.

Ми є, ми – живі!

Леся Степовичка .

Переднє слово ___________________________ головного редактора

Б'ють пороги: місяць сходить,
Як i перше сходив...
Нема Ciчi, пропав i той,
Хто всім верховодив!
Нема Ciчi; очерети
У Дніпра питають:
«Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить, літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце rpiє, вітер вiє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся –
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!»...

     Голос Тараса Шевченка, ці рядки, написані 165 років тому, стоять перед нами сьогодні золотими буквами у захмареному небі незалежної України i бентежать наші серця, i кличуть 
до дії.
     Нема Січі, Батьку, а ми, правнуки славних предків, (ой, як не хочеться бути «онучатами голими», «правнуками поганими»!), хоч і сильно забарилися, та поволі повертаємося до неї повертаємося до себе, щоб відродитися у слові, щоб народитися вдруге, i більше вже не 
вмирати. Ви тут бували, Тарасе Григоровичу, на землях поруганої Січі, устелених 
козацькими кістками, і густо политих козацькою кров'ю. Оплакували Запорозьку вольницю,
гірку долю стражденного Петра Калнишевського. Вслухалися в ревіння Ненаситця з високого берега Дніпра, малювали церкву в Покровському, пограбовану, спаплюжену бусурманами. Блукали Капулівкою, думаючи про легендарного отамана Івана Сірка. Понад красунею
Оріллю, донечкою Славути, стояли у задумі, німіючи від краси i болю, стискаючи у руці свого пензля. Лишилося нам три Ваші ескізи на вічну згадку.
     Та не згадали Ви «чомусь», бодай єдиним словом, Miста нашего, що постало на землях запорозьких. Hi в щоденниках, нi в поезіях, ні в листах – ані словечком! Так ніixто й не знає напевно, тільки губляться в здогадках дослідники-історики, тільки тліють серцем мешканці 
сьогоднішні, – чи ступала Ваша нога вулицями міста? Як хочеться вірити, що так. А чи то 
таким осоружним було Вам мicто, названо іменем тої, що матінку Січ зруйнувала? 
Катеринослав... А чому ж не Січеслав? Кого ж це тут здумали прославляти заїжджі неофіти?
     Маленькі затишні Яготин, Переяслав, Березань, В'юнище, iнші міста i села, були Вам 
милішими, були до Вас милосерднішими, i Ви подарували їм, i навіть жорстокому Кос-Аралу 
свою ласку, увічнили їx імена своєю рукою. Як боляче, що Ви не згадали нашого міста...
     Січеслав! – так воно називалося вже у 1918 році під час недовгого гетьманського 
правління. Січеслав! – так пропонував перейменувати його на 3'їзді українських вчителів 
академік Д. І. Яворницький. Січеслав! – піднімали нове їм'я два Валер'яни, молоді літератори В.Поліщук та В.Підмогильний, на сторінках місцевої преси. С1ЧЕСЛАВ! – Ciчi слава! Та переименовано було «царицине» мicто в 1926 році на честь «всесоюзного старости»
Г.І. Петровського.
     Але горде ім'я не вмерло. «Народ піхопив його як святicть, – читаємо у книзі Яра Славутича, виданій 1985 року. -Нишком-тишком повторюють його в Україні, принаймиі на запорізьких землях. 3берігаймо ж цей тoпoнiм і в нашему вжитку. Передаймо його наступним
поколінням, може, й тим українцям, що під насильницьким зросійщенням уже й забули 
про нього. Прийде час – i Січеслав залунає знову так, як залунала українська мова після упадку царської iмпepiї».
     Січеслав - як спомин, як мрія, як віртуальна реальність, як туга за минувщиною, як ідея 
майбутгя – живе. Пророчими стали слова нашого земляка. Сьогодні Січеслав воскресає
iз небуття. Він відроджується у вигляді літературно-мистецького та публіцистичного 
часопису, як наша надія на невмирущість українства, та неперебутність козацького
нескореного духу, на розвій мови, даної нашому народу Творцем, на розквіт національної літератури.
     Сьогодні в нас великий день. Мале дитя, назване «Ciчеславом», спинається на ніжки, 
робить свій перший крок у світ. В рученятах його гасла: «Січеслав в Україні! Україна – 
понад усе!»
     Поштовхом до заснування часопису стала і неможливо принизлива, на наш погляд, 
екзистенція місцевих письменників, що не мали i досі власної літературної трибуни. 
«Як ви тут живете? Та тут же нікого немає!» – чую скептичну репліку колишнього земляка, 
вже давно столичного, що приїздить часом до родичів у Дніпропетровськ, і з прикрістю розмірковую: «Та невже так уже й нікого?» Але відомий поет i редактор відомого
видання по-своєму має рацію: немає свого часопису – немає письменників.
     Він знає, що говорить: з міста тікали, боячись загубитися чи бути розчавленими сталевим бульдозером індустріалізації, совєтизації, сталінізації i В. Підмогильний, i Б. Тенета, і Галя 
Мазуренко, i В. Чапленко. Багато хто втік до столиці у пошуках кращої долі вже у новітні
часи. Рятівний індивідуальний (i національний) інстинкт самозбереження? Небажання (чи смертельна небезпека) стати на прю із системою? Доцентровий дискурс крові? Втома національного генофонду, вимученого голодоморами, депортаціями, репресіями?
     Ми нікому не дорікаємо. Бо часом хочеться і co6i втекти – від задухи постколоніальної псевдоукраїнізації, від казенної камінної стіни неоконформістської імітації українства. Від 
нашего сала (освоєної державної мови), яким сучасні псевдоукраїнскі вершителі доль нас 
та по наших же губах.
     Слава Богу, що вціліли земляки, ті, що від'їхали і відбулися у столичних та закордонних 
свїтах, відомі постаті українського літературного процесу. Більшість – славні, знані,
увінчані преміями та високими відзнаками. Хоча через їх відсутність нам так бракує 
критичної письменницької маси, отої кількості, що переходить у якість, скажімо, як у
Львові чи в Чернівцях, так не вистачає творчої атмосфери, насиченого спілкування, 
конденсату пружної думки i потужного почуття, необхідних для того, щоб літературний
«окріпець» варився, щоб був густим та духмяним.
     Та не всім втікати, бо й відступати нікуди. Наш ліс горить з чотирьох боків. Хтось та й 
має лишитися отут, щоб той ліс погасити. Щоб «полюбити всім серцем pyїнy», щоб
нарешті здолати ії...
     У Любові Голоти, нашої землячки, є геніальні рядки: «Я родом iз мicта, в якому кожен 
поет зайвий», писала вона, обігруючи прізвище прекрасного поета, «приорільського
Єсеніна», Олександра Зайвого. Не хочеться бути зайвими, а хочеться бути потрібними – 
читачеві, Літературі, Україні. Бо ми є січеславці, ми живі! Дух славних предків, дух Тараса 
Шевченка надихають, надають снаги, життедайного завзяття i кличуть до порядного 
чину.
     Дивовижно! Могутній промисловий Дніпропетровськ, який пишається званнями 
«колиски», «кузні», «заповідника», – то єдиний обласний центр в Україні, що не мав i досі
свого «товстого» літературного журналу. В одному тільки Кривому Poзi, який вже давно 
може претендувати на літературну столицю краю, виходить окрім відомого і солідного 
«Kyp'epy Кривбасу» ще й двомовна «Саксагань». Є в Дніпропетровську «Бористен», якому завдячують десятки молодих літераторів тим, що «засвітив» їxнi імена на своїх шпальтах. Але сьогодні часопис має науково-популярне спрямування i не ставить co6i за мету задовольнити потребу письменників – прозаїків, поетів, сатириків, молодих – у видруці їx творів. В Одесї є 
«Чорне море», в Кіровограді – «Вежа» i тепер вже всеукраїнська «Ятрань» з симпатичним маніфестом «відродження талантів глибинки», в Івано-Франківську – «Перевал», у Львові
– «Дзвін» та «Форма(р)т», у Тернопол! «Сова», у Харкові – «Березіль», в Чернігові – 
«Літературний Чернігів», в Криму – «Брега Тавриды» та «Алые паруса». І ще з десяток
журналів дихають, з трудом виживають в Україні. Навіть у повоєнному Дніпропетровську відродився був у 1949 літературний журнал «Огни Приднепровья»...
     Не можна сказати, що літературна інтелігенція залишалася yci ці роки байдужою до 
такого стану. У 90-их роках минулого століття почав був виходити зусиллями письменника 
Я. Трінчука цікавий часопис «Монастирський ocтpiв», та захлинувся на п'ятому числі від економічної скрути. А жаль! 3 тої ж причини тихо померли змістовна та яскрава 
«Роксоланія» А. Кравченка-Pyciвa, «Hocopiг» В. Луценка.
     Так народилася ідея часопису «Січеслав». У листопаді 2002 року його благословив 
доброю рукою Патріарх нашої Літератури Павло Архипович Загребельний. Від його
благословення до виходу часопису в світ минуло більш як півтора року. Цей час було 
заповнено пошуками матеріальної підтримки видання. До кого ми тільки не зверталися 
за нею! Xi6a що – не до скіфських баб, але вони зберігали камінне мовчання. Ми наводили 
такі вагомі аргументи: створення часопису «Січеслав» відновить давнi літературні традиції, сприятиме розвою лггературної атмосфери в краю, зміцненню інтелектуального і 
духовного іміджу Дніпропетровщини.
     І ми не старцювали, не тривіально випрошували кошти, а пропонували співпрацю.
     Відповіддю нам були байдужість, глумливі усмішки i – відмова. Видно, не там ми 
шукали...
     І все ж Господь зглянувся на нас і послав підмогу! Вони не могли не віднайтися, 
шляхетні меценати, нащадки наших славних предків, козаків. І прізвища у них, i чуби, і 
справи – козацькі, від широкої душі, від доброго серця. Вони зустрілися нам на стежині, 
хтось скромно, не називаючись простягнув «Січеславу» щедру руку, а хтось допоміг 
відкрито, легко, сучасно. І вони не олітархи, що кинули зневажливо з панського плеча 
подачку, вони поділилися не жирним шматком пирога, а куснем щоденного, чесно
заробленого, свіжого хліба. І ми уклінно дякуємо нашим друзям за їх безкорисливе 
добродійство!
     То ж нумо до праці! Благословення високошановного класика П. А. Загребельного, який 
не забув краю своєї студентської юності, накладає велику відповідальність на видавців 
«Січеслава». Усвідомлюючи цю високу довіру, творчо і світоглядно беремося до складної 
i працемісткої редакторської та видавничої роботи, з безмежною любов'ю до iї величності Української Літератури i з повагою до товаришів по перу.
     Сьогодні ми ставимо Хату, вікна якої дивляться на 3ахід i Схід, на Південь і Північ, а 
двері – завжди широко відчинено для талановитих авторів. В кількох просторих кімнатах Січеславської Хати мешкатимуть господарі i гості з чистими помислами, з доброю, 
відкритою душею, з новим творчим доробком.
     Частувати читача збираємося хлібом нашої «Прози», i вином нашої «Поезії», перчиком 
сатири й гумору, що його в достатку має «Січеславський Hocopiг». На нашій толоці 
знайдеться місце й рубрикам «Історія краю», «Молодіє муза», «Історія літератури», 
«Спілчанське життя». На стінах хати прибиваємо «Книжкову полицю», на якій читач знайде літературні новинки.
     Згодом плануємо добудувати до нашої Хати веранду «Літературної критики», до якої ми запрошуємо попрацювати гострим пером відомих (i не дуже) критиків, науковців, Літературознавців. Іх небайдужість i об'єктивність тримала б авторів у бойовій, творчій 
формі, а з іншого боку – сприяла б загостренню апетиту у збайдужілої публики, насолоді літературних гурманів та підвищенню смаку не дуже вибагливого чи всеїдного читача.
У кімнатах «Живопису», «Музики» й «Публіцистики» читачі эможуть знайомитися зi 
здобутками місцевих художників та музикантів, точкою зору на актуальні події сьогодення
філософів, громадських діячів, i самих же читачів.
     «Січеслав» гуртує навколо себе ycix, хто щиро прагне розквіту українського Слова, 
розвою національної свідомості, збереження дорогоцінних мистецьких (пiсенних, 
живописних, обрядових) народних традицій, справжнього духовного відродження не тільки Сходу, а й yciєї України. То ж плануємо співпрацю з yciмa літературними часописами 
України, і запрошуємо їx на нашу придніпровську толоку. Сподіваємося і віримо, що
наш «Січеслав» зіпнеться на міцні ноги, стане з Божою допомогою та за підтримки 
благородних меценатів, творчою трибуною письменників, духовним подарунком
нам yciм до 190-ліття великого Кобзаря, до 120-ліття видруку першої україіської книги на Придніпров'ї, до 70-ліття Національної Спілки письменників України.
     Дорогі читачі! Ласкаво просимо до Січеславської Хати! Ласуйте, пригощайтеся! 
Чим багаті, тим i раді! Пригадайте старих знайомих i відкрийте для себе нові імена
письменників, які дарують Вам на шпальтах часопису свою душу i свій талант.

3 вірою, надією i любов'ю –
Ваша Леся СТЕПОВИЧКА

_____________________________________________________________________________________________

п