.
Володимир Буряк^[1]

Було надруковано в українському культурологічному альманаху «Хроніка 2000», стор.6-20 / / Київ 2007.

КАТЕРИНОСЛАВ - СІЧЕСЛАВ - ДНІПРОПЕТРОВСЬК:
ШЛЯХ КУЛЬТУРОТВОРЕННЯ

Редактор «Хроніки 2000» Юрій Буряк та професор Володимир Буряк вирішили обговорити нагальні для Дніпропетровщини – як етнокультурного й геополітичного феномену – питання.

– Володимире Дмитровичу! Хотілося б визначаити рамки нашої розмови, бо тема надзвичайно широка. Спробуємо втиснути найважливіші питання у більш-менш вузький сегмент культурно-історичного досвіду міста.

Перше запитання: чи можна говорити про Дніпропетровськ як про особливий код?

– Можна сміливо говорити принаймні про своєрідну історичну закодованість міста. Загальновідомим є те, що Катерина II хотіла перетворити майбутнє – тоді ще не існуюче – місто на південну столицю російської імперії. Проект будівництва був підписаний особисто нею і, як на той час, втілювався з розмахом. Вже були навіть завезені професори для відкриття університету. Все вирішувалося комплексно... Безперечно, сама вже назва – Катеринослав – вказувала на історичні амбіції володарки.

Південну столицю планували видатні архітектори – Клод Геруа та Г. Старов. Будинки зводили за проектами В. Гесте і М. Козакова. За планом, складеним під безпосереднім наглядом Потьомкіна, Катеринослав мав займати в довжину вздовж течії Дніпра 30 вёрст, а завширшки від Дніпра до річки Мокрої Сури – 25 верст. Обидві фортеці – Старий і Новий Кодаки – входили до складу міста як «форштадт». Головні споруди планувалися на пагорбі, навпроти узбережжя Дніпра та Монастирського острова. Всі вулиці мали не менше за 30 сажнів ширини.

Планувалося, що в місті працюватимуть 12 фабрик, які забезпечували б весь край своїми виробами і «всюди ширили достаток». Крім величного й грандіозного собору на 12 престолів і згаданих фабрик, у Катеринославі вирішено було також спорудити «прекрасний університет» з двома училищами при ньому – хірургічним і народним. Разом з університетом зводилася музично-художня академія – адже «не тільки науки, але й мистецтва викладатись повинні». План закладів був накреслений особисто Потьомкіним. Катеринославський університет одразу забезпечувався великим багатством: князь подарував зібрану за кордоном бібліотеку з 1500 томів, куплену ним за 6 тисяч рублів у місцевого архієпископа Євгена Булгариса.

Такий-от розмах долі... Дивіться: головною прикрасою міста мав стати собор Перетворення Господня з 12 престолами й двома приділами: одним – на честь святої великомучениці Катерини, другим – на честь святого Иосифа. За замисленими велетенськими розмірами собор не мав би собі рівних – навіть найбільший у світі собор святого Петра в Римі був би меншим.

На жаль, історія з третьою столицею раптово скінчилась. 1796 рік поклав край амбітним планам: 6 листопада Катерина II нагло померла.

– «На жаль», кажете Ви ? Чому ж «на жаль» ? Можна собі уявити долю України в тому разі, коли б ці плани здійснилися. Якби центр хижої імперії опинився в самому серці України, в славному козацькому краї, то за кількадесят років навіть духу українського тут не лишилося б. Тому провал планів імператриці, скоріше за все, був посланий Богом нашому стражденному народу, став черговим шансом на виживання.
Та повернемося до історії Дніпропетровська. Адже вона не закінчується зі смертю
Катерини...

– Справді, наприкінці XVIII ст. розвиток Катеринослава був досить стрімким. Та після смерті імператриці її син, Павло І, зробив усе, щоб місто було забуте; навіть назву змінили – Катеринослав став Новоросійськом. Щоправда, 1802 року онук Катерини імператор Олександр І повертає місту назву – але не статус нової столиці.

Коли за радянських часів місто було перейменоване у Дніпропетровськ, традицію знаковості було пригашено. Петровський, хоч і був «полум'яним» революціонером, та все ж не мав потрібного масштабу. Що ж до назви «Січе-слав» (так місто іменувалося у недовгий період першої незалежної України), то тут, дійсно, було відтворено етнічну велич: у назві враховано один з центральних історичних архетипів українства – Січ.

– До речі, мовники неодноразово висловлювали сумніви стосовно назви «Січеслав»: на їхню думку, слід було б казати «Січослав», бо ж, мовляв, «січовики»...

Своєю відповіддю, далебі, Ви випередили моє наступне запитання. У кожній країні є міста, що в сенсі геополітично-му несуть важливу історичну місію. Так би мовити, «зоряні міста», що роблять істотний внесок у формування долі держави. Чи належить до такого типу міст Дніпропетровськ ?

– Ми вже не раз бачили це на історичних прикладах. Мабуть, «елітність» міста визначають перш за все пов'язані з ним персоналії. Подивіться, який цікавий ряд: Катерина II, Поль, Яворницький, Брежнєв, Щербицький, Ватченко, Лазаренко, Тимошенко... Далі можна не коментувати.

– Під цим «по comments» криється натяк на Л. Д. Кучму? Набір персоналы міг би бути й дещо інший, коли вже говорити про еліту. Не змінюючи своєї фонетичної форми, Дніпропетровськ міг би поміняти знакову сутність і бути названим на честь, скажімо, видатного інтелектуала Віктора Петрова (Домонтовича). І держава б зекономила, і «знаковість» употужнилася...

– Я мав на увазі історичну призначеність міста. З другого боку, всі губернські центри Російської імперії акумулювали в собі інтелектуальний потенціал підвладних ним великих регіонів. Тільки уявімо собі обшири цих земель...

– Загальновідомим є економічний потенціал Дніпропетровська. Завдяки чому можна про це говорити?

– Достатньо назвати академіка Михайла Янгеля, з ім'ям якого пов'язане становлення ракетної промисловості. На весь світ відомі бренди «Південного машинобудівного заводу ім. Макарова» та конструкторського бюро «Південне». Високе технічне оснащення та кваліфікація інженерного й робітничого персоналу дозволили розробити та виготовити екологічно чисті ракетоносії «Зеніт» та «Дніпро», різноманітні космічні апарати, іншу продукцію, яка не має аналогів у світовій практиці.

– Нині Дніпропетровськ заведено пов 'язувати з існуванням цілого промислово-політичного й фінансового клану, який часто визначає політику країни. Тут розташовано 12 банків, 5 великих ділових центрів. Але цікавить інше: як склався «культурологічний сегмент» регіону?

– На жаль, соціально-економічні й фінансові клани не беруть до уваги питання розвитку культури. Наступні покоління бізнесменів, сподіватимемось, будуть більш схильними до свідомого культуротворення. Нинішня еліта ще надто молода й працює на миттєвий прибуток. Це факт. Звичайно, після політичного й економічного культурний шар є другим обличчям регіону. І якщо регіон – це територія з власною інфраструктурою, то треба виокремити всі пояси цієї структури (як, утім, і держави в цілому). В історичному плані є серйозна заявка на розвиток цього напрямку. Самі імена Блаватської, Манжури, Яворницького, Кедріна, Усенка, Светлова, Підмогильного дають своєрідний потужний історичний заспів. Та все ж цього замало, щоб генетично фундувати свідомість регіону. Культурологічні чинники розвиваються у ширшому історичному часі, ніж 200–300, років... Тут працюють інші закони. Для культури, окрім архетипної праматриці, потрібна фундаментальна база традицій, а Катеринославщина в національному свідомісному контексті досить молода. Я, звісно, не фахівець з історії, та знаю, що на північній території Кате-ринославщини стояли козацькі паланки. Далі – степ, по-граниччя. Степ як архетип долі довго лишався головним ек-зистенційним надбанням місцевого етносу. В той час як Полтавщина вбирала в себе більшість геніїв української культури. Тож не слід з любові до своєї землі переоцінювати Катеринославщину. От коли Поль відкрив залізну руду на Криворіжжі, тоді й почався економічний бум. Культура довго мовчить – вона мов те сім'я. Треба, щоб визріло.

– От Ви згадали Блаватську. Це відома винахідниця альтернативних духовних цінностей і, якщо вірити Володимиру Соловйову, досить химерна особистість, чого, до речі, не скажеш, про вище також згаданого Вами Леоніда Ілліча. Сумно, що культурну й духовну долю міста вирішують такі-от постаті, а не теж катеринославці-дніпропетровці або родом з Дніпропетровщини – Дмитро Дорошенко, Антон Стявський, Петро Єфремов (брат Сергія, академіка), Василь Мисик, ті ж Василь Бородай чи Вадим Сидур, «американець» Капшученко чи «француз» Макаренко... Але повернімося до нашої розмови. Отже, на Вашу думку, з культурою Дніпропетровську не поталанило?

– Ні, ні, я мовлю про межі й історичну співвідносність. Культура тут розвивалася згідно з геосоціальними обставинами. Думаю, що все тут на належному рівні. Період соціалістичної культури, як не дивно, створював міцні мистецькі пласти. Яка б там не була ідеологія, який би не був результат, але творчі потуги були сильними. Регіон кількісно переважав сусідні області за наявністю членів творчих спілок. Це визначалося могутністю міста. Тобто культурологічне підґрунтя було досить потужним. Саме Дніпропетровськ дав українцям Олеся Гончара та Павла Загребельного. Але на узагальнювальному рівні, знову-таки, доводиться говорити: «Якби не система. Якби не розстріли і т. ін.» Навіть у такій ситуації плідно працювали такі прозаїки, як С. Завгородній, О. Билінов, М. Нечай, Ф. Залата, Л. Залата, С. Чорнобривець, В. Чемерис, B. Савченко, поети В. Корж, М. Чхан, Г. Світлична, C. Бурлаков, М. Селезньов, Ю. Кібець, Н. Нікуліна, перекладач і поет О. Завгородній. Коло імен можна розширити. Те, що дніпропетровська організація Спілки письменників налічує нині понад 60 членів, – факт, який свідчить сам про себе.

– Володимире Дмитровичу, Ви не ображайтеся, але ж це, так би мовити, «офісна картинка» художньої пам'яті...

– Чому ж, я не ображаюсь. Ми на початку домовилися, що наш дискурс буде загальнокультурологічним... Можна говорити і про деталі...

– Я просто хотів уточнити, що за цією панорамністю, виставковістю імен сховані глибокі формотворчі процеси, долі людей, посмішки фортуни, трагедії. Хочеться підкреслити саме літературний аспект, акцентувати на літературі, яка була передвісником сьогоднішньої. Ми говоримо: постмодерн, новації, карколомність стилю, а мені здається, що все це було закладено ще в поезіях Євгена Романова, який передчасно пішов з життя. У нього була точкова больова метафоричність...

Згадаймо також Ісака Кобринського^[2], Михайла Романушка, Михайла Дяченка, Семена

Заславського, Лідію Сєвєрцеву... Саме вони передували цьому постмодерну, ламали стереотипи поетичного мислення. Вони були провідниками нової поетичної свідомості. І мені шкода, що їхні імена досі залишаються в тіні.

– Так, тут слід ще додати поетів Михайла Чхана, Віктора Коржа, Любов Голоту, Олександра Зайвого, які в контексті офіційної радянської Спілки збурювали художню і соціальну свідомість.

– Дещо уточню щодо названих мною імен. Була їхня творчість постмодерною чи ні? Може, ми аж надто носимося з багатьма іменами сучасників, а насправді вони не вартують високих оцінок ?

– Художні новації на рівні системи відбуваються в контексті парадигми часу. Вона викликає революційний дух свідомості. Художники-провідники (пасіонарні митці) відчувають ці процеси і, як криголами, розворушують стару свідомісну тятиву. Процес болісний, неоднозначний. Таким найважче. Постмодерн ми часто сприймаємо як художні витребеньки, насправді ж це глибинна філософська система, базована на інтелектуальному досвіді поколінь. Якщо ж це просто інтелектуальна хвороба, то це минеться... Метод змінюється разом з парадигмою епохи...

– Я не проти постмодерну. Просто мені іноді здається, що ми його штучно інтерпретуємо, не маючи для цього належної інтелектуальної бази. «У зв'язку з цим», як кажуть, — майже постмодерністичне запитання: чому Ви відмовилися бути рецензентом видання «Літературне Придніпров 'я» ? Здається, саме так воно називається.

– Я був не проти видання як такого. Я товаришую з його авторським колективом, це працівники Літературного музею у Дніпропетровську. Люди мудрі й працьовиті, зробили велетенську роботу з систематизації літературного процесу Придніпров'я, відкриття нових імен. Але там мова йшла про концепцію представлення літературних імен кожної епохи. І в мене були зауваження, зокрема до сучасного періоду. На мою думку, він трансформується і нині виглядає зовсім по-іншому. На нього треба дивитися сміливо, з погляду сучасного постмодерну, тоді на поверхню вийдуть справді вартісні імена – серцевина художньої екзистенції краю...

– А театральна культура Дніпропетровська ? Що, вона себе ніяк не виявила ?

– Тут усе гаразд. Творчість актора – то його маска, портрет часу. Вона, на жаль, не тривка, але дуже суттєва. Український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка, Театр російської драми ім. Максима Горького – це цілі театральні школи. Лише 60–90-ті роки дали такі яскраві акторські постаті, як Антін Хорошун, Зінаїда Хрукалова, Андрій Верменич, Лідія Кушкова, Віктор Баєнко, Людмила Вершиніна, Михайло Рудяков, Людмила Бондаренко. П'єси були радянськими, ідеологія – також, актори ж існували – й існують – як вічні архетипи долі, понад епохами, понад часом. Оце і є той рівень майстерності, який часто за критеріями сягає у вічне.

– Ви забули художників...

– Ви з ними більше спілкуєтесь. Я ж знайомий з їхньою творчістю на загальному рівні. Але міг би говорити про свого роду дніпропетровську школу. Гуменюк, Бородай, Нем'ятий, Падун, Алієв... І це далеко не всі.

– Початок яскравого ряду... У мене одне необережне запитання. Воно завжди викликає праведний гнів у тих, кого стосується... Щодо провінційності... В аналітичних оглядових публікаціях, не кажучи вже про ювілейні, про неї не говорять. Але ж провінційність, мов та іржа, роз'їдає тіло культури. У провінційності нас звинувачують у Європі, столиця закидає провінційність регіонам. А регіони – кому закидають вони ?

– Я б до цього ставився спокійніше. Культура – багатошарова. Це своєрідне горнило, в якому плавиться «творча маса». Я не вважаю, що вона свій епіцентр має у столиці. Столиця лише акумулює, засвоює разом з європейським досвідом. Шляхи розвитку культури – від кожного щільника, а ним є кожне село і місто країни, а тим паче такий потужний регіон, як Придніпров'я. Петриківку не перенесеш до Києва. Це – вулик серед українського степу, який медоносив, медоносить і медоноситиме далі. Його треба підтримувати. Скільки в наших містах і селах працює невизнаних, нелауреатних митців, вартих премій будь-якого рівня!

– Все-таки кажуть, нібито провінційність шкодить українцям. Поставмо крапки над «і»: чи існує вона взагалі?

– Хтозна...

– Добре, сформулюємо запитання інакше: як цього уникнути?..

– Тут можна вивести семантичний ряд: провінційність, вторинність, меншовартість. Якщо в суспільному розрізі, то це і недоідентифікованість культурологічного ядра свідомості. Тут корені дуже глибокі. Україна довгий час була замкнена у геополітичному й культурному вакуумі. Фольклор, народна культура – ось що дало змогу вистояти. Це було своєрідне свідомісне золоте кільце. За тотальних заборон на все українське – таки вистояли! Але проблем багато. Спадщина...

– I все-таки є, так би мовити, низовий пласт провінційності, що стосується індивідуальної культури...

– Можна, я випереджу запитання?

– Будь ласка.

– У глибинці більше провінційності на рівні сучасних мистецьких форм самовираження, а щодо пластів народної культури – навпаки...

– А як бути з провінційністю сучасної літератури, мистецтва ? Вона ж є.

– Метрополія нині достатньою мірою не визначає повного спектру культурного представництва. У нас знищено інформаційне поле зв'язку (візьмемо для прикладу інститут книгообміну). Ми не знаємо, що видається у Дніпропетровську, Харкові, Донецьку. З другого боку, скрізь є провінціалізм. Що визначає мистецький твір як надбання людства? Те, що автор підносить власний життєвий досвід (досвід героїв) до всесвітнього філософського звучання. Звичайно, тут і образна інтерпретація на кон-тинуумному рівні...

– Так у нас таких творів майже немає!

– Ви кажете «майже», і це є надія. Бо малий процент при успішному контексті приводить до великого.

– Називатимемо імена, які представляють цей «малий процент» ?

– Треба бути обережними. Сучасний контекст нетривкий, він у стані формотворення, персоналії ще збирають меди. Не будемо їм заважати. В Україні, як і у всіх пост-соціалістичних державах, ще по-справжньому не починався процес вартісних переоцінок імен у мистецтві. Тут проблема у критеріальній базі, а наша свідомість ще синкретична. Ми досі однією ногою у свідомісному полі соціалістичної доктрини.

– Але ж розмова потрібна?

– На моє переконання, користь є навіть у самій постановці цієї проблеми, бо це в підтексті проблема синхронізації з сучасним європейським мистецтвом.

– А що являє собою сьогодні науковий потенціал міста Дніпропетровська?

– Ми вже говорили про ракетну індустрію. Це світове визнання. За енциклопедичними даними, науковий потенціал Дніпропетровська – багатообіцяючий. Це тому, що він (Дніпропетровськ) давно став великим науковим центром. Науковими й технічними успіхами місто завдячує своїм університетам і академіям, які вийшли зі столітнього Катеринославського гірничого училища. Саме в Дніпропетровську діють і на весь світ славлять Україну наукові школи академіків Л. Писаржевського, Д. Яворницького, О. Бродського, М. Янгеля, В. Уткїна, В. Моссаковського, Г. Воловика, В. Потураєва, В. Пилипенка, М. Гасика, Г. Півняка. Велику наукову та педагогічну роботу проводять 13 вищих навчальних закладів міста.

– Поговоримо про архітектурну сферу Дніпропетровська. Маю на увазі весь комплекс духовної, мистецької оригінальності. Є такий термін з постмодерністичної естетики – «місто як текст». Це як загальнознакова система чи що... Дніпропетровськ як текст – який він?

– Це особливий, далеко не поверховий текст. У ньому закладено таку потужну глибину, яка ще далеко не виявила себе. Ще все попереду.

– Тобто невдала зоряна доля ще матиме розвиток?

– Так, це майже на рівні закодованості. Одні говорять, що кам'яна гряда, що йде по Придніпров'ю, має не лише радіоактивну силу. Тут мають народжуватися генії.

– Ви в це вірите?

– За теорією Е. Ноймана, несвідоме знання етносу (архетипи) виявляється у видатних постатях (вождь, цар, гетьман, президент, науковець, митець). У нашому випадку все починається від Блаватської і йде історично до Брежнєва. З теософією, політикумом на рівні неординарності наче все гаразд. Почекаємо з культурою. Але, безперечно, будуть постаті, що визначатимуть імідж міста в історичному часі. А втім, теорію Ноймана можна проеціювати на міста кожної країни. Безперечно, є міста-провідники. Міста як люди... Можна накладати цю теорію і на країни, які впливають на хід світової історії. А щодо образних архетипів нової і старої доби (пам'яттєвих знаків-образів), то місто прекрасне. Проспект Карла Маркса (Катерининський) ширший за Красну площу в Москві. Хто про це знає? Катерина II... Звичайно, назва проспекту не відповідає історичним реаліям, але це інша тема.

– Катерина II хотіла, побудувавши третю столицю, створити своєрідний духовний форпост російськості. Адже малоросійський елемент як самобутній не сприймався, про нього як самодостатню систему не могло бути й мови. Століттями етнічна культура імперії домінувала. А як з українськістю ? Адже мовна сфера міста – російська, кажучи відверто. Український елемент існує в побуті та в елітній зоні свідомості міста – письменники, художники, актори...

– Маєте рацію. Концепція назви міста – Катеринослав – якраз і передбачала славлення російського самодержавства як політичної і культурної системи. З історії фактів не викинеш. Місто розвивалося як південний центр Російської імперії, звідси – вся російськомовна інфраструктура. Український елемент був на низовому рівні. Відбувалася своєрідна консервація архетипів етносу. Село – україномовне. Село зберігало етнічну культуру. Стик міста й села – лінгвістичне та мистецьке пограниччя. Ви думаєте, у місті не знали про всесвітньовідомий петриківський розпис? Це ж кодова етнічна культура. Вона набагато вища за функціональне примусове культурознавство. Мав пройти час для вирішення асимілятивних процесів. Але замінника петрикшській народній культурі не знайшлося. Це було фундаментальне культурне знання. Тобто загальноукраїнська етнічна традиція впливала на культурну самоорганізацію етносу навіть у важких суспільно-політичних обставинах. Завжди у культурі, у свідомості народу існує просторова пустка, своєрідна захисна зона, що оберігає етнічну систему. Це процес самовиживання, що грунтується на глибокому генетичному корінні етносу. Дивіться – з'являється Іван Манжура – поет, фольклорист, виразник духовної народної поетики на вищому рівні. Російськомовні видання обслуговують українське етнічне життя. Це офіційна мова спілкування. А коренева мова – українська. її знають усі. «Но говорить – стыдно...» А вже історичний хід подій переакцентував свідомісні коди цієї етнічної зони. Статус мови, державність – чинники, які не можуть нівелювати реалії. А стереотипи відійдуть. Нині мовна ситуація не конфронтаційна. Українську розуміють усі. У побуті користуються російською. На офіційному рівні – часто українською. Література – мистецтво національне, часто двомовне. Це непросте питання. Історія надто сильно деформувала образні, соціальні етнокоди. Почався процес свідомісних етнічних новоутворень... Ми фіксуємо чітку свідомісну приналежність багатьох мешканців до культурно-духовних центрів Росії. Це традиція. Це проблема свідомісної ідентифікації. Тут не слід робити різких рухів. Просто треба мудрості й терпіння. Потрібен історичний час. Це треба розуміти.

– Кажуть, назва міста – його історія. У співвідношенні цих понять має бути симетрія. Чи навпаки – запланована асиметрія? Мені здається, останнє...

– Краще гармонія чи дисгармонія? У Дніпропетровська це ще не визначено. Проблема знову-таки в історичній пам'яті міста, якщо можна так сказати – його свідомості, еволюції. Тут треба бути відвертим. Якщо етнос формувався як частина великоруського – тоді це Катеринослав. Якщо новітня історична доба дала щастя незалежності і український народ проходить процес свідомісної ідентифікації, тоді, безперечно, – Січеслав чи ще якась компромісна назва, яка б виражала сутність української історії, а не сусідньої держави. Прізвище Петровського тут ні до чого. Це тимчасова зона функціонування. Просто дніпропетровці ще не готові – і не підганяйте їх! – до різких змін. Наша свідомість, як не дивно, ще на вісімдесят відсотків живе у великому Радянському Союзі.

– А яка Ваша особиста думка?

– Я, певно, її вже висловив. Все повернеться до Січеслава (ця назва вже історично апробована) або до іншої аналогічної моделі. Хоча назва Січеслав мені видається трохи заромантизованою, краще назви суворо констатаційні, які передають безвідносну символіку історії – Січ, Пороги, Кодак, Лоцманка, Половиця, Хортиця... Звичайно, що в українській історії Катерина II буде сприйматися саме в річищі цих подій, а тут не до жартів. Хоча багато хто шкодує про процес свідомісної ідентифікації. Але сучасну історію не перепишеш, і свідомість кожного мусить синхронно рухатися з часом. Така логіка життя.

– Вам – письменникові, науковцю – що дав Дніпропетровськ особисто Вам? Чи носите Ви в собі його образ? Який він?

– Свідомісно я виріс у Дніпропетровську. Дніпропетровський національний університет — серйозна наукова школа. її загальна цінність у тому, що студент отримує знання на рівні системного концепту. Тобто людина формується як духовно-соціальна особистість. Це моє враження від історико-філологічного факультету, який я закінчив.

Я, син районного містечка Верхньодніпровського, увірвався до інфраструктури Дніпропетровська – і мені стало лячно. Культура цього міста дуже своєрідна – так би мовити, столично-губернська. Дуже цікавий архітектурний образ. Місто на трьох пагорбах-велетах. Навіть у часи розрухи (початок державності) воно витримувало натиск соціальних злиднів. Дніпропетровськ зберіг життєву елітність, що не вдалося сусіднім містам-монстрам.

Що дав Дніпропетровськ особисто мені? У першу чергу самого себе – тут великі можливості для самореалізації. Після закінчення вузу я працював у Держтелерадіокомітеті редактором, завідувачем літературно-драматичної редакції студії телебачення, потім завідуючим НДЛ фольклору, народних говорів і літератури Придніпровського регіону. Потім були кандидатська, докторська... Добряче довелось попрацювати. Натомість я таки зрозумів архітектоніку художньої душі українця...

Щодо образу міста, то воно мені видається красивою триголовою черепахою – таки ж бо на трьох пагорбах. Прямо-таки як у міфі про творення світу. Згоден, черепаха, моי, й непоспішлива в історії, але те, що вона має дуже потужний потенціал – безперечно.

– Якщо суб'єктом нашої розмови вважати Дніпропетровськ, то що б Ви побажали місту?

– У першу чергу історичної свідомісної ідентифікації. У сфері культури – більше відкриттів і новотворень. Треба сміливіше впроваджувати призначення долі – зберігати ауру виняткової призначеності міста на рівні концепції життя. Це рухає думку, рухає життя міста.

– Ви поет. Творчі трансформації проблем часто дають несподівані новації у передчутті історії та її персоналій. Ви могли б поетичним словом дати своєрідний діагноз містові?

– Це майже нереально. Ми ж начебто вели історичний дискурс, а тут треба спрацювати у жанрі художнього експромту. Експромт вимагає точної вибірковості деталей, що представляють образ... Чесно кажучи, я думав над цим. Тут можливі лише поетичні медитації або якийсь ліро-епічний підхід.

– Поетичний суб'єктивізм завжди захищає?

– Так. Давайте я Вам щось прочитаю.

– ?

– ПАМ'ЯТТЄВІ РЕФЛЕКСІЇ МІСТА

Рельєфи мільойнного міста не накладаються на метафорне поле.

Чотири мости звідусіль перетинають Дніпро, як всесвітні посланці.

Я чую – на площі отамана знов вибирають навприсядки, а історія примружує око святе й неповторне, і ніхто ніколи не скаже, що її затягли у кущі і знов зґвалутвали...

На Монастирському острові гуси ґелгочуть. Для мене це як промова Сталіна з гучномовця сорок першого року. Не згадав Хатаєвича, отже, той таки ворог народу...

...Князь Потьомкін Катерину везе на скрижалях історії.

(На реально предметному рівні це Дніпро, запорозькі човни і свита петербурзька).

– Вот город Вашего имени, императрица. Размах, сопоставимый лишь с красотой Вашей нетленной...

– Шутишь, друг, шутишь. Вольтер не благословил бы сие. Новое время не требует идолопоклонства...

Женя Романов вночі лізе через паркан колючого поетичного завтра. Поспіх у методі вартий смерті раптового жанру серця...

Гриша Петровський просто любить дівчину із сусіднього цеху Петровки... Революціонерство – захоплення молодості

Лена Ган, натура тонка і лірична, доньці, теж Лені, пізніше славновідомій Олені Блаватській, читає щойно написану прозу.

– Мама, ты умница, тут есть философское поле...

– Ты так чувствуешь?

– Детали земли всегда имеют обратную силу терпенья. Совесть – как раздробленный камень сомненья...

...Хто зостався з розстріляних вершителів красного слова у тридцять дев'ятому у Дніпропетровську? Саша Билінов... Можна пістолет одразу купляти. Буде продовжено графік ламання і знищення душ.

Пагорби сплять, перемелюють кроки. Так важко все чути і не перекинутись з болю.

Іван Мажура спить під акацією на Катерининській вулиці. «Боже, чи довго тягти...»

За Кодаком у полі цвіркун на сторожі. Нову сторінку висвистує діям людським...
Ще Підмогильний святий не попросить прощення. Потім Ваня Сокульський після інфарктів у камері одиночного профілю... Це вже новітній соціалізм...
Ніхто не красить парканів історії. Дощ, вітер і сонце обирають свої вічні слова для остаточних означень...

– Дякую, вельми цікава інтерпретація. Можна поставити Вам непросте запитання? Непросте за мірою можливої суб'єктивності... Якщо духовний Дніпропетровськ виводити на умовний рівень всесвітньості, які постаті треба згадати перш за все ?

– Це справді важко. Треба визначити критерії цієї світової духовності. Я розумію її як інтелектуальне знання, що рухає земну цивілізацію у новому напрямку. Це – Блаватська, Янгель, Гончар...

– Щиро дякую Вам за роздуми, сподіваюсь, що історична запрограмованість міста, якщо вона існує, колись завершиться, і Дніпропетровськ буде містом європейської української еліти в усіх сферах життя.

– Дякую. Приєднуюсь до Ваших сподівань.

_______________
Примечания вебмастера:
[1] Володимир Селiванов публiкувався пiд фамiлiєю Буряк.
[2] Iсак Кобринський = Александр М. Кобринский (російськомовний письменник).

_____________________________________________________________________________________________

п