своє дитинча назустріч грядущим мукам.

     7

     Село Латівка стоїтъ на землі негодящій (викидній), ближні шахти гірничо-збагачувального комбінату вичерпали земне нутро i земля попід ногами в людей мало не провалюється, а воду завозять аж із міста, бо латівську пити неможливо через високий вмicт coлi й важких металів. Чимало латівчан уже виїхало звідсіль, покинуло рідні оселі.
     Проте ВОНА живе тут i житиме завжди! I коли небо згорнеться в сувій, i по тому, як земля i зорі згорять, вона житиме тут, рятуватиме все, що можна ще врятувати в нашому світі... I годуватиме своїх курок!