..

. .Іван Сокульский (1940 – 1992)

_____________________________ Леся Степовичка Мед із каменю, або Друге пришестя Івана Сокульского

Шлях поетового твору до читача, як відомо, буває довгим i тернистим. Найкращі рукописи можуть лежати невідомими у тиші i темряві шухляди письмового стола або в таємних схронах КГБ. І допоки їx не визволить з тої в'язниці рука упорядника i видавця, допоки око i серце читача не торкнуться поетового слова, ми не можемо говорити про наше повне осягнення українського літературного процесу у всій його художньо-мистецькій насиченості. Івана Сокульського, яко Поета, український читач лише починає для себе відкривати. У 1993 році вийшла збірка його поезій «Владар каменю», у 1997-му – «Означення волі». У 2001 році – одразу у двох видавництвах «Січ» та «Смолоскип» – тоненькі книжечки «Іван Сокульский. Листи до Марієчки», i нарешті у 2002 році – двотомник епістолярій поета «Листи на світанку». Відбувається, так би мовити, ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ Івана Сокульського до нас, посмертне.
Пізнаючи поезію Івана Сокульського, ми розуміємо, що перед нами один із представників
літературного дисидентського андеграунду, що на мій погляд, не обмежується тільки 60-ми роками, бо є актуальним і для 70-их, 80-их та початку 90-их років, допоки нескінчилася ера самвидаву і наша література не вийшла із підпілля.

Три реально художньо осмислені субстанції панують в його поезіях – Дніпро, Пороги,
Степ. Ці три стихії супроводжували Івана, за його власним зізнанням, i в глибоких камерах тринадцятилітньої неволі по далеких чужинах. «Дніпро, Пороги, Степ – стали своєрідними
трьома мітами мого життя», – зазначає поет у своїй біографії.
Знаковим i визначальним у художній cвiдoмоcтi i поетиці Івана Сокульського є, на мій
погляд, образ каменю. Biн в його поезіях багатомірний, i символізує у своїй амбівалентності
такі неперебутні істини як твердість, незламність козацького духу, як незнищенність, вічність українських духових первенів, постає джерелом поетичної наснаги.

Іван народився 13 липня 1940 року на хуторі Червоноярському, в степу, на Дніпрі, поблизу колишнього порогу Ненаситець. І подібно тому, як не вписалася мала Іванова бітьківщина в грандіозні плани більшовицької індустріалізації (хутір було переорано, а пороги зірвано вибухівкою та затоплено), так не вписався i сам Іван Сокульський в Систему з ії сатанинською гігантоманією, з ії бездумною, безбожницькою агресією проти природи i спланованою – проти людини.
Студент Львівського університету Іван Сокульський, з його вразливою душею поета, під сильним впливом шістдесятників-пасіонаріїв навертається до української національної ідеї. «Близьке знайомство із колом тодішньої київської інтелігенції, що називала себе Молодою громадою, – писав він, – Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна
Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Олесь Танюк...
чуття цієї приналежності власне i допомогло мені здійснитися українцем зі всіма
випливаючими звідси наслідками. Це надихало, перевертало вci твої дотеперішні
совєтизовані уявлення та погляди – як розігріте залізо, перековувало тебе на українського інтелігента. Ти ставав кимось, здійснювався як особистість... Захоплююче i сильне, як
дніпрова повінь, було те чуття!»
Вже студент Дніпропетровського університету, Іван Сокульський, свідомий українець, небайжий до українських проблем i обурений суцільною русифікацією, такий палкий i 
водночас такий незахищений, відкритий, відвертий, безборонний, звісно, не міг не впасти
в око «стукачам» Збирав колядки, записував народні пісні, ділився з товаришами своїми
віршами, за це й розплатився. На факультеті його інакше як «націоналістом» вже й не
називали. 13 травня 1966 року його було виключено з комсомолу та з вищого навчального
закладу iз формулюванням «за нєдостойноє повєдєніє». Ось як писав поет в році 1967-му:

Тут камінь мелють, мелють камінь,
Kap'єp гуркоче i гуде.
Скрегоче камінь – мов кістками
Повстало тіло молоде!

Каміння б'ють, каміння трощать,
Дніпра гранітні груди рвуть...
«Тут буде дім, тут буде площа...
тут буде рівна путь».

Гуде кар'єр... І так віками:
Скоряють Дніпр, рівняють степ...
Тут камінь мелють, мелють камінь,
А камінь – знов росте!

Камінь в Іванових поезіях не – тільки росте, він кричить, він «плаче», камінь «дзвенить
копитами», кaмiнь «шумить хвилями». Камінь для Івана – детермінанта його буття у часі
(«люте врем'я») i просторі («тут мелють камінь»), а ще й орієнтир, щоб не заслабнути духом
в «пустелі всіх, caмітній Україні», де «свята неділя стала вихідним».
Кажуть, що тібетські лами охоче медитують з каменем, споглядаючи його годинами, i перекачуючи його внутрішню енергію в себе. Можемо уявити co6i Івана у його внутрішньому опорі тоталітаризму невичерпно сильним, бо камінь він любив, торкався його руками, прислухався до нього тисячоденно й тисячонічно, ніби передчував, що «на камінь сльози упадуть», i... почувався його володарем. Івана вважали диваком, бо міг стояти годинами біля музею Яворницького, дивлячись на кам'яні фігури половецьких баб. У році 1977-му, між першим i другим арештами Іван Сокульський писав:

Я – владар каменю,
Ось тут мої Пороги.
Mій степ стоїть!
Я владар каменю –
Вернулися дороги
З усіх століть.

Я влaдap каменю,
Мій степ – моя тривога,
Мій давній день...
Нема шляху! –
Молитвою до Бога
Дніпро іде.

Я владар каменю,
Мов рана Україна
В моїх очах...
Як довго ждать!
Як важко – на колінах! –
Тримать меча.

Меч – то другий образ в поезії Івана Сокульського, символізуючий дійове протистояння.
Меч не тільки на колінах, але й у руках ожилого князя Святослава, загиблого в 907 році у
боротьбі з печенігами, місце смерті котрого у придніпровському степу він з друзями
відвідував i до якого подумки звертався:

Святославе, вою наш, устань!
Святославе, знову печеніги!
Де клекоче гнівом Дніпрельстан,
Вихопи меча свого із піхов!

Таке звернення до меча, нехай уявного, не було лише голою фантазією Івана
Сокульського, який будучи людиною цілісною, жив, як писав, а писав, як жив. Тож не міг
не стати homo dissidents – людиною бунтуючою. І хоч не прагнув він політики, але все одно потрапив у стан воїв, які не змогли жити за правилами тоталітарної Системи, не стали конформувати. Це про них він писав: «І люди, що навколішки не впали, У серці товпляться
моїм». Поет Іван Сокульський творив свій світ, i серед глуму неукраїнськости – свою Україну, гуманну, естетичну, художню, українську, нехай навіть віртуальну, але для нього єдино можливу. І такий нонконформізм, спершу всього лише як внутрішня еміграція, вже сам по co6i був викликом Системі з ії бездушною регламентованістю i казенним совєтським
патріотизмом.
Ким тільки не працював вигнанець із університету Іван Сокульський, куди тільки не
звертався, щоб заробити на шматок хліба щоденного! У книзі «Листи на світанку» наводяться записи з трудової книжки Івана, де кожне короткочасне працевлаштування невдовзі
закінчується надписом «уволен по собственному желанію», чи то «по согласию сторон»:
вересень 1966 – літпрацівник районної газети «Приорільська правда», жовтень 1966 –
молодший літпрацівник газети «Червоний гірник«», січень 1967 – редактор Дніпропетровської обласної бібліотеки, 1968 – літпрацівник багатотиражної газети «Енергетик» Придніпровської» ДРЕС. Червень-вересень 1968 – вихователь гуртожитку ЖЕК тресту «Дніпросантехмонтаж», січень-лютий 1969 – працівник воєнізованої пожежної охорони УВС при облвиконкомі, березень-червень 1969 – матрос-касир пароплава «В.Сосюра» річкового порту. Сюди по нього й приїхали одного лихого червневого дня, звідси й забрали його; як антисоветчіка, на допити люди в цивільному...

На початку 1968 року виходить у світ роман О. Гончара «Собор» i дуже скоро в Дніпропетровську, цій «колисці застою» розгоряється скандал. 3 благословення секретаря
обкому партії О.Ватченка, який впізнав у Володці Лободі себе, починається його цькування
й переслідування у npeci. В серпні 1968 року невеликий гурт українських інтелігентів на чолі
з І. Сокульським та В. Зарембою лише відомого тепер уже «Листа творчої молоді», в якому повідомляється про «погромний шабаш на Дніпропетровщині», про «дике й безглузде переслідування чесних громадян», автори висловлюються проти зросійщення нашого краю, встають на захист звільнених з роботи кількох патріотів, на захист роману «Собор». Листа адресовано Голові Ради міністрів УССР В. Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ Ф. Овчаренкові, секретареві Спілки письменників Д. Павличкові. Копія – українському народові.
Така акція громадянської відваги, звичайно, не була подарована сміливцям. 13 червня
1969 року Івана Сокульського заарештовано прямо на роботі, на пароплаві як одного з авторів крамольного «Листа» і звинувачено також у поширенні самвидаву «Виступу генерала Петра Григоренка на захист кримських татар», статті академіка Аганбегяна про стан радянської економіки» та іншого. Серед звинувачень – написания віршів «Воля», «Ностальгія», «Святослав».
На суді, що відбувся в лютому 1970 року, Івана було засуджено на 4,5 роки з відбуванням покарання в колонії суворого режиму. По справі проходили також робігник М. Кульчинський (2,5 роки таборів загального режиму), та асистент Металургійного інституту, літератор В. Савченко (2 роки умовно з трирічним випробувальним терміном).
Навколо авторства «Листа творчої молоді» i сьогодні не вщухають пристрасті. В різних
джерелах можна прочитати, що не Іван Сокульський був його автором, а тільки, мовляв,
записував під диктовку текст. Але чи так вже важливо, хто диктував, а хто писав, коли само
Іван – один за всіх! – узяв на допитах КГБ усю «провину» й відповідальність на себе i сам
пішов у табори, де йому вже незворотньо було підірвано здоров'я. Менш за все цей чоловік
думав про славу, він залишив побиватися за нею своїх товаришів, що живуть сьогодні, бо поділився з ними роками свого короткого життя. Як пророче звучать рядки із далекого
1977-го:

Планований – тут – у цій круговерті –
Не віком чужим, не добою –
Я відповім – життям чи смертю...
Я відповім їм – собою.

1970–1973 – Іван перебуває у колонії суворого режиму в Мордовії, у селах Потьма, Явас,
Умор (яка красномовна топоніміка цих місць віддалених!), а з кінця 1971-го – у
Владимирському централі, в т. ч. в «психбараці» цієї в'язниці.
У грудні 1973 року Іван виходить на волю, відбувши термін покарання. Доля відпустила
йому сім років розкошувати, споглядаючи рідний степ, Дніпро-Самару, простір неба,
розкошувати, пишучи вірши, i поневіряючись. В золотім для йоготворчості 1977 році він
писав:

Вода заховалась у камінь,
земля заховалась у камінь.
Mій крик заховався у камінь,
Miй день зупинився віками!..
Знебутий, закутий у камінь –
Живу.

У пepepвi між виходом на волю та другим арештом тривають нескінченні пошуки роботи, короткі терміни працевлаштування: слюсар-монтажник будівельного тресту, робітник з
підготовки залізничних вагонів механізованого управління, робітник заводу залізобетонних контрукцій, сигнальник паливно-транспортного цеху Придніпровської ДРЕС, виконавець художніх робіт виробничо-художнього комбінату, машиніст сцени театру ляльок, агент з
доставки квитків, реалізатор туристичних квитків, приймальник вантажів, двірник-сторож
ЖЕКу, прибиральник міжшкільного виробничого комбінату. Ця.здавалося б, безпросвітна екзистенція Івана означена, окрім поезії, ще й світлими особистими зустрічами. У серпні
1974 року Іван одружується з Ориною Лесів, з якою його познайомив ії брат, а його побратим-однотабірник, поет i греко-католицький священник Ярослав Лесів, запросивши
Івана на гостину в Карпати. Ужовтні 1975-го року в Івана й Орини народилася донька
Марієчка. Ніби то все налагоджувалося, можна було якось жити-існувати. Писалися вірші, публіцистика. Іван слідкує за політичними подіями i не може стояти осторонь від процесів,
що відбуваються в Україні. 3вісно, він знав про першу i другу хвилі арештів української
інтелігенції. У відповідь на нову хвилю арештів, вже третю, коли за грати кинуто його
близьких друзів Миколу Горбаля, Ярослава Лесіва та Петра Розумного, у 1978 році Іван Сокульський вступає до Гельсінської правозахисної групи.
У квітні 1980 року йому вчиняють обшук, вилучають вірші, нотатки i заарештовують.
Цього разу Дніпропетровський облсуд засудив його за статтею 62, ч. 2 «антисовєцкая
пропаганда i агітація» до 15 pокiв позбавлення волі (5 років у тюрмі, 5 років – в таборах, 5 років заслання). Івана вже визнано «особенно опасним рецидівістом».
У травні прибув по етапу до в'язниці міста Чистопіль, в Татарську АССР. У 1983 році
Івана привозять на «профілактику» до Дніпропетровського СІЗО, намагаються провокаціями
та психотропними засобами вибити з нього заяву про каяття. Не виходить. Іван пише... вipшi:

Тільки й часу, що тут залишається з нами, –
Утікає, як води в пісок!
Зостається печаль, перемита мов камінь.
Залишається – крок.

І Іван Сокульський зробив цей крок. Але не до «них», а від «них». І його знову
відправляють до в'язниці, а в 1985-му переводять до табору особливого режиму ВС 389–36
в село Кучине Пермської області. Про жорсткі реалії цього нелюдського існування написав у післямовці до книги «Листи на світанку» товариш Івана по таборах, багатолітній політв'язень В. Овсієнко.
Листи до дружини, доньки, матері й бабусі цього 8-літнього періоду містяться в
презентованій книзі. Листування з рідними стало для поета чи не єдиною пунктирною лінією зв'язку з рідними. «Тепер моя свобода – це ви, це бути з вами, мої золоті» – писав він додому чотирьом своїм найріднішим жінкам. -Листування для мене не тільки єдиний зaci6
спілкування, а й засіб більш-менш цінного існування». В листах Іван розкривається нам як
філософ з його роздумами про особистісне пізнання світу поезії, музики Баха i Вівальді,
природи («як дерево дихає», «як липень пахне», «клечальні дощі»), зі своєю філософією буття, тлумаченням історичних подій, свідомою й підсвідомою самооцінкою, ретроспекціями
дитинства i юності в рідному краю, розповідями про щоденні справи, наскільки це дозволяли цензурні обмеження, порадами дружині, спробами виховання відірваної від батька маленької доньки, i звичайно ж, поезіями. Їх розсипано по книзі багато i вони зворушують своєю трепетністю, глибиною, чистотою, простотою i ясністю мислення людини незашореної, незаляканої, нескореної жорстокими обставинами. Написані в екстремальних умовах, ці
листи є листами поета, який сумує за родиною, рідним краєм, а «в Камі немає каменю»...
Послухаємо ж голос Іванів із таборів ГУЛАГу:
- «Мене не дивує, люба, що Марієчка після канікул в Карпатах і чути не хоче про Дніпропетровськ. Паскудне місто, я ії разумію, тільки назвою його вже можно лякати
маленьких дітей. Два «р» в однім слові – це вже забогато».
- «Немає кажете листа від мене, мої золоті? Слід мені було першого листа писати
російською – за тиждень вже був би у вас. А так він десь у дорозі від Чистополя до Києва,
на перевірці».
- «Не так уявляв я, моя любо, наше побачення. По-перше, сподівався на години три, а
потім: щось ніби пригнітило нас на тому побаченні, не давало можливості бути у повній
cвoїй формі. Чи не те, що не можно було розмовляти українскою? Адже це мова нашего
кохання, нашої сім'і, наших Дніпра-Карпат, нашої Марієчки, зрештою... То ж говорити
про це все неукраїнською було майже неможливо... Не вийшло справді інтимної розмови –
по великому рахунку, через шкло...На обличчі твоєму, любо моя, я побачив вираз якоїсь незрозумілої мені невпевненості, ба навіть розгубленості, чого ніколи не бачив, коли ти розмовляєш вкраїською. А може це тому, що не мала змоги надягнути свою вишивану
блузку?»
За власним зізнанням Іван почувався не стільки в'язнем тюрми, скільки послушником у монастиpi. «Тут, – писав він з таборів, – розквітла квітка моєї молитви до Бога».
Товарищ Івана, політв'язень М. Кульчинський у передмові до «Листів на світанку»
наголошує на релігійно-моральному аспекті Та на деяких лінгвістичних моментах Іванових епістолярій. Мистецтвознавець Лідія Яценко у передмові до цієї ж книги аналізує ії як
мистецький твір у його своєрідному синкретизмі з документом епохи.
Безперечно, епістолярна спадщина Івана Сокульського як енергетично потужний публіцистичний дискурс є окрім всього ще й документальним вироком совєтському тоталітаризмові. Бо що може бути жорстокішим, безглуздішим, протиприроднішим, ніж позбавлення волі поета, людини з таким ніжним i тонким світобаченням, з такою любов'ю
i милосердям до всього сущого під Божим небом, ба навіть до ворогів своїх? В цьому й
полягає публіцистичний пафос Іванових епістолярій, які вже не належать тільки їх адресатам, членам родини, а й Україні, кожному читачеві i таким чином виростають із сімейних реліквій до феномену художньо-публіцистичного, культурного, культурологічного.
Як зауважила на вечорі пам'яті поета в Київському будинку письменника Михайлина Коцюбинська, «найцінніше, що залишається по смерті людини, це саме отака мемуаристика
та художня епістолярна спадщина, яка дихає правдою свого часу».
Biтри перебудови не одразу принесли йому волю. Іван Сокульський залишався одним iз останніх політв'язнів в таборах ГУЛАГу, i з вимогами його звільнення в липні 1988 року було оргатзовано ланцюгове голодування дружинами політв'язнів Ориною Сокульською та
Ольгою Стокотельною-Горбаль, а також побратимами Івана по таборах, що вже звільнилися.
Нарешті Івана звільнено з ув'язнення. 8 серпня 1988 року він прїздить додому зі своїми таборовими скарбами – п'ятнадцятьма самошитими торбинками з листами рідних людей.
Він жадібно вбирає в себе навколишне життя, так неначе поспішає жити – видає незалежний часопис «Пороги» (вийшло дев'ять чисел), стає одним iз засновників Товариства української
мови ім. Т. Шевченка (згодом «Просвіта»), Народного Руху, Меморіалу, громади УАПЦ, впорядковує збірку поезій «Владар каменю», бере участь у політичних мітингах, святкуванні 500-ліття запорозького козацтва. У квітні-травні 1990 року, коли УГС перетворено на УРП,
Іван стає головою обласної організації Української Республіканської Партії. Та життя його,
тоненька павутинка, невдовзі обірвалося...
У передмовї до книги «Означення волі», i виступаючи на вечорі пам'яті поета у Київському будинку письменника, Раїса Лиша так сказала про життя i смерть поета-страдника: «Іван
помер 22 червня 1992 року. У своєму затіненому кабінеті під книгами Шевченка та Грінченка він лежав гopiлиць i звертався до Бога – i у відповідь чув, що все гаразд. Достигали за вікном вишні, наливався виноград, але Іван уже злився з чебрецевим степом, гранітними брилами, що пам'ятали князя Святослава – з yciм, що так любив i чим жив. Тоталітарна система виконала свій відкладений присуд, уразивши поетове серце. 13 років таборів i в'язниць та 73 доби безперервного карцеру не минули безслідно...Як писав Іван ще у 70-і роки: «Степ на тому узвишщі, На якому ти сам», І то була не лише поетична декларація, а й прискіпливо виконана програма життя».
22 червня цього року минуло десять лиг, як Іван Сокульський пішов в обитель Бога, i його більше не має на землі. Але він є серед нас, допоки ми його згадуємо. Доля Івана Сокульського сповнена офіри, тяжка і трагічна. Але з іншого боку, талант Івана Сокульського, як i саме його життя були віддані цілком на алтар України, яку він любив, для якої він розтрачував себе без жалю. Отже, вiн відбувся як громадянин, син своєї Батьківщини. Він застав проголошення Незалежності України, i будемо думати, що відчувся хоч на мить щасливим. Йому пощастило більше, ніж Василеві Стусу, Олексі Тихому, Юрію Литвину i вciм, хто розхитував імперію, наближав мить ії падіння, а не дожив до омріяної мети.
Сьогодні можна почути, що Іван Сокульський, якби, мовляв, не така доля, міг би стати
великим поетом. Дійсно, перебування в таборах скувало майже на півтора десятиліття i без
того куцу письменницьку свободу талановитого митця, примушувало вдаватися до поезії,
яку він сам означив, лише як «родинну, альбомну». Отже, в ГУЛАГу вкрадено добру частину його дорогоцінного незреалізованого творчого потенціалу. Але попри це, Іван Сокульський відбувся як Поет з неповторною інтонацією, ніжною i різкою водночас, як Поет з «непозиченим обличчям», з індивідуальним тембром поетичного голосу i віщім прозріванням сутності каменю. Вишукана простота форми, прозора образність, енергетичність думки i почуття, цілісність i гармонія текстового змісту та його мелодики – ось риси, що вирізняють поетику Івана Сокульського.
Йому вдалося відбити час, у який він жив, та тако думське світовідчуття, як нікому
інншому iз поетів Наддніпрянщини. Іванова поезія в час тоталітаризму надихала лише
вузесеньке коло людей, та сьогодні вона райдугою виквітла над нами. І залишається,
переживши чверть столітття, болючою i свіжою, до неї звертаєшся, думаючи про сучасну
ситуацію в державі:

Тиша навстіж камінна,
Крик зокуто-глухий.
Так мовчить Україна –
Перетято шляхи.

Перетято їй горло,
і не клекіт, а хрип...
Не високий, не орлій –
А такий як у риб.

Розтеклась Україна
Но чотири шляхи...
Вже не стіни – pyїни
Обступають ляхи.

І степи, ніби доля,
О6міліли, втекли.
Одинока тополя
Пада, вибившись з сил.

Ані руш, ані з місця –
Мов на розстрілі тут!
Від землі – аж до місяця
Наші 6олі ростуть.

Мов на шлюб – білопінно
Йдуть на страту слова...
Так мовчить Укаїна,
Тільки болем жива!

Тепер, коли вийшли книги, віриться, що слово Івана Сокульського стане доступним
тисячам читачів, спраглим правдивих знань i емоцій молодим українським інтелектуалам. Студенти ДНУ пишуть дипломнї роботи про особливості поетики Івана Сокульського.
Відкрито сайти з його поезіями в інтернеті земляком Івана*, поетом-дисидентом, в'язнем советських психушок Олександром Кобринським.
В одному із своїх листів Іван Сокульський писав, як почув від дорослих в дитинстві, що
бджола бере мед не тільки з квіток i трав, ба навіть iз каменю. Йому подобалося про це
думати, він мріяв так метафорично назвати свою збірку. А чи так воно сталося? Насправді твердокамінною була Система, в якій судилося жити поетові, а він творив свій мед поєзії,
великий Романтик, що залишився собою i з6еріг свою чисту душу. Іван Сокульский пішов у вічність, зоставивши по собі вірі та листи – цей МЕД ІЗ КАМЕНЮ, який так гірчить, але
саме цей мед він і лишив нам...

Червень 2002 р.
_____________
* Сайти Івана Сокульского:
1. Поезії з книги «Означення волі»,
2. Листи до Марієчки.

_____________________________________________________________________________________________

п