На cвoiй батьківщіні вони були
як Овідій
у дикому докійському
засланні...
Ю. Шерех
Геніальна особистість XX
століття – Віктор Петров (В. Домонтович) народився в Катеринославі 23 жовтня
(за новим стилем) 1894 року. Всупереч yciм негодам, що спіткали в життєвому просторі цю загадкову,
непересічну постать,
збереглися два унікальних
документа з того далекого часу. Перший:
«Свидетельство по указу его Императорского величества, из Екатеринославской Духовной Консистории,
выдано сие в том, что
по метрическим книгам Тюремной Скорбященской церкви города Екатеринослава за 1894 под № 3 записан акт следующего
содержания: Тысяча восемьсот девяносто четвертого года рожден десятого, а крещен
двадцать четвертого октября Виктор. Родители его: священник Тюремной церкви города
Екатеринослава Платон Мефодиев Петров и
законная его жена Мария Викторова, оба православные. Крестил священник Платон
Петров с псаломщиком
Иоанном Бондаренко. Восприемниками были: кандидат богословия Антонин Викторов
Преображенский и девица Мария Мефодиева Петрова. № 20184». [5, од. збер. 190, арк. 1]. І другий документ, в якому
йдеться про народження батька Віктора Петрова: «... выдано сие в том, что по
метрическим книгам Всех скорбящих радости Церкви, что при Екатеринославской
Губернской Земской больнице за 1871 год, под № 2м записан акт следующего содержания: «Тысяча восемьсот
семьдесят первого года рожден восемнадцатого, а крещен двадцать первого, числа Ноября, Платон,
родители его больничной Церкви Екатеринославских Богоугодных заведений Дьячек
Мефодий Наумов Петров и законная жена его Анна Степанова, оба православные. Крестил Священник Василий
Острогорский. Восприемниками были: Екатеринославского Кафедрального Собора
Диакон Тимофей Ильин Федотов и жена Титулярного советника Марфа Ильина дочь
Белинских». [5, од. збер.
233, арк.1]. Ці
свідоцтва красномовно говорять про походження Віктора Петрова: його батько та дід були
катеринославськими священнослужителями. Хоча в «Краткой автобиографии» від
12 вересня 1956-го [7, д. № 267] вчений написав, що народився в родині
вчителя. Відомостей
про його дитинство та юність, крім того, що вони проходили у Холмі, де він 1913 року закінчив гімназію, поки що не
існує.
Творчість Biктоpa Платоновича Петрова, відомого також за
псевдонімами В. Домонтовича i В. Бера, залишається ще маловідомою, не осягнутою. Він паралельно прожив
декілька зовсім відмінних життів, які
не лише не перетиналися між собою, а немовби заперечували одне одного.
Наприкінці 20-х Петров уважався найяскравішою постаттю серед молодого покоління науковців Академії наук, мав відчутний
вплив на декілька гуманітарних дисциплін: етнографію, антропологію, археологію,
літературознавство.
Творчість В. Домонтовича 20–40-х років не мала нічого спільного з соціалістичним реалізмом. Одним з улюблених його жанрів була романізована біографія
(«Аліна i Костомаров»,
«Франсуа Війон», «Самотній мандрівник» та інші).
Життя самого письменника могло б стати блискучим сюжетом біографічного
роману.
«Розвідник, таємний агент, він змушений жити на вістрі
повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у гpi стає саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі
українських письменників-емігрантів. Радянський агент, нагороджений за
сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, – i водночас автор однієї з найгостріших книг про
злочинну сутність системи «Українські культурні діячі – жертви
більшовицького терору». [...].
Блискучий інтерпретатор Лесі Українки, він, очевидно, розділяв ії твердження
про слова як єдино
значущі поетові діла. Судитимуть його по
написаному... І коли стати на таку точку зору, то мусимо визнати цього письменника
найпослідовнішим естетом i
жрецем мистецтва». [1,
с. 4, 19].
У
першому виданні УРЕ немає статей ні про В.Домонтовича, нi про В.Петрова, в другому,
1982, є кілька рядків про Петрова. Окремої статі про
Домонтовича, взагалі, немає. Не існує Домонтовича i в бібліографічному покажчику «Українські
письменники» під редакцією Є. Кирилюка (1963), а також в «Історії української
літератури» 1988 р. (одного разу згадується тільки Петров). В «Історії української
літератури» 1970 р. В. Домонтович відзначений у переліку безвартісних письменників, що, ніби,
вдавалися до «вульгарно-міщанського вирішення складних морально-естетичних проблем»
[8, с. 335].
1988 року видавництво «Сучасність» в Нью-Йорку видруковало три томи прози В. Петрова (упорядник – відомий вчений,
літературознавець Юрій Шевельов), зазначивши ім'я автора як «В.
Домонтович». 1999 року видавництво «Критика» першим в Україні перевидало два романи одного з
найвизначніших українських прозачов XX століття В.
Домонтовича – «Доктор Серафікус» i «Без грунту». До другого тому увійшли «Дівчина
з ведмедиком»та найкращі оповідання й нариси різних pоків. 2000 року видавництво «Гелікон» видало В. Домонтовича з його
«3аписником» та спогадами М. Брайчевського та А. Непокупного (упорядник, автор досліджень
Р. Корогодський).
1928 року, у час завершування знаменитої літературної дискусії на чолі з
Миколою Хвильовим,
час самоліквідування ВАПЛІТЕ, а також виходу у харківській «Книгоспільці» роману Валер'яна Підмогильного «Місто», в київському «Сяйві»
з'явився перший роман Віктора Петрова «Дівчина з ведмедиком», підписаний ім'ям В. Домонтовича. У наступні
два роки Петров
опублікував під власним прізвищем біографічні романи
«Аліна i Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930).
Критика сприйняла «Дівчину з ведмедиком» прохолодно, хоча й не цькувала. Рецензенти
трьох книжек Домонтовича, виданих у Києві протягом 1928–1930-го років
«одностайно нападають
на ці видання за їхній еротизм.. .» [21, с. 85].
Петров, не переставши писати художні твори,
публікувати їх обачно припинив. Приватне видавництво «Сяйво», де планувався до виходу наступний його
роман «Доктор Серафікус», було закрите. Для Петрова,
ймовірно, що «був передовсім науковцем, який забавлявся літературою, як
екстравагантним xo6i» [11, с. 5], – це не
стало великою драмою, як для Хвильового або Пвдмогильного.
Неокласики, для яких повітрям була світова культура,
стали органічним середовищем Bіктора Петрова в українській літературі. У «Болотяній Лукрозі» В.
Домонтович підкреслював, що гроно неокласиків ніколи не було організацією i членів гуртка пов'язувала тільки
дружба. Їх об'єднувала
висока інтелігентність та патріотичність інтелектуальної позиції. «Вони були наскрізь урбаністичні,
– писав Ю. Шевельов, – але їхній urbs їx не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого
вони не могли прийняти. На своїй батьківщині вони були як Овідій у
дикому дакійському засланні...» [21,с.91].
Неокласики вийшли з аудиторій Київського університету. Їхніми науковими
школами були семнари професорів Володимира Перетця та Андрія Лободи. Тут на історико-філологичному
факультеті у відділі слов'яно-російської філології навчався
Віктор Петров. У1917 році за твір «Н. М. Языков – поэт пушкинской плеяды.
Жизнь и творчество» він був нагороджений медаллю. У 1918 році, по закінченні
унверситету, його залишили при ньому як професорського стипендіата. Вiн мав готуватися до
посади професора російської мови й літератури. Для заробітку викладав
російську мову в гімназії Ремезова та українську мову й літературу в
учительській семінарії.
Або з 1918-го, або з 1924 року (за різними
автобіографічними довідками), а за короткою автобіографією 1956-го року – з
1919 року, Віктор Петров працював в Етнографічній комісії Української
Академії наук, якою керував академік Андрій Лобода. У 1919–1920-му як
секретар Koмiciї брав
участь в упорядкуванні Історичного словника української мови. З 1925 року за
головним редагуванням академіка Андрія Лободи та Віктора
Петрова почав виходити «Етнографічний вісник», в першому числі якого
з'явилася стаття Biктоpa Петрова «Місце фольклору в краєзнавстві».
В
кінці 20-х Етнографічній комісії було наказано зосередитися на фольклорі
радянських трудящих, будівників Дніпрельстану, однак сам Петров працював тоді
над значно серйознішими
темами: «Українсью народні варіанти легенди про злих жінок»,
«Міфологема сонця в
українських народних віруваннях» тощо. З 1927 року він по суті керував усією роботою комісії. Писав i публікував численні студії
з етнографії, за які того ж 1927 року отримав срібну медаль Всесоюзного географічного
товариства. Паралельно він займався
літературознавством. На початку 20-х написав оригінальні дослідження про
Григорія Сковороду, пізніше – про Пантелеймона Куліша. 1929 року у збірнику
Академії Наук вийшло його
фундаментальне дослідження «Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя.
Ідеологія.Творчість». За нього вiн 1930 року
отримав докторат Академії Наук.
Терор забрав ycix майже
друзів Віктора Петрова – Миколу Зерова, Павла
Филиповича, Михаила Драй-Хмару. Залякано «безмолствовала» невеличка купка
тих, хто лишився (Максим
Рильський)... Петров занурився в археологію,
а В. Домонтович розчинився у часі.
В
передвоєнні роки Петров часто виїджав в експедиції. Одним з його тодішніх археологічних зацікавлень було
дослідження та кодифікація так званих «пилів поховань» зарубинецької та
черняхівської культур. Маються на увазі могильники коло сіл Зарубинці та
Черняхів на Київщині та аналогічні пам'ятки в інших
місцях України, щодо походження яких (слов'янського чи германського) точилася
наукова та ідеологічна полеміка. Під редакцією Віктора Петрова мав вийти багатотомний «Корпус»
пам'яток культури «полів поховань». Проект був завершений тільки через двадцять poків. Ці дослідження стали фундаментом
його праці «Етногенез
слов'ян». Одночасно вчений писав i з літератури, i з філософії, але написано лишалося не видрукованим. В
короткій автобіографії, поданій 1945 року доУкраїнського Вільного Університету, Петров зазначив,
що є автором «до 200 друкованих праць».[11,с.7].
Для Петрова загрозливі сигнали пролунали вже у 1928 році, коли розпочався нищівний наступ на Академію наук, де він мав впливову
посаду. Цей рік проходив під знаком «викриття» Сергія Єфремова, дещо пізніше
почалося «викриття» Агатангела Кримського, в якому, за офіційною інформацією, взяв участь
Петров, запланувавши велику статтю чи брошуру «Науково-політична діяльність А.
Кримського», але не дописав i не видрукував ії. Усний виступ проти Кримського, очевидно, не переконав владу в лояльності
Петрова. 1929 року,
згадувала Наталія Полонська-Василенко, Петров отримав запрошення на з'їзд філологів до Праги, але Народний
комісаріат освіти не дав дозволу на подорож.. З резюме комicії, що 1930 року проводила чистку апарату
Академії наук: «3няти з керівника Етнографічної комісії за допущення політичних вивихів та перекручень як у
своїх деяких працях
так i в деяких матеріалах
комісії. Зважаючи на визнання своїх помилок, а також зважаючи на його громадську активність
за останній час, – залишити Петрова В. П. не на керівній посаді наукового співробітника в Комісії етнографії». [11, с. 7–8]. Після
реорганізації АН з
1933 по 1942 він працював науковим співробітником та завідуючим відділом І ІМК-ІА УССР.
Ймовірно, в цей час почалася співпраця Петрова з органами. Він друкував кон'юнктурні статті російською мовою на зразок
«Буржуазна фольклористика i проблема стадіальності» [13], де перевтілюючись на пролетарського ортодокса імітував пафос
«марксистсько-ленінської методології».
За
спогадами Полонської-Василенко, «після 1939 р.
Петров з'являвся в наукових відрядженнях у Львові i після смерті академіка Ю. Соколова в січні 1941
року Петрова призначили
директором Інституту фольклору». [12, с. 56, 61]. Він організував евакуацію
інституту на Схід, а сам невдовзі опинився в
окупованому німцями Харкові, напевне, в ролі радянського шпигуна. Редагував
«Український засів», у якому в 1942–1943 роках надрукував повість «Без
грунту», за топосом – «дніпропетровський». «Тема епох i кінця епохи лягла в основу «Без грунту», мабуть, найдовершенішої, а
водночас найпесимістичнішої повісті Домонтовича.
...Домонтович окреслив неминучість трьох стилів, що
мали бути i були зметені в більшовицькій революції: стиль
української провінції, етнографічно-просвітянський і наївний, репрезентований
Іваном Васильевичем Гулею, «двома дідами» Данилом Івановичем Криницьким і Петром Петровичем Півнем (в
яких, мабуть, втілені риси Дм. Яворницького) i Арсеном Петровичем Витвицьким (в якому виразно
виступають риси Миколи Філянського); стиль імперії, тонко окреслений у
вставній icтоpії Степана Линника (в якому помітні
деякі риси Ніколая Pepixa); і, нарешті, стиль утечі в особисте, в
любов i музику, показаний в
образі Ростислава Михайловича...» [21, с. 89]. В. Домонтович як непересічна
особистість, як вчений,
що не вписувався своєю творчою методою в сучасну
добу, устами художника Степана Линника заперечував «поняття руху – здо6утку нової ідеологічної
категорії»: «В ті роки,
коли більшість непохитно вірила в еволюціонізм, в рух вперед, в розвиток за
прямою, що не знає
перерв, Линника хвилювали образи великих зрушень і вирішальних змін, страшні
примари катастроф, які принесуть загибель старому світу».
[2.88].
Збереглося одне з небагатьох фото Віктора Петрова цих часів: він з
письменником Уласом Самчуком у Кременчуці у липні 1942 р. [ ф. 4]. 1943 рік – Петров у Львові, в 1944–1945 – в Берліні. З початком академічного та
мистецького життя в таборах ді-пі (displaced persons).
Петров став однією з найважливіших його постатей.
Він викладав у Вільному Українскому Університеті та
в Богословській Академії в Мюнхені, був одним із засновників Мистецького
Українського Руху. В apxiвi Уласа Самчука зберігається «Загальний
спис українських письменників,
що знаходяться під цей час на еміграції в Європі».
[6]. Рукою Петрова записано 32 особи (він – під № 31). Працював Петров також
у видавництві «Українська трибуна», в редакції журналу «Арка» тощо. Видав
два романи: «Доктор Серафікус»(1947) i книжковий варіант
«Без грунту» (1948) в
оформленні відомого українського художника Якова Гніздовського. Письменник створив психологічні
образи Тихо Браге й Кеплера, святого Франциска, Ревуцького, Війона, Ван Гога,
Рільке. До найвищих досягнень Домонтовича i до найкращих зразків української новели
належать його «Апостоли», «Помста» та «Приборканий гайдамака»... У 1947 році
українській студентській громаді в Регенсбурзі Biктоpом Петровим була блискуче прочитана лекція «Походження
українського народу». Наведемо уривок з тексту лекції, який акад. Петро
Толочко характеризує як «дослідницьке кредо стосовно етногенезу самого В. П. Петрова»: «Коли ми кажемо,
що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст.. по Різдві, а ще... від III тис. перед Різдвом, ми повинні...
зважити, що між нами i людністю неолітичної України
лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій...
Наша автохтонність... не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й бioлогіного відтворення поколінь, що в pyci часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одне... В грозах i бурях знищень, в бурхливих змінах i зламах творився український народ, що став таким, яким
ми його знаємо нині»
Художні твори виходили за підписом В. Домонтовича,
філософські – за підписом Віктора Бера, літературознавчі, етнографічні,
антропологічні – за підписом Віктора Петрова.
18
квітня 1949 року за загадкових обставин В. Петров зник із Мюнхена, в якому мешкав. Він зник безслідно, як герой його повісті «Без Грунту», архітект Линник, у чиїй долі Петров ніби провидів свою власну долю...» [22,
с.115]. Еміграційний український світ зреагував на цю подію цілою низкою статей з абсолютно
протилежними гіпотезами: від жертви більшовицьких людоловів або бандерівців до
шпигуна-зрадника... Українські видання об'явили розшук: «Прохаємо всіх, хто знав би що-небудь
про долю відомого вченого професора доктора Віктора Петрова, повідомити
листовно Редакцію нашого часопису. Професор Петров вийшов дня 18 квітня
1949 року в 19. 30 зi свого
мешкання при вул. Файліч-штрассе 12.II. в Мюнхені – до поїзду на Мітенвальд. В таборі
Мітенвальд, куди він вибирався, його немає» [24].
Наукове Товариство iм. Шевченка та Українського вільного
університету зверталося до німецької та американської окупаційної влади, а
також до Центрального
представництва української еміграції з проханням про пошуки по таборах
переміщених oci6. [15, с.
430]. А. Добрянський писав: «А вже на еміграції в Німеччині й Австрії згадати б тільки славетну
міттенвальдську крематорію під пильним оком самого Бандери, де м. ін. замордовано проф. Віктора
Петрова-Домонтовича – видатного українського вченого й письменника, з якого
зробили совєтського агента, а при тому ще й тепер твердять, що його зліквідовала большевицька
агентура...» [14]. Iгop Качуровський запевняв, що «Петрова –Домонтовича задушили наймані
вбивці» [4]. «Українські вicтi» під
редакцією Івана Багряного відреагували
«Гідною відповіддю людоловам». [18, с.2]. Іван Кошелівець почав друкувати працю В. Петрова «Українська інтелігенція – жертва большевицького терору».[19]. Це фундаментальне дослідження В. Петрова мало силу вироку радянській тоталітарній системі: «... про українську літературу 20–30-х рокі можна сказати, що це була лггература ліквідованих !..» [10]. У 1985 році Iгop Качуровський, повертаючись до тих подій, зазначав, що «після зникнення В. Петрова в його паперах залишилися
надзвичайної сили науково-політична розвідка про суть большевизму {...].
Дехто припускає, що цією розвідкою В. Петров прикривав свою (дозволимо co6i таку гру слів) розвідчу діяльність. Але прикриватися можна друкованим твором, а
не рукописом...» [9, с. 2]. Вважаючи, що Віктора Петрова немає у живих, Юрій
Шевельов (Юрій Шерех) у спогадах назвав Петрова «найбільшою інтелектуальною постаттю серед
української еміграції, один із дуже небагатьох, хто міг би сказати своє слово в розвитку світової думки». [22, с. 115].
3
«краткой автобіографии» В. Петрова: «Участник отечественной войны с 10. 02.
1942 по 15 мая 1945
(удостоверение Украинского штаба Партизанского движения от 20 июня 1950 года за № ОК /1237). В 1945–49 в
заграничной командировке на должности научного сотрудника Министерства
Внешней Торговли». [7, ф.16, д.2б7]. Цей ребус, мабуть, ще не прийшов час розгадати...
1955 року з виданої Москві книжки «Археологія в СРСР», а саме з іменного
покажчика археологів, завдяки проф. М. Міллеру на Заході стало відомо, що В.
Петров перебуває в Радянському Союзі. Новина шокувала його колишніх
знайомих... Еміграційна преса зреагувала на цю сенсацію новими статтями, різними
за характером, в тому числі про «юду» і «зрадника»: Іван Розгін «В оборону чести
українського вченого» [17.с.2–3], «Ще в оборону вченого В. Петрова: Відповідь напасникам» [16,
с. 4], С. П. «В. Петров – московський агент» [3], М. Міллер «В
справі зникнення проф. В. Петрова» [23, с.2]...
Навколо цієї загадкової
постаті, як за його життя, так i після, точилися дискусії, здогадки, пристрасті. Земляк Віктора
Петрова Василь Чапленко видав повість «Його таємниця», прототипом
головного героя якої, – доцента Вадима Петренка, – був Віктор Петров. «Тему
цієї повісті підказало мені шпигунство Віктора Петрова, –
зазначав у передмові повісті автор. - А зацікавило мене в цьому шпигунстві незвичайне
поєднання в одній особі видатного науковця – i звичайного
«сексота». Такі «парадокси» можливі, як це кожне з нас знає,тільки в «найдемократичнішій країні світу», в
так зв. «СРСР». А що цю свою «роботу» Віктор Петров поєднував з гострими
проти більшовицькими виступами, то це зробило цю тему особливо цікавою для белетриста...
Про його шпигунство могли свідчити й відомі нам з
його перебування серед
нас на еміграції факти: ношення недоречної для нього як науковця військової уніформи, згаданий (але
відповідно не проінтерпретований) у спогадах про нього Юрія Шереха факт, що він тікав від
американських перевірок («скрінінгів»), оповідання самого В. Петрова про «роботу» в бандерівців як
«експерта» від «радянських» справ..» [20].
Віктор Петров з'явився в Києві тільки в 1956 р. і почав працювати в Інституті
археології. До цього часу його зразу після
повернення в Союз у 1949-му, близько восьми місяців тримали на Луб'янці (ця доба поки що
лишається для біографів В. Петрова мало відомою). «С 3. X. 1950 года по настоящее время» [7, ф. 16, д.2б7], В. Петров працював
науковим співробітником Інституту історії Матеріальної Культури АН СРСР
(Москва), наукові звання його були анульовані. На цей час він мав «свыше
200 печатных работ». [7, ф.1б, д.2б7]. Життя почалося втретє.
Домонтович i Бер лишилися в
минулому.
В.
Петров продовжував працювати над «Корпусом пам'яток
3арубинецької та Черняхівської
культури (II ст. до Р. X.–V ст. н.д.). У підготовленому до друку IV томі «Корпусу» йшлося про пам'ятки черняхівської
культури порожистої частини Дніпра (за матеріалами Дніпрельстанівської
експедиції 1927–1931 pp.).
[7, ф.18, ВУАК/ДН].
Повернемося до повісті «Без грунту», на сторінках
якої виникають дивні екскурсії в далеко минуле Придніпров'я: «Здобутки
розкопів вели нас через тисячеліття. Палеолітична
стація, розкопана в Ребровій балці під містом,
неолітичний могильник коло Ігрені на Самарі, поховання в кам'яних кістках доби бронзи,
скитські кургани, розкопані довкола порогів, – визначили етапи наших уявних
мандрівок. Нарешті ми підійшли до могильників з I–IV ст. по Різдві, що їx копав
П. Козар в Волошському. Чи освідомлював він тоді
вагу проваджених ним
розкопів?» [2, с. 182].
У
тексті митець-вчений на основі досліджень археологічних пам'яток
художньо реконструює
звичайне життя прадавньої людини, створює блискучі eceї про витончених майстрів – гончарів, ливарів, поетів... «Ми
відчуваємо правдиву втіху, згадуючи про кольори глини цього посуду античних часів України:
сіроясний, зеленавий, синявий, попелястосірий, червонавий, в його переходових
відтінках од яснобрунатного до кавового й чорного.
Так само й ливар, схилившись над столом варстату в хаты коло вікна,
затягненого бичачим
пухирем, виробляв фібули, згинаючи й карбуючи
бронзовий, залізний або золотий дріт. У своїй дрібній роботі досягав того суворого й простого, точного й
врівноваженого стилю.
Дух античної міри віяв над золотоланними просторами України». [2, с. 185].
1966 року В. Петрова нагородили орденом Великої Вітчизняної Війни й (вдруге
за життя) присудили ступінь доктора філологічних
наук за сукупністю праць. Сумно-іронічно з приводу
цього парадоксу, а саме «глибокої непричетності Домонтовича до радянської
системи», – висловився Ю. Шерех: «Якби про це знала Верховна рада СРСР, коли вона давала орден альтер-его Домонтовича Петрову,
правда, в його глибокій старості, за чотири роки до його смерті, 1965 року! Але члени Верховної ради не читали творів Домонтовича». [21, с. 87].
У
1968 р. в Москві російською мовою опубліковано «Підсічне
землеробство», а в Києві – монографію «Скіфи. Мова i етнос». Праця «Етногенез слов'ян. Джерела,
етапи розвитку i
проблематика» вийшла 1972 року посмертно. Віктор Петров помер 1969 р. i був похований у Києві на Лук'янівському військовому цвинтарі... 0тже,
«метаморфози» Віктора Петрова не завершуються. Він «залишається...своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української
культури».[11,с.10].
Використані
джерела та література:
1. Агєєева В.
Мовні «гри В. Домонтовича // В. Домонтович. Дівчина з ведмедиком: Роман.
Болотяна Лукроза: Оповідання та нариси. – К,:
Критика, 2000.
2. В. Домонтович. Без грунту: Повість. – Рогенсбург:
Видання Михаила Борецького, 1948.
3. Гомін України. – Торонто. – 14 вересня.
4. Грані.–1959.
5. ЦДАМЛМ України. Ф. 243. On. № 1.
6. Інститут Літератури НАНУ. Ф. 195. Од. зб. 618.
7. НА ІА НАНУ.
8. Історія української літератури: У 8-ми томах. Під ред. С. Крижанівського. Т. б. – К., 1970.
9. Качуровський Iгop. Ще у справі Biктоpa Петрова. // Шлях перемоги. – Мюнхен. – 1985. –30 червня.
10. Петров В. Українські культурні діячі українськоі
РСР 1920–1940. Жертви більшовицького терору. – Нью-Йорк:
Пролог, 1959. .
11. Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація. // Доктор Серафікус. Без грунту. К.: Критика, 1999.
12. Полонська – Василенко Н. Українська Академія наук. Нарис iсторії. – Ч. II. (1931–1941),
13. Советский фольклор. –1935. - №2–3.
14. Українське слово. –1954, – 17 жовтня. – Ч.675,
15. Україна, – Париж. –1951, – 36. шостий. -С. 430.
1б. Українськийпрометей. – Детройт, – 1958. –січень. – Ч. 4.
17. Українські вiстi. – Новий Ульм. – 1956. –11 листопада. – Ч. 85.
18. Українські вісті. – Новий Ульм. – 1949. – 14 липня. – Ч. 56 (313).
19. Українська літературна газета. – Мюнхен. – 1955. – липень. – Ч. 1.
20. Чапленко В. Його таємниця: Повість із спогадами. – Нью-Йорк, 1975. (3 apxiвy М Чабана)
21. Шерех Ю. Шостий у гроні. // Юрій Шерех, Поза книжками із книжек. К.: Час,
1998
(Українська модерна література). -С. 77–114.
22. Шерех Ю. Віктор Петров, як я його бачив. // Там само. -С.
115–124.
23. Шлях перемоги. – Мюнхен. – 1956. – 8 липня. – Ч. 28.
24. Українське слово. – Бльомберг. – 1949. – 19 червня. – ч. 24.
