..    Тарас Шевченко 
    (до 190 років з дня народження)

     В казематі 

     I I I

     Мені однаково, чи буду, 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині – 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс між чужими 
І, неоплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру. 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: -Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись, –
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи нi...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, i в огні
Ії, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
     [17 квітня-19 травня 1847, Петербург]

     .   .   .
     Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеэ тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: -Снилося дурній. –
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє,
Колишне лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми – водою разлилось
Колишнеє святеє диво!
     [Друга половина 1848, Кос-Арал]

     .   .   .
     Якби з ким cісти xлi6a з'їcти,

Пром-овить слово, то воно б,
Хоч i як-небудь на сім cвіті,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Cвіт широкий!
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній xaті кривобокій,
Або під тином простягтись.
Або. ..Hi. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій cecтрi!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так co6i пожнуть
І скажуть: -Десь його убито,
Сердешного, на чужині... –
О горе, горенько мені!
     [4 ноября 1860, Петербург]

     .   .   .
     Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйновати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
3 тією водою
Зцілющою й живущою
Дрібною сльозою –
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимовати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату,
І витопить, i нагріє, 
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Moї думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім'я розбити?!
     [13 декабря 1844, С.-Петербург]