Щодня в любові воскресаю
Орільска осінь
Батько пише вінок сонетів,
Мати в’яже вінок цибулі...
На прозорій летить кареті
Пишна осінь на перші гулі.
Листя падає під колеса,
Як жертовний дарунок серпня.
Листя пада на сині плеса,
Синій терен у згадках терпне...
У садах повно яблук стиглих,
Що удосвіта впали в трави.
А батьки натомлені встигли
Вересневі довершити справи –
Батько склав свій вінок сонетів,
Мати склала вінки цибулі...
Осінь пишна в сяйній кареті
Полетіла на треті гулі.
Палить люльку туман
Незалежна, золотопожежна
Осінь бенкетує по садах, –
То підпалить грушу обережно,
То опалий лист поверне в прах.
Ось туман старезну люльку палить,
Крекче, наче дід у курені.
Осінь – тут як тут: на гострі палі
Глечики чіпляє наливні.
Сушаться у сонячній сушарні
Яблука, гриби та гарбузи.
Приворотне зілля у кошарі
Зріє для дівочої сльози.
П’є чаклунка-осінь пізні роси,
Б’є косою в перший льодостав:
Лиш мороз до сну її припросить,
Щоби не ловила більше гав.
Публічна самота
Серед сліпих на серце і глухих
/Хоча навколо повно трав цілющих/,
Живу, немов спокутую гріхи
За них, за себе, за усіх живущих.
Мене вбива, що люблять водночас
Єсеніна як слідчий,
Що виліз хтось коліньми на Парнас,
Куди лиш серцем долетіть годиться.
Мене дивує, що поміж дівуль
Давно нема високого дівоцтва.
Мої землячки пруться у Стамбул,
Й зреклися православного пророцтва.
А хто ж підніме краю цілину,
Європи центр країну Україну?
Засіяли діди озимину,
Вона не сходить досі на руїні.
Руками грунт столітній розгорну
Ростіть, зернята!
Предків дух підносьте!
Закоханий я у старовину
Так, як поет, а не святий апостол.
Серед сліпих на серце і глухих
Я помиляюсь, мучусь і страждаю,
Спокутую чужі й свої гріхи,
Але щодня в любові воскресаю!
Лінія на долоні степу
...І тече вода жива до нас, i пиймо тую,
бо все од Сварога до нас життям тече.
3 «Велесової книги»
Україно, степова Елладо,
Я твій син по лінії прямій.
Мене знають скіфські зорепади,
Пам’ятає кожен буревій.
Коли тиша землю пеленала,
Осідлав я скіфського коня.
Сто племен в побоїщах сконало,
Доки я припнув коня до пня.
Став орати з оріями разом,
І благословив мене сам Ор.
Під густим тисячолітнім в’язом
Вчив дітей зростати без погорд.
Виростали діти, і для батька
Здобували книги світові.
Потім звичайнісінька колядка
Перейшла у звичаї нові.
Колесо, дароване Трипіллям,
Понесло мене у всі світи.
Лікувало рани рідне зілля,
Я навчився душу берегти.
Золотаве диво візантійства
Глянуло на мене із ікон.
Я причетний став до того дійства,
Хоч Перуна пам’ятав вогонь.
Прижилася віра православна
У краю, де вже були боги,
Де Гіперборея стародавня
Ставить нашу долю на ваги.
Будуть у минуле ще прориви,
І в майбутнє буде ще ривок...
І мій скіфський кінь золотогривий
В еру Водолія ступить крок.
Легенда про людину й солов'я
Солов’їв у древності сліпили,
Очі випікаючи огнем,
Щоб співали солов’ї щосили,
Темінь переплутавши із днем.
У гаремі десь цілодобово
Щебетання чулось золоте.
Скільки віри, світла і любові
Уміщало серденько просте!
Солов’ї співали-відробляли
Для повій і власників крамниць,
А коли серденька розривались
Запікали їх до паляниць.
Дуже полюбляли можновладці
Пироги з серцями солов’їв.
Радили їм ще придворні радці
Солов’їв привозить з-за морів.
Їх везли в Стамбул із України,
Замовляв сам Пишний Сулейман.
Роксолана чула щохвилини
Спів той чистий, наче діамант.
Плакала дружина Сулеймана
І сліпі ридали солов’ї...
Так співці, заведені в оману,
Нагадали рідні їй краї,
Нагадали гетьманів, оглухлих
До народних незагойних ран,
Хоч вина у золотому кухлі
Подавав їй щедро сам султан.
...Вразила мене легенда древня,
Кривди завдала земним літам,
Надто солов’ї й поети кревні,
Щоби їхню кров прощать катам.
Oріль – сестра Борисфена
Перший був Ор – поводир наш,
А Кий же став правити потім.
3 «Велесової книги»
Перший був Ор. Потім тихо Оріль зайнялася Синьою барвою у веселковім гаю.
Перший був бій. Потім довго ще крівця лилася
В річку невинну, в нинішню пам’ять мою.
Так і ходив по орільській землиці оратай –
З плугом найпершим, із оріянським мечем.
Звідси злітало лірників плем’я крилате
З цвітом купальним і поминальним плачем.
Небо від поглядів предків – досі ще синіє,
Як же молитися яро Сварогу могли
Пращури ті, кому з вдячністю вірного сина
Світ накриває і досі весільні столи!
Свято Обжинків здолало тисячі років,
Щедрі Обжинки – дійшли після чесних трудів.
...Перший був Ор. Не було ще ясирів, оброків,
Лиш Борисфен жовтосинім світанням радів.
