.
Несподіванний сніг
* * *
Несподіваний сніг перекоеслить невдалу розмову,
зітре плями вчорашні з парканів, облич і дахів,
розхитає пітьму і відверне стрілу випадкову,
ту, що в небі шукає самотніх
заблудлих птахів.
Тільки й видно з балкона-ворота двірник відкриває,
антрацитові круки обтрушують сажу на дах.
Прокидається місто – дзвенять невшамовні трамваї,
свіжоспеченим хлібом весь вуличний простір пропах.
Хтось гамселить щосили – ріхи
вибиває із ковдри,
як на службу,до баків сміттєвих прямують бомжі.
Небо сотнями рухів до нас наближається
вкотре,
прагне речі буденні змінить на якісь міражі.
Певна мудрість існує в стихійнім небеснім порядку,
що дає зрозуміти:не знав,не спрмігся,не встиг …
Дні минулі гортаєш, терпляче шукаєш початку.
Шанс очищення вкотре дає несподіваний сніг.
* * *
Возами вогненними
літо за обрій
везуть,
самотні дерева тужливі настроюють скрипки.
Розбовтала осінь мінливих небес каламуть,
лиш іноді там промінці промайнуть, наче рибки.
Кленові листки, як долоні,
лягають на скло,
круті «мерседеси» прасують бруківку до ранку.
Швейцар випускає на волю готельне
тепло-
Туди, де спинялись гарячі махновські тачанки.
Здається, в покоях «Асторії»
знову гульба –
віншують новітнього
«батька», розгойдують стелю.
А далі – скорбота, нічне безгоміння, хіба
Зненацька хтось тужно затягне:
«Ой, хмелю ж мій, хмелю …»
І як не кляни свою втому і долю гірку,
ця осінь нічим не зарадить-ні словом, ні жестом.
Розпливчаті символи креслить на мокрім піску
вітрисько чи – шаблею-сивий невкоськаний
Нестор.
Розбовтала осінь мінливих небес каламуть …
Анархія, батьку, та втрачено
шабельки гострі.
Не вернеш вогненні вози і тачанки, мабуть,
і слово останнє в тумані згасає, мов острів.
Осінній сон
Тужно риплять почорнілі хвіртки-
Злющим вітрам ця гульба
до вподоби.
Мчать запізнілі козацькі
полки
Парком столітнього Лазаря Глоби.
Жовті, руді неприборкані пси
Крутять на схилах гнучкими хвостами.
Напівреальних ворон голоси
Знову пророчать: щось трапиться з нами.
Гетьман вночі переховує скарб,
Блискають зрідка холодні червінці.
Дощик розхлюпує місиво фарб
Трунок в пеньки наливає по вінця.
Слухає осінь забуті псалми,
Шепотом крони усі перемито …
Тож зупинімось за крок до зими.
Що там лишилось у нашому літі?
На зламі
доріг
Пам’яті В.Підмогильного
В полярну
світлу ніч
– імла над Соловками,
і, як там не дивись, не видко
у майбуть …
Лиш постаті якісь плетуться під зірками –
то сотні чистих душ свої хрести несуть.
Край крижаних
питань, де навіть сни-болючі,
де важко уночі зітхає океан …
І все ж у снах Чаплі, весна,дніпрові
кручі.
Куди це ти біжиш,юначе Валер’ян?
Засвітиться крізь дим миттєвість неповторна:
Кленовий лист упав на січеславський
брук …
Вдень і вночі риплять важкі червоні жорна,
й трагічний олівець сам вислизає з рук.
Про що
напишеш там, у закутку барака,
де вітер дранку рве із даху потайком?
Ще владарює ніч,але якийсь служака
за декілька хвилин волатиме: «»Підйо-ом!»
І щось
там промовля невіглас в портупеї-
про шал пташиних зграй,
про передчасний сніг …
Ковтнула безліч днів жахлива одіссея,
годинник зупинивсь на зламі двох доріг.
І кривиться зоря, і солдафонство п’яне
тирана прославля, благенький
свій статут.
Ще є ковток
води, є аркуш, Валер’яне,
і слово-вільний птах-розірве сотні
пут.
* * *
Із Бахита
Кенжеєва
Украдений вітер. Розірваний звук.
На нитці натягнутій –
перший павук.
Стріла відлетіла. Розслабився лук.
І вирвалась
птиця із рук.
А вдома
– руїна та шерехи крил,
Розчинені двері, балкон
без перил.
Вже час повторити світіння та гру.
І плакати, мить пригадавши стару.
Летить павучок крізь освітлений дим,
І чайка несита змагається
з ним.
І з вітром
дбайливим – тремтлива,
легка –
Радіє душа павука.
Як свічка метелику, луку – стріла.
Із темряви осінь пресвітла росла,
В гортані у міста загускла імла
І два дерев'яних крила.
Осінь
2004
