..

...

Гаврило Прокопенко
(1922 – 2004)

       Народився 6 червня 1922 р. в с. Жданівці 
   Магдалинівського району на Дніпропетровщині. 
   Закінчив Севастопольське військове училище.
   Офіцер. Учасник війни. Нагороджений 
   бойовими орденами та медалями. 3акінчив 
   філологічний факультет Дніпропетровського 
   державного університету. Вчителював у середій 
   школі. Переслідувався органами КГБ. Його ім 
   эгадується в переліку жертв переслідувань у 
   «Листі творчої молоді Дніпропетровська» 
   (1968). Нагороджений Почесною відзнакою 
   Міністра культури та мистецтв України «За 
   досягнення в розвитку культури i мистецтв» 
   (2003).   Поет, перекладач, прозаїк. Автор 
   поетичних збірок «Сонячний вітер», «Лампа 
   на підвіконні», «Кресало» та книги прози 
   «Джерельні води». Переклав на українську 
   мову твори Д. Кедріна, М. Рубцова та iн.
   Помер у червні 2004 року, та лишився 
   незабутнім у наших серцях.

Із Дмитра Кедріна

Кав'ярня
                       Т
ой, хто має в кишені мускус,
                       не кричить про це но вулицях.
                       запах мускусу говорить за нього.
                                                                       Сааді

Є в пoeтів некрасивий звичай
Одне одному плювати в очі.
Магомет Омарові в обличчя
Т
икав пальцем
i його порочив.

Став на ньому одяг люто рвати, 
Верещав йому від злості п'яний
«Це ж п'ятнадцятий рядок украв ти,
злодіяко, із мого «Дивану»!

Та даремно, згаснеш ти безслідно 
В
сяєві вінця моєї слави!
Закивали бородами літні,
Наймолодші загорлали: «Браво!»
 

А Омар плювався від порогу
І сичав: «Нездаро безбородий!
Хай мине тебе любов пророка
Й падишаха цінна нагорода!

Ти мовчиш роками! Ти безплідний!
Зватися співцем не маєш права!»
Закивали бородами літні,
Наймолодші загорлали: «Браво!»

Лиш один, допивши каву мовчки,
Потім так сказав: «Аллаха ради!
Задля чого ллється стільки жовчі?»
Був це обдарований Сааді.

Час минув. Омара з Магометом
Забуття пісок замів примарно.
Став Сааді визнаним поетом,
І Сааді слухала кав'ярня.

Слово, як ароматичні трави,
Соками
i медом нуртувало.
Молоді не говорили: «Браво!»
Бородами літні не кивали.

Їх заворожила пісня вічна.
Солов'їна пісня в чарах ночі.
Є в поетів некрасивий звичай –
Одне одному плювати в очі.

                                       1936

Дніпропетровськ

Виходить з дому
Дівчинка в матросці,
Гудуть над садом
Молоді джмелі.
Минає травень...
У Дніпропетровську
Уже, напевно,
Вишні зацвіли.
Та зоцівіли
Не як минулим літом.
Не білопінний шум
Над містом ллють:
Його сади
Криваво-чорним квітом
Невесело
О цій порі цвітуть!
І ніде
Солов'ям перекликатись,
Бо виконкомський парк
Згорів до тла.
І на гілках
Разложистих акацій
Повішених гойдаються тіла.

Як страшно знати:
Но бульварах милих,
Де я лишив
Мої юнацькі дні,
Печуть жінок
Від горя помарнілих
Дотепи
П'яної офіцерні...

Там друзі, там!
Їх пам'яті не змити.
За їхню смерть катів поглине тьма.
Бо десять тисяч
Земляків убитих
Малює ніч,
Безсонна
i німа.

Я думаю:
Де вбили їх? За віщо?
В Шевченківськім,
Де Дніпр
i скель кряжі,
Чи, може,
На євр
eйскім клодовищі,
Чи край казарм,
Де я недавно жив?

Дніпропетровськ!
Невже в твоїх кварталах,
Нехай не зараз,
Хай хоч через рік,
Нікого я –
 
З товаришів бувалих,
Вернувшись, не зустріну вже повік?

Не може бути!
Є межа для звірства!
З пожежної старої каланчі
Недаром же
На голови фашистів
Цеглини гострі
Падають вночі.

І друзі там –
Як їх кати не мучать,
Я твердо знаю,
Все ж ведуть 6
oї:
Ti,
Хто не носить
Свастики колючої.
В Дніпропетровську
Друзі
Bci мої!

                                         1942

*   *   *
Все мені мариться поле гречане,
В
xaтіi маленькій бузок на вікні.
Світле-пресвітле, вранішньо-раннє
Літнє світання снується мені.

Бачиться знов на покрівлі лелека,
Коник у яблуках, скирти сумні,
Темна-претемна, долека-далека,
Церква старенька снується мені.
Чується, ніби то пісню печальну
Мати співає мені в напівсні,
Тонко-вузенька, дальня-предальня,
В полі дорога снується мені.

Де ж та хатина й віконниця зірвана,
Килим строкатий на білій стіні?
Давнє-предавнє,мріяно-співане,
Бачиться миле дитинство мені.

                     13 травня 1945 р.
 

Зозуля

Вже й гармати поснулі
Того ранку мовчали.
Лився голос зозулі
Повен горя-печалі.
Та літа на світанні
Не лічив, як бувало,
Той, кому те кування
Довгий вік віщувало.
Зрито дот в три накати,
Смерть ялину зітнула...
Молодого солдата
Одурила зозуля!

                   Літо 1943

*   *   *

Сліпий Гомер, глухий Бетховен
І Демосфен, що з недорік.
Та хто їм рівня, хто так повен,
Хто, як вони, до музи звик?
То чом педант усе товкмачить,
Що творчість тим дана лишень,
Хто чує тонко, гостро бачить,
І мовить красно день у день?

Чи їм, не осіянним духом,
Знайомий лиш один закон –
Творити з щонайтоншим слухом
І щонайдовшим язиком?

                                          1944

_____________________________________________________________________________________________

 

п