.

.
Володимир Селіванов (Буряк)
._______________________________________

  _______________________________________

       Народився 7 квітня 1944 року в м. Дніродзержинську
  на Дніпропетровщині.
       Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського 
  університету. Працював ст. редактором молодіжної студії ТВ 
  Дніпропетровського облтелерадіокомітету. Певний час працював 
  старшим науковим cniвpo6iтником та завідувачем лабораторії 
  україннського фольклору. Нині - професор кафедри журналістики 
  факультету систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського
  університету. Доктор філологічних наук. Автор докторської дисертації
  «Фольклорне, художнє та публіцистичне мислення у контексті 
  інтелектуально-образної еволюції».
       Заступник голови правління Дніпропетровської обласної 
  організації НСПУ.
       Прозаїк, поет, літературознавець. Автор книг «Молода трава», 
  «Трикнижжя», «Голосарій», роману в повістях «Любов завжди», 
  рукопис якого було прийнято до друку видавництвом «Промі'нь» в 
  серпні 1991 року. За ipонією долі вже зверстаний роман тоді не 
  побачив світ... До Вашої уваги - одна iз повістей цього 
  психологічного роману.

 

.
     Cтіна
       Повість iз роману «Любов завжди» 
      ________________________________

       1.  Мелодія
                                                                     Мені хлопчик наснився рудоголовий,
                                                                     що квіти збирав для матері
                                                                     на лузі трирічного цвіту.
                                                                     Не зчувся, як очі ії загубив.
                                                                     Скрикнув розгублено, але годі...
                                                                     Парашутиками, певно, злетіли
                                                                     на тоненьких ніжках кульбабки
                                                                     у сорок сьомому....

     Вірші я написав раніше, a потім трапилось те, про що хочу повести мову. І ось вони 
допомогли мені саме зараз, бо коли прагнув проаналізувати свої відчуття i написати про це, 
нічого не виходило, все поменшувалось, розпливалось. Наче пустка в тo6i. Лише тривожний ниючий біль стинав серце. Що, не було найсуттєвішого, найвистражданішого? Не було
Пісні? Дивно... А ці давні вірші раптом додали мені рівноваги, наче я вийшов зі зливи, хоч i знесилений від тривалого душевного неладдя, але просвітлений, чистий. А головне –
зрозумів, що це не вперше боліло, хоч щоразу боронився, як міг, прагнув забути, забути, вийти 
з цього холодного, німого оціпеніння, аж поки не починав поволі відходити теплом. А так 
ніхто й не знав про цей біль, ніхто не бачив його у моїх віршах.
     Прагнув його пригасити, приспати. Але як це зробити? Де знайти сили для такого забуття, 
коли все так у світі вибудувано: у листкові дерева бачиш ociнь чи весну, у неспокійності хвилі – невпинність руху земного, в очах у людини – своє уподібнення... Все гомонить, множиться, асоціює. А вас все одно немає, тату, мамо. Коли, врешті, хоч раз вас побачу? Мабуть, ніколи, 
бо як легко тепер розійтися дорогами, на яких вже не скачуть вершники – дні мої юні: одмело, відгриміло, спопелилось... А на повоєнних луках усе цвіте, куди не поглянь... І цей ниючий, терпкий біль, як простріл, як нестримне, ламане огниво блискавки (все одно на дощ, на 
врожай), яке цілить лише в тебе. Ніде не подінешся, стоїш... І скільки воно так буде?
     А от зараз, коли знову повернулося до болю, і я спробував написати про це, зрозумів: у творчості є ріка i береги. Ріка – плинне, швидке, нестримне – душа. Це мелодія, поезії. А 
береги – то єство: очі, серце, тіло. І все спокійне, земне, вигранене, уподібнене до всіх,
бо пройшло тисячоліття, бо і я майже такий, як і всі, лиш рудий. І оце «рудий» різнить мене. Мабуть, не лише кольором. А тут ще й pіка – душа, лише моя, болюча, гірка, щемлива, але 
все одно щаслива. І не біда, що моя душа – найневидиміша цятка у колообізі всесвіту, вона 
теж свідчить, горить i обов'язково не зникає безслідно...

     2. Ми любимо одне одного
                                                                                                       Коли на підвіконня місяць
                                                                                                       присів розмову повести без слів,
                                                                                                       я стрепенувсь від голосу Княгині:
                                                                                                       -Тебе я, князю, любитиму
                                                                                                       й любов' ю матері.
                                                                                                       ...Я зрозумів – в ту мить
                                                                                                        у мене народилася дружина...

     Дивно, це звучить тепер дисонансом. Але так було. Саме духовне бажання Орести бути 
такою. I я не маю права на неї сердитись. Вона взяла на плечі такий тягар. І те, що 
зосталося, – лише остання крапля, яка вирішувала долю переповнення, вибуху, смерчу. Я
все думаю – як ми до цього могли дійти. Жорстоко, не по-людському. Найрідніші люди i так... 
А любиш одне одного, i не тому, що майже ідилічна історія поєднала нас. Ореста була 
художником у ввідчутті світу, у розумінні ближнього, у баченні напівтонів...
     А історія, що поєднала нас? У мого товариша був день народження. Дівчата-однокурсниці поздоровили його словами мало не всіх класиків літератури. І раптом – одне власне 
судження: «Не гордись, коли майорять вітри швидких удач, не засліплюй очі променями красивостей. Все може бути марним. Поверни вітрила до сонця. Лиш коли не побачиш чорних плям посередності, щасливсь!»
     Запитав у товариша, що то за одна. Потім авіарейси до Підвижжя, зустрічі, прощания. 
Світла романтизована пора зі солодким присмаком ії губ (звичайно, вже потім, потім), з 
вологим туманом зіниць (у обох), коли ощасливлено пливеш у незнайомому напрямку і 
немає меж тому сяйву рухів і відчувань, коли ніколи не втомлюєшся дивитись у кохані риси обличчя, і така ж солодка ідилія подолання земних обрисів у летові... Лиш десь підсвідомо
долинають до тебе скрип сусідських дверей, приглушені голоси, брязкіт посуду на спільній 
кухні. То, ще думаєш, – все миттєве, то ми не помічаємо. Ми вище, в шкаралупі свого 
навіяного, квіткового, споглядального щастя. Все так, як i має бути в любові, аж поки не 
вдаришся об грати побуту, це коли птах, – витримаєш, піднімеш крила і полетиш, 
пересилюючи біль, а коли безкрилля, а думка, на жаль, не летить, бо лиш чотири стіни 
кімнати сімейного гуртожитку, тоді що, смерть? Рівно дванадцять квадратних метрів, 
відтятих у всесвіту для нашого благополуччя, а виявляється, їх так обмаль. Ой, як обмаль, задихаємось у гомоні сусідських поглядів... От i навіяність, от квітковість, наче летиш луками,
все ще щасливий, поглядом обіймаєш кульбаби і тепловіє душею, а от коли таки ледь я, збив 
пругку в'язь парашутиків – полетіло, заметушилося, втратило звичні, любі для ока контури, оголилося...
     -Спи, рідна, спи... Не звертай уваги...
     -Не можу, не можу, давай до мами переїдемо.
     -Але там і такої кімнати немає...
     -Але я буду,серед своїх...
     ...Не обіцяю. Це ще політ. І хтозна-де ми зупинимось. Поки що через почуттєву зливу, 
крізь ці солодкі i юні літні ранки ми ще такі безтямні. От лиш будні – cipe життєве тло – cipe покривало чи мряка над нами. Ще ніби тебе i не огортає, а все одно вже невидимо 
дотикається до серця: ми ще вивільнюємось, все ще через ycмix рухаємось, дивимось
i співаємо... Що, невже зупинилося житгя, коли одружились? Та нi, ні, просто стишилось, уповільнилось, а тепер як чорна хмара стоїгь над нами: чи вистоїмо? А луки, де любились, 
одійшли – одлетіли на згадку – сон. Лише отави-отави... Невже, лячно подумати, це на наших вітрилах виявились чорні плями? О Боже!

     3. Ми сваримось
                                                                                             Ти пам'ятаєш
                                                                                             травень?
                                                                                             День уже вгасав,
                                                                                            i гості роз 'іжджалися додому,
                                                                                            а ми іще щасливими були
                                                                                             серед ласкавих слів...
                                                                                           Hixто не вгледів,
                                                                                            як у вінок весільний між чебрецем й кульбабою
                                                                                            будяк сховав своє колюче око
                                                                                            i боляче уп'явся в нас...

     О тож, одружилися люблячи. Не знаю, чи часто таке буває в житті, але Ореста насправді 
була для мене душею. Погляд терпкий, проникливий. Як гляне, аж щось там всередині на 
дибки стає. Це коли докір, легкий, непомітний, чаруючий... А коли радісна – літає,
скрилюється, наче сонячним зайчиком вмиється, світиться вся. Очі великі, чорно-карі. Сказав
би, – сливи-угорки. Та це не порівнянне. Не можна окреслити. Лише відчуття чогось 
сильного, неппідкореного. Течія, глибока і сильна. Може, повінь або ластівочий простріл 
крил – майне перед очима, якби й xoів – не ухопиш, не наздоженеш, а відчуття сили лишає.
Але такою Ореста була мені спочатку... Та я i зараз не сказав би інакше, просто життя 
завихрило, замело чи то короткозорим став i не бачив, що гніздо наше погано владнане 
було, – на засохлій галузці вимостилось, першого-ліпшого подиху вітру не витримало, а тепер летіло донизу через гущавину днів. А ще боліло при кожному ударові, а ще думалось: може,
десь зачепиться, втримається, не впаде, вирівняється... Щось вже таки пройшло через нас, невидимо, але руйнівне, немов обпалило, притупило чуття... Невже таки побут? Оті злі, 
буденні колізії, з яких не стачить сил видибати. Ця кімнатка у комунальній квартирі – наша 
камера схову. Ми так, коли щось купували з меблів, перелицьовували ії, переставляли, що
все вже стояло у два-три поверхи: стіл, на ньому книжкові полиці, а потім ще валізи з взуттям, короби з іграшками і білизною. Вже п'ять років, як дружина закінчила художній інститут і досі 
не могла творчо працювати – у місті не було виробничої бази.
     -Ти нічого не бачиш, не чуєш, ти лише зайнятий своїм писанням, а у мене гине талант, ти розумієш – талант. Я у тебе за наймичку: подати, прибрати, попрасувати... – Та їдка смуга 
докорів несеться i несеться через мене смерчем. Хвиля за хвилею. Вибитись би з неї, 
оговтатись, одужати...
     -Xi6a це не деспотизм, має роботу за фахом, а мені не допоможеш. Ти ж глава ciм'ї, коли 
б я була одиначка, то боролась би за себе, а так ти обезсилив мене... Я й за стіл твій не можу 
сісти, бо твій, твій... А мій коли-небудь буде?..
     -Сідай, працюй, я не проти... Буду радий, коли у тебе щось... – Скільки клявсь не перечити
їй, не відгукуватись.
     -А «щось» я не хочу, могла б багато, але мені потрібна самотність, жодного свідка, мене 
вбиває скрип сусідських дверей, голоси в коридорі... Я мучусь, не знаходжу спокою, а тут ще 
ти за столом...
     Стіл таки схвилював Оресту найбільше. Що не говори, а речовий доказ моєї уявної 
переваги. Ще батько його купив разом з канапою i шафою, коли я був одинаком і одержав цю кімнату. Стіл невеликий, однотумбовий, облицьований під світлий бук. І справді, сідав за 
нього, коли дружина i діти засинали. (Вже було двійко: син і донька). Але після сімейної 
біганини (привести сина з садочка, приготувати вечерю, прибрати в кімнаті, вмивання, 
годування дітей, присипання...) стіл ставав ніби не моїм. Від кожного доторку ручки до 
аркуша він ніби відходив, сторонився, наче тікав... Що тут вже говорити про творчі задуми. Гніздились вони у мені важко, бо наче не могли вивільнитись з якогось в'язкого, млявого 
місива, а наді мною і кімнатою витав сон. Міцно підхоплював своїми невидимими
щупальцями, і я провалювався у невідомість.
     Може, я всі п'ять років спав? Буває ж таке: ходиш, юнуєш, розмовляєш, їси, а все одно 
спиш... А світ десь проноситься обіч тебе. Якби хоч був придорожнім деревом – те хоч трішки ухопить вітрових потоків до своєї крони і шелестить чи на бурю натрапить, і то не сумно,
дивись, якесь зерня і занесе до рілі, – скіньчиться... А тут – безтяма, німа, сліпа... А роки йдуть. Публікації, які зробив у журналах ще студентом, так і лишились на згадку. Стіл, мабуть, був 
для мене засобом перевірки сили волі: чи зможу у такій колотнечі працювати?
     А сварки. Спочатку легкі, іронічні докори. А потім ідилія минула, обоє відводили душу... 
Полова не полова – слова, а викинув з себе – не пролетить осторонь, все одно вцілить. Що я говорив їй? Спочатку майже ніжне... Панянка. Звикла до ідеальних умов, не пристосована 
до сімейного життя. Всї жінки на світі перуть білизну і догоджають чоловікам, працюють
і займаються, коли є необхідність, творчою роботою... Помітьте, я ще сподівався на 
повернення ії до творчості. Якось не відчував сімейної метушні, що проймала до кісток. 
Я ще розділяв на два табори творчість і сім'ю, а дружина була одна... Не думав про те, як би 
сам повівся на ії місці. Тоді мені мислилось, що Ореста (i вci жінки) коли схоче, може
працювати у найтяжчих умовах. Головне – сила духу, переконання. А труднощі 
посилюватимуть опір, відкриють друге дихання... А невдовзі Ореста тихо підійшла до мене 
i сказала, плачучи:
     -Подивись на руки художниці...
     Я спочатку не зрозумів. Там, у ванні, лежали купи білизни. Це вона два дні подужувала 
ії. Руки були набряклі, тягнулись до мене, тремтячи, не боялись, наче просили захисту. Кожен прожилок виразний, опуклий, налитий свинцевим відтінком. Руки, що були перед очима і 
не були. Танули... Лише я сприймав це за належне. Що їй відповідав тоді – не знаю, але
часто ці руки линули i линули за мною, легкі, прозорі, тремтячі, згасаючі, i я виразно чув схлипування, а обличчя дружини не бачив. Що це, привид? Може, не руки дружини. Може, 
це біль такий чи докір Орестиних очей... Що я міг зробити? Чим зарадити? Пральну машину 
купив, допомагав, як умів, не у всьому звичайно, є такі речі, які ми, чоловіки, робити не 
вміємо, от якби вона не докоряла мені...
     Одного лише разу, коли засинав над столом, побачив замість рук птаха. Білий, з легким розкидом крил. Пролітав над нами, я так відчув, що це – над нашим весіллям, луками, де ми збирали квіти, він придивлявся пильно, наче щось вишукував. В якомусь передчутті 
здригнувся, хотів його дістати рукою і майже торкнувся, а потім, окрикнув – то вже були 
набряклі руки Орести... Ще: в пам'яті шалено вигравали музики з нашего весілля... Що то могло означати? Хто летів насправді? Любов наша чи совість чи дні наші зелені?
 

     4. Образа
                                                                                                          Невже тоді пожартувала осінь, 
                                                                                                           коли заклинала мені до віч веснянок сполох?..

     Так, Оресті боліло, вона вже не могла себе стримувати, а я не знав, як ії зупинити. Як 
правило, все починалось з дрібниць, а потім наростало-колотилося з шаленою швидкістю. Камінь-велет, випущений десь з піднебесся... Ще й муку не чути, а вже шматує тебе, таврує невидимою силою. Боляче, ой, як боляче...
     Була вже ніч. Не говорю, з чого почалось цього разу. Майже як завжди. Якесь випадкове подразнення. Як комарик, зудить, мов свердлить-висвердлює: то прийшов на півгодини 
пізніше з роботи, то щось залишив не на своєму місці чи не так слово вимовив, подививсь, 
а чи то просто мовчав по-особливому... Біс його знає, що робити в таких випадках з ії царем-настроєм, нестримним, нездоланним, його вже не втишиш, не вгодиш йому. Він не 
хоче бути німим...
     -Заспокойся, люба, не приймай все так до серця. Ну, кожного дня будуть ці клопоти, ці
сімейні вири, стримуйся... – Мені теж важко у ці хвилини, обізлюсь, але з ycix сил тримаю рівновагу, цілую дружину, обіймаю...
     -Нащо, нащо це все, ти думаєш, я забуду, де я i що зі мною?..
     Hi, цар-настрій не хоче затишку. Щось же мусить бути незвичного у цій терпкій, шаленій побутовій колії. Врешті зірвемось, наговоримо одне одному бог зна й що. Хай воно несеться, побивається. Якби нас не ламало. Цього разу Ореста, здається, накинулась на мене, що я неуважний. Що є таке, то є. Коли втомлююсь, можу не чути слів співбесідника. Не міг же
я навмисне так робити. Може, це інтуїтивний самозахист спрацьовував, коли вже не втримує, коли ось-ось вибухне, запалає... Та й потім, де, як не в думках, можна побути наодинці. Так 
тихо тоді стає у тo6i, лагідно, відпливають слова чужі i свої, iнтер'єp нашоі кімнати наче 
тьмяніє i хоч торкаєшся чогось – не реагуєш, то лиш як далекий спомин пам'яті, немов
вагаєшся – було чи не було це, наче кульбабки знову летять за вітром i котрась спіткнулась 
об мій погляд, зранилась, а все одно щось у тобі стишує, поменшує, шепоче: «не було, не було нічого, вгомонись». Це навіть не думка, а щось глибше у тo6i, не кероване – ти сам уже не господар, а от коли вриваються до твоєї свідомості справжні слова, то вже як боляче:
хлись, хлись. Чи дощ, чи не дощ, а чи ляпас, один, другий, а може, щось iінше. Зостається 
лиш відчуття страшної занепокоєності...
     Отож ніч, втомлена Ореста. Я у своїх відчуваннях таки часто забував про це. Готувала на 
кухні. До речі, готує прекрасно. Спасибі їй за це. Запитала мене щось раз. Не зреагував. Потім вдруге. А коли я прокинувся, схаменувся, було вже пізно. Мене для неї вже не існувало.
Ненависть, обізленість i якась неймовірна ніжність: у тонких, зблідлих рисах обличчя, у очах, сповнених дикого опору, сили: вихопиться, зiб'є з нiг, не подужаєш – ніколи, не піднімешся, 
а ще ніжність птаха... Невже це та дівчина серед луків, серед кульбаб, от як i в ії дипломній 
роботі – керамічній композиції «Поліська весна»? Там лише політ-ідилія, землі не відчутно, все небесне, легке... Тут же – політ-буря. Земна твердь зрита вибоїнами. А Ореста стоїть горда i нескорена наді мною i побутом. А може, вже i я – елемент ії інтер'єра... Моя прекрасна 
дружина. Якби силу ії відчуття зараз спрямувати на переборення самої себе, щоб хтось
їй увесь час нашіптував, спонукав: малювати, малювати...
     -Я не така, я не така, як yci, – вкотре звучить у мені тихо, але пронизливо, як цвіркун серед 
ночі. Це не миттєвий звук, що вихопивсь із всесвіту, я нічого не можу вдіяти. –У мене гине, 
гине талант, я була одна з найздібніших в інституті...
     Слова ці звучать тривожно, як оклик, як протест, але все одно тануть у беззвуччі. Не можу приземлити дружину. Та чи й треба. Не годяться пестощі й поцілунки. Немає отверезіння, 
відчуття реальної ситуації. Це триває цілу вічність, поки злива сліз не заповнює ії очі, і я 
безсилий тепер навіть мислити. Лиш відчуваю, відчуваю. Хіба вона й справді по одруженні
не могла сподіватися на домашній затишок, на творчість? Хоч затишок i творчість не завжди сумісні.. Треба було допомогти їй, але як... Та й потім я так спокійно Miг роздумувати, лише 
коли ми були у злагоді а під час сварок втома переходила в люте відчуження, а іноді й у 
ненависть. Ми наче помирали одне для одного. Довго, поволі. Спочатку відходили звуки,
потім контури облич. Наче восени ходиш по зів'ялому листю, ще долинає шерхіт – бліда копія животрепету, ще ніби очі фіксують жовтогарячу гаму в'янення настроїв, емоцій, а потім все розфокусовується, стирається, i лишається повітряна прозорінь – пустка безгоризонтіві 
відчуття відстаней. Це ти, Оресто, чи нi, що сталось?
     -Не чіпай мене, не хочу тебе бачити.
     Бліде обличчя дружини на тлі чорного вікна. Контраст кольорів різкий до болю, 
примушую відвести погляд i, хоч я німий зараз, проникають до мoє'ї свідомості гocтpi цвяшки 
ії слів:
     -Де взявся той день, коли уперше тебе побачила, куди дивились мої очі... Це в тебе від 
матері...
     Дружина хижо вистрілює в мене своїм поглядом, i я вже не можу від нього сховатися, – просвердлив, діймає, тисне... Мені знову болить, a її голос лунає і лунає, не дає змогу втекти 
в себе, розслабитись.
     -Від матері, одного поля ягідки.
     -До чого ж тут мати? Ти ж знаєш, що вона не рідна, спасибі, що взяла з дитбудинку, 
виховала... – Але це помилка, що відповів, не слід було реагувати, заводитись. Покотилося...
     -Я про рідну. Вона тебе кинула, i ти такий, тобі все байдуже,
що мучусь тут. Живеш лише для себе. Пропонувала: переїдемо до моєї матері. Вона 
допомагатиме глядіти дітей. У мене буде час працювати творчо.
     Я боявся переїздити до Поліська. Ми тут, у Вітгряних Потоках, самі не розберемось між 
собою, а там... Та й потім я стояв у черзі на одержання квартири...
     Ореста підносить до мого обличчя свої маленькі кулачки, гнівно трясе ними.
   -Згубив мене тут, а тепер конай. У-у-ух! У тебе і в характері все чужинське. Педант, егоїст, убивця...
     Я потім довго відкидав ії слова, боявся наблизити до себе. Це був не постріл, а вибух. Це 
було нищення у мені всього живого. Пізніше відтинатиму від цього болісливого вихору по 
шматку і буду поволі вживатись у нього, щоб не спопелитись знову. Вживатимусь, як 
травинка у обвугленому грунті, в'яло, з пересиленням мертвостою... Робитиму це, аби не перейшла на мене ії хвороба, щоб зрозуміти, усвідомити, бо боліло і лихоманило тепер через 
усі мої прожиті дні і роки, відстані. І здавалось, що не було такої сили, щоб погасити це все. 
Зола, попіл – мертвий вогонь. Чорний. Це ще гірше, ніж коли горить, там ще можна гасити... 
А тоді, коли все це почув від Орести... Як вона могла, нічого не знаючи...
     У ту ніч мені забракло слів. Бачив усе чітко, як у фільмові, рухавсь, говорив, але вже це 
був не я, почувавсь розчавленим. Все можна вибачити, але це... Іменем матері, через яку я 
так вистраждав, Ореста вбивала мене, трощила безжально і згубно моїм існуванням, 
поводженням. Потім, коли вибігав з квартири, запеленгувалось: аби не власти – віднімало 
ноги, як в дитбудинку, коли був параліч, – лише б вихопитись з цього кола, забутись,
вмерти, а втекти. А ще – ії слова навздогінці: «Та що там знати. Голод був, то й кинула. 
Може, ти й не винен...» Це що, натяк на безпідставність образи? Натяк на можливе
примирения? Наївна...

     5. Стіна
                                                                                                            Що я хотів сказати у ту ніч?
                                                                                                            Слова не ті, і очі збайдужіли.
                                                                                                            А серце так у смутку заболіло,
                                                                                                            коли цвіркун малий -
                                                                                                            віщун нездійсненої Mpiї,
                                                                                                            на мене подививсь...
                                                                                                            ...Слова не ті, i очі збайдужіли.
                                                                                                           Tiєї ночі, що хотів сказати?

     Усе раптом оголилось і розладналось у наших відносинах, стало мілким, необов'язковим, 
i на душі, як на белебні, дихнуло пусткою. Лише окремі відголоски всього того, що трапилось, спалахували у мозку, наче ще силкувались поєднатись, вкотре вибухнути, заперечити
невідомій силі – громаддю, крізь яку я так хотів проникнути ким і чим завгодно: вітром, 
дощем, блискавкою... Або просто прорости, спокійно, навіть хай i через роки, коли негода і доведеться чекати, скільчитися через якусь шпаринку, аби не сидіти склавши руки, аби про 
все дізнатися, зняти завісу таємничості, щоб довести зараз Оресті, що я не звідти, куди вона
мене спровадила. То безпідставно. То образа.
     ...У якому віці я потрапив до Будинку маляти? Документально у Нагірнянському 
дитбудинку значилось – 17.05.47 року. Дата могла бути точною, чого не скажеш про мій день народження, який за різними довідками писався 15 i 7 травня. Потім офіційно прийняли 
останню дату. Не знаю, чому саме їй надали перевагу. Можна було ставити днем
народження i 1 січня. Це все-таки було б оригінальніше. Hi, я не жартую, тут не до ycмішок. Ймовірніше, що мій вік визначили приблизно, бо надто схожі дати прибуття i народження. 
А втім, це зараз не так суттєво. Важливо те, що я у віці трьох років мав щось пам'ятати, а 
зараз, як чітко прагнув, нічого не міг згадати, окрім невідомих очей, які точно змалювати 
не можу... Уява зараз додає ледь помітні риси обличчя: високе чоло, коси, викладені
на голові коронкою. Але так їх тоді носили майже всі виховательки... Своїй уяві не вірю. 
Це, певно, життєвий досвід дофантазовує чи острах, адже може бути так, що я ніколи не 
дізнаюся про себе. Поки, що з ycix намагань якось активізувати пам'ять, змусити ії повернути 
до мене знайомі обличчя нічого не виходило. Десь там, у мозку, непорушно стояла темна 
перепона – стіна. Навіть відчував iї фізично: щось на зразок сирого нічного мороку, що
пронизує до кiсток холодом, i тобі ніде від нього подітися, i не видно доріг i обрію. Йдеш i 
йдеш навпомацки і боляче знову натикаєшся на невщомість. Що за нею стоїть? Все, що 
зруйноване війною. Наче деформоване від вибухів, неосяжне звуково-зорове утворення зi 
слів, облич, iз дитячого крику і забутих материнських пестощів... Що там ще може бути? 
Отакий безвихідний океан? Ніколи не пересилити його... Хоч дивно, лишалася все-таки 
вулиця, на якій у Печерську стояв Будинок маляти. Невже пам'ять не могла зафіксувати таких рідних мені облич дитинства? Що я їй скоїв такого, що вона пішла на це велике 
відмежування? Боявся, але знову i знову примушував себе згадувати ті далекі дні. Острах 
перед таїною моєї появи не полишав. І все ж одного разу мене щасливо осяяло: а що коли побачити ту знайому колись вулицю, будинки i увійти у той iнтер'єp настрою, може, зможу відновити ті далекі дні, можливо, вхоплюсь за якусь асоціацію, подробицю...
     Адресу Будинку маляти я виписав зi cвoeї особової справи. Якось уже студентом пішов у дитбудинок у Нагірську, де живуть мої теперішні батьки, i поцікавився. Чи треба це було 
робити при них? Звичайно, незручність відчував, бо нічого їм не сказав, але інакше не
міг, бо дитбудинок розформували, я випадково дізнався про це від свого товариша, 
документи могли загубитись. А потім мене ніколи не полишала думка про минуле. Маючи 
нових батьків, я завжди думав про справжніх, рідних, неіснуючих чи існуючих. Відчував, що 
вони не могли просто так зітертися з пам'яті, канути у невідомість. Мусили юнувати, коли 
вже на світі є я. Десь між невідомими обличчями, чужими словами i кроками – у тому 
гомінкому людському вирії. Не міг я просто так відмовитись від них, адже вся моя Римська 
вулиця у Нагірську знала, що я дитбудинківець, не вci лише були переконані, чи відомо це 
мені. Комусь хотілося подражнити, випитати, скуштувати задоволення. Я в таких випадках відчував себе жабеням, до якого раз у раз доторкуються лезом ножа, а дітись нікуди – лежу на дослідницькому столі... От так тихо, вкрадливо і зараз пропливло наді мною сусідчине: «А 
знаєш ти, що тебе взяли...»
     -Помовчали б ви, – кажу їй зовсім по-дорослому, бо це вже не вперше, i ледь стримуюсь, 
щоб не сказати щось дошкульніше.
     -Ти диви, а воно вже на чужих харчах вилюдніло... Вже говорить...
     Я б каменюку схопив, та не знав, на кого був би схожий, на дитбудинківця чи домашнього хлопчика, а, пам'ятаю, закипіло у мені:
     -Ідіть, ідіть, бо...
     -Господи, ти мені сто років снився, хотіла ж як лучче, а воно, бач, гордовите було б з чого...
Мати, коли розповів їй, розплакалась:
     -Coвiстi у людей зовсім не лишилось, Господь не вибачить їм... Отож, про моїх рідних 
батьків хоч зрідка, а мова йшла, отже, мусили вони існувати мертвими чи живими. Це 
напевно, та й мати колись обмовилась.
     -Цікаво, що вони за люди, чи так вже їм той світ уболівся? Відчував, що коли б мені 
насправді заманулося розшукати їx, то все одно завдав би цим теперішнім батькам прикрощів. 
Та й торкатися пам'яті було незручно, скоріше не під силу. За цим усім проглядалась війна, 
голод, розруха i ще щось, що я не розумів довго: припущення зле, лячне, яке мені одного разу висловив знову-таки сусід, що квартирував у батьків. Ходив тоді я до шестого чи до сьомого 
класу. Як зараз пам'ятаю, він запитав мене:
     -Так ти і не знаєш своїх батьків, справжніх?
     -Не знаю...
     -А коли народився?
     -У травні сорок четвертого.
     Сусід почав один за одним притискувати до долоні пальці й лічити місяці в зворотному 
порядку. Дійшов до серпня сорок третьего року, хитро підморгнув мені, лишив зігнутим 
дев'ятий палець:
     -Ось він голубчик, ось, – i тихо хихикнув. -Все сходиться.
     -Що сходиться? – ще вдаю, що мені не дуже цікаві його підрахунки.
     -А те, що німців звідси вибили у жовтні сорок третьего...
     -Могли i раніше, просто не вийшло. Дніпро он який, укріплення були...
     -Диви, башковитий... Могли i раніше, тоді, може, i тебе б не було такого рудого.
     -Таке скажете, хіба це од війни колір заложить?
     -А від кого ще, нетямно, і від батька рудого... От якби у липні наші надійшли сюди, то ти
б рудим, мабуть, і не був. Це якраз за дев'ять міісяців від твого початку...
     -Якого початку?
     -Плоть твоя жива почалась... Ну, що ти, не розумієш, здоровий уже... Кожна людина так з'являється... Ти думаєш, що ії лелеки приносять?
     -Не думаю...
     -Ну от. Ти почавсь, і мати тебе носить у череві дев'ять місяців. А жовтень – це лиш шостий. Отож наші тут ні до чого...
     Я й насправді ще не втямлюю, про що говорить сусіда. Це наче не про мене. Така собі напівтаємна розмова. Щось уже чув i не чув. Чого лише хлопці мої з вулиці не 
понаговорювали поміж собою. Я до тих розмов ніколи не доторкуюсь. Не лелеки принесли, 
так хтось інший, ну, і що з того, аби все добре, щоб батьки були. А хіхоньки робити з цього 
теж нема чого... А щодо німців – не всі ж вони руді були, он i у нас, у містечку, три
чи чотири чоловіки такої масті є... Говорю про це сусідові.
     -Наївний ти. – Він уважно оглядає мене, мов прицінюється. Що я йому – огірки чи 
картопля, чи пелюстки з троянд для варення? Останніми я й сам хлопцем на базарі 
підторговував, мати просила, а тільки люди, коли підходили до прилавка, то здебільшого на 
мене дивились, а не на мій товар...
     -А ти чий?
     -Що, купувати будете? – не втерпів, сказав одній бабусі.
     -Та, може б, і купила, та ти, мабуть, не тим вітром занесений, бовваніти будеш, бач, аж 
сяєш увесь... Га? – і так гостро поглянула на мене, наче ножем скибку відрізала.
     Я нічого не зрозумів з ії слів, а тільки відчуття неусвідомленої тривоги защеміло, наче вітер 
по пелюстках звихрився, понесло... Попросив матір, щоб більше не спроваджувала мене 
самого...
     ...Щось у сусідові я помітив – вагання: говорити чи не говорити? Певно, що скаже, бо вимовлене слово – це як яблучко зірване, коли полезло з дерева – все одно землі дістане.
     -Чоловіків наших не було тоді, на фронті вci, ну, де який старий чи інвалід зостався, а тут 
ще й рудого треба... Не сходиться... Не сходиться.
     На льохові, де ми сиділи, проростала зелена трава. М'який килим, милий для ока.але я 
не міг стояти на ньому. Зимно було, наче – на зеленій кризі i маю ось-ось провалитися... Не 
моя це трава, i я тут не свій, і не рости мені, а лише сипатись сухолистом, лелтіти за вітром...
     Сусід підскочив до мене, схопив за плечі. Лагода в очах, покаяння i переляк. Це, мабуть, 
я блідий був або щось на моєму обличчі було нелюдське.
     -Дурненький, що ти, що ти, я ж тобі, як мужчині, ну, чуєш, чуєш, заспокойся... Це лише припущення... Я ж не сказав, що так було. Ну, вибач, старий, вибач...
     Вихопився з його обіймів, побіг. Щось мене переслідувало, наздоганяло, м'яке, невидимо, настирне, окутувало й окутувало. Вже нічим було дихати. Може, це трав'яний килим хотів накрити. Колись ми в дитинстві збирали на луках траву для куреня. Пїддирали ії пальцями, 
аж з-під землі, скручували, наче килим. Кульбабки, ромашки, м'ята – все згорталося,
в'ялилось, а тепер i я серед них... А ще той крижаний холод. Боляче, боляче, аж поки не впав 
десь у городі, і сонце наді мною не одійшло у темінь. А потім материні очі – мов почало розвиднятись.
     -Казала ж, не ходи без кашкетика, знову вдарило, слабе яке... Бач, як і досі оддає... – i вона жалісливо подивилась на мене, – вставай, дитино, вставай.
     Тиждень ходив, як очманілий. І може ж бути отаке припущення. Хіба й справді, мало таки рудих і без німців. Як мені хотілося вгадати своїх неіснуючих батьків, скинути тягар цього припущення, яке тепер постійно тиснуло на свідомість, але нічого не виходило. Знову 
поставало те обличчя у пам'яті, як уламок, без чітких контурів. Очі лише ледь виразні, не 
темні, сумні... Щось раз у раз спалахує у них, тьмяне, ніжне, і мене наче нудить від того – рук 
же до них не простягнеш, «мамо!» не скажеш. Та й чи саме материні це були очі? Не знаю. 
Але я їx приписував їй. Кому б ще? Вона наді мною провела скільки ночей. Ну i що, що не 
досиділа, не догледіла. Там ніхто нічого не знає. Там – морок.
     ...І от тепер через багато років я знову біг від цієї невідомості, не хлопчиною – мужем, 
батьком. Як би мені довести Оресті? А стіна ставала ще більш нездоланною, без меж осягання. Туди ніколи не проникнути. Відчув. Це почуття посилилось від того, що тепер там і моя 
дружина. Вони об'єдналися. Тепер це був камінний чорний дух-велет, що злісно знищував
мене своєю недосяжністю.
     Вискочивши на двір, навіть не відчув нічного повітря. Стугоніло у скронях. І в очах – 
суцільна cipa пелена. Тьмяніли неонові ліхтарі. Miчсто починало кудись провалюватись, i тоді 
я хапався за стовп, до болю мружив очі, наче витискував з себе запаморочення. 3 четвертого поверху до мене ще долинав голос Орести. Змісту слів не розумів, відчував лише надривність інтонації i жалісливе занепокоєння. Вже не силкувався напружувати пам'ять; від найменшої 
спроби думати тіло сповнювалось тихим, ниючим болем. Лише ноги несли мене кудись 
вперед, назустріч світлофорам, авто, трамваям. Я знав, що зараз гайнув би світ за очі, все 
віддав би, аби розшукати справжню матір, навіть коли б це мені коштувало життя. Поклявся 
co6i, коли засинав у товариша: терміново беру відрядження до Печерська i дізнаюсь про все.

     6. Починаю розшук
                                                                                                              Ночі тій вибач,
                                                                                                              коли від мене відмовилась.
                                                                                                              (Можливо)
                                                                                                              Коли від мене тебе відмовили.
                                                                                                              (Можливо)
                                                                                                              Голод тебе відмовив.
                                                                                                             (Насправді?)
                                                                                                              ... На руїни проспекту рідного міста
                                                                                                                   війна голосила невимовнм прокляттям
                                                                                                                   по битій, обвугленій цеглі,
                                                                                                                   по недогорілих фрамугах вікон
                                                                                                                   i по мені,
                                                                                                                   що серце своє виважував смертю
                                                                                                                   на вибоїнах днів непочатих...
                                                                                                                   І очі мої, голуб'ята,
                                                                                                                   яких ще ніхто не пестив,
                                                                                                                   а випустив iз гнізда,
                                                                                                                   навіть не встигли заплакати,
                                                                                                                   а вже по проспекту Пам'яті
                                                                                                                   доля їх повела, спіткаючись...

     Сам я ще боявся їхати. Не вистоялось, не вгомонилось. Мабуть, дійсно, мусив минути
якийсь проміжок часу, щоб тверезо подивитись на все. Тут зайві емоції можуть зашкодити. 
До Печерська у відрядження мала їхати моя колега Антонія, i я попрохав ії розшукати
Будинок маляти i запитати, чи не залишилось там документів за сорок сьомий рік, де мало значитись моє прізвище. Не сучасне, яке мені дали нові батьки, коли всиновили у дванадцятирічному віці, а те, з яким я потрапив туди: СІЛЬВЕРЧУК. А ще хотів дізнатися, 
за яких обставим це трапилося...
     Антонія зрозуміла все правильно. Вона, коли в цьому буде потреба, видасть мені 
інформацію малими частинами. Не так мучитимусь тоді, коли результат буде невтішним.
     Врешті, завжди настає полегшення, після кожної хвороби. Переживу це і я, але поставлю 
під цією історією крапку, навіть коли і доведеться коритись стіні, що міцно тримає моє 
минуле у своїх лещатах, i більше про це не думатиму. Якби не останній випадок, можна 
було б взагалі не ворушити цього. Зовні все як у людей: прізвище, батьки. Мало хто з мoїix 
друзів знав, що я усиновлений. Але все одно мене повертало до пам'яті – нічого не міг 
вдіяти з собою. Такий стан, наче постійно пливеш серед широкої ріки i не стачить сили 
прибитися до берега. Ще борюся, хоч відчуваю – все одно треба рано чи пізно пройти це – 
болючу глибину, інакше не зрозумію себе до кінця. Що все ж таки лишилося у пам'яті від
тих днів? Велика кімната з довгими рядами ліжок. Bixoть з трави у няниних руках нагадує 
мені, що я щось не те скоїв. Це пам'ятаю добре. Боюсь дивитись на віхоть, він схожий на маленького звірка, що може вкусити. Няня свариться. Не дуже, для годиться. Поруч рудий 
кіт з білими плямами поважно дивиться на нас. Все так відбувається спокійно i довго. Рухи
жінки ніби загальмовані. Не чітко втямлюю, що відбувається навколо, – все без емоцій i 
відчуттів лиш фіксується зором. Зараз таке враження, ніби в пам'яті намагаюсь реставрувати картину, але вона настільки тьмяна, що контури ледь вимальовуються. Ще до мене долинає 
гуркіт коліс. Це, певно, поїзд чи трамвай. Будинок здригається.. Гуркіт насторожує i робить
подію утаємниченою. Може, тому вона й запам'яталась.
     Антонії я сказав, що коли раптом змінена назва вулиці, то треба орієнтуватися по 
трамвайній чи залізничній колії, бо довідка, з якої я виписав адресу, була за п'ятдесят шостий 
pік. От лише зараз, редагуючи матеріал у маленькій кімнатці нашого відділу, здогадався: це ж 
я потрапив туди не у трирічному віці, якщо мене мили віхтем у ліжечку, бо у цьому віці сам 
би бігав за горшком. Отож пам'ять зафіксувала цю картину раніше – у віці півтора-два роки. 
Та й цей вік уже не для ліжечка. Може, був такий слабий, чи зовсім запам'ятав себе 
немовлям. Навряд чи це запам'ятається... Як не повертай, а у моїй свідомості виявилось 
велике провалля. Все чітко. Потрапив до Будинку маляти у травні сорок сьомого. Мені було 
три роки. Цілий період вилучився з біографії, i я був безсилий його реставрувати. Ледве 
дочекався повернення Антонії. Вона таки знайшла Будинок, хоч страшенно відчувала себе незручно, коли розпитувала ж'інок про цей дім. Piзнi, звичайно, бувають причини, але коли молода ж'інка розшукує таку адресу... Антонія нi про що не дізналась, їй нічого не повідомили, окрім: «Якщо вашого знайомого цікавить щось про себе, то хай бере документи i їде сам. Це юридична таємниця. Дітей часто всиновляли, i ми не маємо права розголошувати...»
     Так тo6i й треба, подумав. Хотів спочатку відбутися легким подразненням нервів, щоб
самому не вирушати туди – не вийшло. Треба все починати знову. Дивно, якоїсь миті навіть заспокоївся. Спробу про щось дізнатися зробив, у бездіяльності мене не звинуватиш... Але 
одразу, коли так подумав, щось спалахнуло у мені... Як, здаватися після всього, що тo6i 
наговорила Ореста? І так спокійно! Наді мною витало бліде обличчя дружини.. Хмара – не 
хмара, а я відчував ії присутність, часто невидиму, але таку, від якої не сховаєшся: тисне, 
тисне, щось неначе спинається під серцем. Hi, забути цього не можна. Це злочин перед 
власною совістю. Адже icнyє та глуха стіна, не відходить – неосяжна, гратована, болюча...
     Скільки разів бувало: зринуть ті очі у пам'яті. Напружую її, щоб якось обійти ту глуху стіну, 
яка приховує контури невідомого обличчя, та нічого не виходить. Знову перехвилюєшся – забудеться, як сон. А потім: робота, сім'я, відрядження. Справді – не до дитинства. Мабуть,
запізно за це взявся, думав. Якби і знайшов матір, Їй би було вже давно під шістдесят. Це вже нічого не змінить, ми одне одному не потрібні... Забути... Так вирішував i вгамовувався. 
Важливо у такій ситуацяї; як себе налаштуєш. І мені іноді вдавалося уявити, ніби немає стіни,
чи просто не помічати її. Все – рівненьке i гладеньке у пам'яті. Bci події та інформації линуть единим потоком. А на деякі невідповідності біографії заплющую очі. Та й прогалина 
виявляється лише на початку мого несвідомого життя, i я не зобов'язаний досконало її 
знати... Хоч тут теж як на це поглянути. Чому все-таки знову – ця прогалина... Але ходжу на роботу, роблю свої справи, забираю з дитсадка сина. Все гаразд. Прекрасно... І нічого не
знаю. Невже здатен капітулювати?

     7. Печерськ
                                                                                            Укотре вимислю co6i я місто болю.
                                                                                            Трамвай дзвенить,
                                                                                            малює свій політ тривожний.
                                                                                           Зупинки – то кораблики тендітні –
                                                                                            моїх думок надія золота.
                                                                                            Коли між пасажирами
                                                                                            я щем твоїх невидимих очей
                                                                                            перехоплю раптово (Якщо ти, мамо, ще жива),
                                                                                            усе життя читатиму твоє лице,
                                                                                           як древню книгу
                                                                                           вічних сподівань на зустріч,
                                                                                           з якої i любов, i ненависть почав...

     Печерськ, куди я їду – місто мого народження. Принаймні, так написано у документах. 
Отож байдужим до нього бути не можу. Височить місто на правому березі Дніпра на 
печерах i кручах. Hi, ромашкових i безсмертникових пахощів тут вже немає, роздолу степу – 
теж. Заводи міцною лінією притислись до берега, cipi будинки кварталів, наче зліплені одне з одним, покриті сизим інеєм. То від димів, – густих, настирливих. Буває, понесе ix понад 
Дніпром і розвіє по берегах та яругах, а здебільшого дими осідають на вулиці, i тоді важко 
дихати. Печери давно погасли у відвалах заводів. Лиш височіють кручі. Заводські корпуси підходять до них, але не близько, трамваї об'їжджають. Отут над урвищем (берег високий) ще подекуди причепиться квітка ромашки чи звіробою, посіріла від кіптяви, наче виморена у 
тому димові. Та й то їй тут, як на краю світу. Бульдозери часто зсовують на берег різний 
непотріб. То вже прогуркотить поруч шахти щось камінне, пісково-глинне, чи шматки
якоїсь арматури, то вже де там про рай говорити.
     А люди справді скарб тут. Люблять вони своє місто, хоч i зморене від тої індустріальної 
розкоші: від гуркоту, труб, димів. Ще до революції набудували всього у центрі, а тепер 
перенести на околицю – проблема.
     Живе тут тітка Марія, мого теперішнього батька сестра. М'яка душею, лагідна. І слова 
зайвого не скаже, а болить у неї погляд за тобою, клопочеться, наче за квітником, щоб там, 
бува, передчасно яка бур'янина не зіп'ялася, не зів'ялила цвіту. Вона зi мною довго ніколи
не розмовляла. Що найнеобхідніше скаже – i все. Ніби збоку слідкує за квіткою, як росте. Чи 
треба ії пестливого погляду... А то, колись мої вирядини були. Приїхав я від батьків ночувати 
до неї, бо уранці треба було бути у обласному військкоматі, а від Печерська до Вітряних 
Потоків всього година електричкою. Це після двох днів гопок та притупцьовувань. Ще у
голові все ходором ходило, коли ми з тіткою вранці стояли на станції. Тут саме електричка надійшла. Тітка обійняла мене, лишила на чолі теплий поцілунок. Ми з батьками i не 
цілувались ніколи. Та й навіщо. Для нас святом було, що ми зустріли в житті одне одного, бо 
є найближча відстань очей, коли все видно, що у тобі діється, чим дихаєш, що думаєш. Тож
поцілунки були зайвими, у них не було потреби, то – відволікання емоцій i все... А тітка, як 
у всіх сім'ях кревних, обійняла i так до очей проникливо глянула, що я відчув себе маленьким, безпомічним, наче від мене щойно відмовились...
     -Бідна дитина, провести нікому, – i щось таке любляче знову поклала мені до віч, що я i 
досі розгадати того не можу – чи то до самого серця дійшло, як материнське благословення, 
чи надлюдське проникнення у твою суть, i заплакала, – то їдь вже, їдь, хай щасливо тобі 
стелиться, бо вже відкуштував своє...
     А вперше до Печерська я самостійно приїхав, коли був у одинадцятому класі вечірки. Вже працював на заводі – вирішив відвідати тітку, а ще купити радіолу. Трохи зібрав грошей з 
перших заробітків. Приймач був невеличкий, третьего класу, «Рекорд-60», але з програвачем
і діапазоном коротких хвиль, на яких можна було слухати цікаву музику. На справжню 
радіолу у мене не вистачало грошей, але все одно радів. Це була перша власна річ.
     Все сприймалося у місті зрозумілим, хоч я вперше після свого районного містечка Напрська 
так довго розглядав велике індустріальне місто. Інформація більше засвоювалась не зорово, а 
на дотик, на слух, на відчуття. Брязкіт трамваїв, великі об'єми будинків, специфічний запах
рудих «лисячих» хвостів, як називали тут дим з хімзаводу, гомін магазинів.Все йшло у моєму сприйнятті лише фоном, а на передньому плані була гладенька поверхня приймача. А ще – 
таке безмежне, щасливе, майже хлоп'яче, почуття: сам купив, сам їду, сам живу... Який гарний 
світ! Я вже не листок на дереві, а майже дерево... І досі лишився в мені запах соснової 
стружки, якою пахнув приймач, коли я його обережно тримав на колінах у трамваї, як їхав до вокзалу. Отож більше ні над чим не задумувався. Мабуть, не було потреби. Родинне 
благополуччя уколисало мене, утеплило, розслабило, адже чималенько вже спливло літ, як 
мене взяли з дитбудинку.
     Вдруге потрапив до Печерська вже коли навчався в університеті. Запізно виїхав до батьків, 
а до останньої електрички з Нагірська автобус не виходив. Довелось заночувати у тітки.
     Смалили батареї. Від задухи нічим було дихати. Під вікном безперервно гуркотіли трамваї, 
i будинок дрібно тремтів у такт коліс. Важко засинав у обіймах цього міста, знов-таки ні про 
що особливо не думаючи. Все було гаразд. Я вчився, батьки, як могли, допомагали. 
Щоправда, у мене іноді зринало у свідомості, що я тут, що саме у цьому місті щось зi мною трапилось, але швидко тікав від цих думок, гасячи ix, як добре натренована пожежна команда 
свою чергову пожежу... А й справді, навіщо ix пускати до себе, ці думки? То було давно, там 
ніхто тепер не розбереться. А у мене все є: батьки, прізвище... Ніхто не дорікне, не посмієеться... Кругова оборона. Майже щасливчик...
     А потім знову доля мене закинула сюди. На третьему курсі затоваришував зi своїм однокурсником Володькою Куценком і часто наїздив до нього, вже обминаючи будинок 
тітки Mapії, бо вона сердилась, коли я не залишався у неї ночувати. Володька жив у центрі Печерська. Ми ночами блукали містом по освітлених вулицях, збуджені від надзвичайної 
тиші. Все навколо наче не існувало, навіть заводських димів – вітер ix погнав десь за Дніпро, 
i кожний шерхіт, пошелест вітру, як ніколи, подужувавсь, ніби виростав на очах, побільшувавсь. Отоді ніби наскрізь себе бачив, вдивлявся – з чого зліплений, на чому стоїш. Ми спітвали 
пісень, не дуже красиво. У Володьки не було слуху, i він підлагоджувався під мене. Але
тут не було важливо, як ми співали. То було щасливе сповнення волею i силою, душевним благополуччям. У разі потреби воно могло нас занести на крайнеба, надихнути і плигнути 
звідти навіть без парашута чи заглянути у вcecіт, бо щасливі не падають, щасливі літають. Ми 
й засинали окрилені й сильні, i нixто нас не міг розбудити. Одного разу, коли ми сиділи вночі
у скверику, в депо погуркотів черговий трамвай. Скільки ix було до цього, я не бачив і не 
чув – той же ощасливлений стан, але коли цей з'явився i тихо заскреготів колесами на 
повороті, до моєї пам'яті одразу увірвалися темні вікна кімнати з довгими рядами дитячих 
ліжок І ледь видимі обриси маленьких зблідлих облич з великими очима, і мене наче 
підкинуло: це тут, це тут...
     -Я згадав той будинок, – сказав товаришу тремтячим голосом.
     -Не бери до голови, забудеться, – Володька знав про все, – та й нема необхідності... To6i 
що, це зараз треба?
     -Не треба... – прошепотів я непевно, i товариш зразу відреагував.
У його голосі з'явилася обережність.
     -Ти, старий, сам вирішуй. Воно можна i забути... Якщо забувається...
     Все правильно. Якщо забувається. Це ж «якщо». А коли вже приходить? І несила не думати. Бач, як вийшло з ночі черговим трамваєм.
     Скільки їx ще їздитиме... І, дивно, за день як убрязкалося, а цей тихий постук коліс десь 
аж з сусідньої вулиці так далеко віддлунював мені, туди, через роки, до тих дитячих облич, втомлених і зморених недолею післявоєння. Чому воно так виходить? Не питаєшся у пам'яті, 
а вона все одно повертає тебе туди, мов щеня тицяє, тицяє писком. Що, жити без цього не 
можна? Що, забути не можна? Що, без цього ти не людина?

     8. Наче не з руки сів...
                                                                                                                   Мамо!
                                                                                                                   Ви б, мабуть, не тривожились ніколи,
                                                                                                                   якби мене не вдарували
                                                                                                                   гінкою краплею життя,
                                                                                                                   що зачала рудий вогонь у генах
                                                                                                                   у ніч, коли очам (можливо) боліло,
                                                                                                                  а спопеліле серце вмерти не могло,
                                                                                                                  a coвicть полонянкою була
                                                                                                                  (можливо)...
                                                                                                                  Кохана мить, розстріляна війною,
                                                                                                                  налякана раптовим поцілунком,
                                                                                                                  десь на окопах зранених померла
                                                                                                                  (насправді?)...
                                                                                                                  ...Один лиш я до хрипоти кричав,
                                                                                                                  руками ніжні дотики хапав
                                                                                                                  і захлинався від вогню...

     У вагоні нічого не бачу. Майже не існую. До свідомості ледь вривається гуркіт коліс. Я – 
понад yciм світом, відокремлена жива, болюча цятка. Мандрую і не мандрую. Політ i не 
політ. Це скоріше якесь простоювання межи відстанями, коли не маєш сили зрушити з
місця, а думаєш, що рухаєшся. Це запаморочення, пробуксовка, як у поїзда на крутому підйомі. 
І ніби не себе усвідомлюю, відчуваю зараз, а того рудоголового хлопчика, бо я вже на 
невизначеній відстані, бо моє, теперішне, вже зітерлось у деталях i від нього можна 
відмовитись. Отож я все-таки – малесенька кульбабка, що летить над світом, чи лише один
ії парашутик, але тоді обов'язково – над квітами, бо над yciм світом не подужаю лету, та й перший-ліпший птах зіб'є крилом, не помітивши. А над квітами – то видимість гармонії, благополуччя, а те, що болить, кому воно потрібне. І, диви, летить, хоч i не птиця, долає 
потоки вітру. Видно, кульбабка горда була... Жива клітина всесвіту, плоть...
     ...Ось, бач, знову випливло перед очі.
     -Не люблю рудих, – різко каже при мені вихователька з середньої групи, – наче оку 
заважають. Ну як же гарно, дітки які, чорненькі, біленькі, а цей рудий, наче не з руки сів...
     -Даремно ти так. То ж природа їx мітить. Розбавлення, для контрасту, мов доповнювали 
одне одного. От квіти білі на лузі, а тут раптом один жовторотик на ноги зіп'явся, i все наче сильніш зацвіло. -Це моя Таїсія Трохимівна. І я ії люблю. Вислухає тебе, i слово завжди гарне
до серця мовить, як квітку посадить...
     ...A потім наш дитбудинківський паркан, високий, підгнилкуватий. Веде мене до нього вихователька. Зупиняємось. За ним стоять чоловік i жінка.
     -Схожий? – питається у них Taїciя Трохимівна.
     -Схожий, – таємниче шепоче жінка, висока, у білій хустці до пояса. Обличчя не 
запам'ятав. -А тільки наш тихий, комара не зобидить...
     -А цей теж такий, тямущий, все щось думає – задумується...
     -Дивно, у вас, мабуть, через одного розбишаки, все-таки без батьків...
     - А воно не завжди так, – Таїсія Трохимівна гладить мене по голові, я відхиляюсь, 
неприємно перед людьми. Скажуть, задобрює – то, мабуть, від батьків залежить, – зітхає, – 
аби їx знати...
     -Бач, видно, що дитя не пещене, не любить... – Це вже чоловік обізвався. -А наш, як котик, любить тепло...
     І лише тепер між штахетками я помічаю хлопчика. Рудий. Сонечко в цяточку – так багато веснянок на обличчі. Дивиться на мене тихо, приязно, наче свій. Брат та й усе, якби не паркан, зовсім би поріднився. А може, це мені увижається? Може, вже то я стою за парканом. Може, 
то – воля? Hi...
     -Простягни, Андрійку, хлопчику руку, привітайсь... – говорить жінка.
     Я відстрибую від паркану. Не треба мені привітань, коли тут лишаюсь. Злива сліз на очах. 
Не бачу вже хлопчика, вже весь світ поплив...
     Таїсія Трохимівна веде мене за руку до корпуса.
     -Дурненький, чого розрюмсався, вони просто хотіли подивитись ближче на тебе, помнили, 
як гуляв, що на їхнього сина схожий...
     Вкотре добігаю до того місця, де ми бачились з хлопчиком. Так хочеться, щоб ще прийшли, 
так хочеться, але - ніхто не приходить. Може, дійсно, я на себе дививсь, а іншого рудого 
хлопчика не було, адже мої очі були у нього, зовсім мої. Щось у них теж мчить, аж спіткається. Розгуба чи щем, чи чекання. А тільки хто прилетить? Жар-птиця чи вітер... Перша нам тат і
мам приносить, хоч і зрідка, а вггер б'є по очах боляче i нікого не пускає до нас...
     Я часто через роки згадуватиму того хлопчика із зеленавими очима, веснянкуватого, 
рудого, – моє тривожне нагадування-настрій. Прилетить, побачиться, а потім раптово 
відступає. Лиш від очей поблиск лишається щемкий, дратівливий. Навіщо так? Коли виросту, 
весь цей стан чітко буде передаватись, тлумачитиметься мені поняттям ДВІЙНИК. Твоє
наближення. Наче ти, але... Неодноразово нагадуватимуть мені друзі, знайомі, що 
бачитимуть мене десь на вулиці, в трамваї, в універмазі, а насправді я там ніколи не був. Хтось інший то був, схожий, як дві краплі, бо говорили: «Не може бути, ніколи не подумав би...» Оце руде, вогнисте волосся – незвичайна кольорова цятка у натовпі – і худорлява постать з
piзко вирізьбленим профілем обличчя, з глибокими впадинами очей; щось вже старече, не по роках, зосереджене, обвітрене...
     А потім я й сам їx почав виділяти з натовпу – ДВІЙНИКІВ. 3'явиться раптово такий на очі 
i наче тебе холодним душем обіллє. Очі відводиш. Може, здалось, думаєш. Чомусь наче себе ображеним відчуваєш; немов соромно доторкнутися до минулого; викривлене воно, 
болісливе. І це ніби зізнатися у своїй неповноцінності, чи що... А скільки разів поривався
підійти, запитати! Може, це той хлопчина з дитинства все ходить i ніяк до мене не дійде. Все життя наздоганяеє ніяк не вистежить, бо той паркан між нами i лишається, хоч i старий, 
вицвілий, обвітрений, а стоїть, стоїть, не падає – нi вітер йому не сила, нi дощ. Biн через 
життя пройшов. Рудий переділ поставив. Нам би його з місця зрушити, повалити, а ми все 
стоїмо, дивимося один на одного i ніяк не заговоримо... Знову стукит коліс. Вже лишилось півдороги до Печерська. Вже поминули Сухачівку, Воскобійню. Скільки проїздив тут 
студентом. З заплющеними очима вгадав би кожну станцію... Гомонять тіточки, дядечки. 
Мені б їxнi клопоти. А то бач – рудий. Не багато i не обмаль. Одні кажуть – щасливчик, iншi – навпаки. Кому вірити? А певно, нікому. Co6i. Та я про це ж дуже і не вболіваю. Чи
звикнув.
     Отож – рудий. Волосся дротяне, в'ється. Різкий характер, свавільний? Hi, спокійний, урівноважений. Не гарячкую. Хоч емоційно вразливий, на стресову ситуацію не йду. Прагну 
ії витравити, загальмувати, перескочити, зберегтись... Що в cipo-зелених очах? Треба
побачити. Профіль лиця нецікавий. Хоч як подивитись. Видовжене, гостре підборіддя, як 
у старця, високе чоло. Hiс з горбинкою. Може, в ньому є щось Мефістофельське? Фігура? 
Ставна, хоч трохи сутула. Плечі дещо завузькі, чи то видаються такими від сутулості. Ноги 
стрункі, бо високий. Лице веснянкувате, особливо навесні, Шкіpa заніжна, блідо-рожевого
відтінку. На сонці завдає багато клопоту. Не загорає, лише червоніє, злазить... Отож на всїх не схожий, можна таки побачити, окреслити, виділити з натовпу. Худий денді з дефіцитом ваги п'ятнадцять кілограмів. Не поправляюсь, скільки не їв би. Мати каже: «Тонкокостий, ніякого 
з тебе наїдку немає». Може, i так. Це сорок сьомий мене так втрамбував... Отож, виходить, слов'янської широти рис немає. Скоріше прибалтієць, скандінавець чи... Оте припущення на чужинське...
     Знову згадав. Мені вісімнадцять, працюю на заводі. Приїхали на Напрнянську станцію, це 
за дванадцять кілометрів, вантажити мерзлі дошки. Зима. Веселого настрою моєму 
напарникові Федосію не займати, та ще й для певності він вже склянку горілки упорав. Раптом втупився в мене своїми великими лупатими очима,
     -Ти знаєш, я все думаю і думаю, на кого ти схожий?..
     -На кого ж?..
     -На німця... – каже він просто, без зла, як про торішній сніг чи про дощ, ніби про давно доведене, що не викликає сумніву.
     Вже трохи навчений. Знаю, що дехто так вважає. Хоч це вже відносно. Чому саме руді 
схожі, мало ix у кожного народу? Ну, і серед німців були. Головне, не піддаватися на ці 
розмови. Не зірватись.
     -Спасибі, що до вищої раси записав.
     -О, диви, не заводиться!
     -І не заведусь. І тебе поки що не вбивав, бо живий.
     -А може, і вбив би, хто тебе знає, якби там на фронті.
     Багато він вже говорить, солодко йому від цієї балачки, не зупиниться.
     -Може, ти поліцаєм був би, бач, яку он пику од'їв...
     -Ну, ну, дивись який, вишкребок, мало вас таких понакидали...
     Мерзотник він все-таки, поліцай, точно. Мене раптом підтошнює.т Не знаю, що 
відповісти, i очі мої не хочуть на світ дивитися. 3 останніх сил різко кидаю свій кінець дошки 
на землю. Вона звивається у руках Федосія. Він скрикує від болю. Я поволі опускаюсь біля 
стіни сараю на сніг. Ще говорю, але слова тихі, безпомічні.
     -Гад, брешеш усе, маєш задоволення...
     Коли сніг стає знову білим, бачу, як наш бригадир, здоров'яга Семен Чайка, тримає 
Федосія обома руками за комір.
     -Тебе бити зараз, мерзотнику?
     -Та я що, що, xi6a хотів, знеслось слово...
     -Я тебе знесу, що з тебе і розбовтка не вийде, – i бригадир відриває Федосія від землі і 
щосили трясе ним у повітрі, – дивись мені, ще раз...
     От вони схожі були – Семен Чайка і Таїсія Трохимівна. І осторонь наче, а все одно у тo6i 
щось народжують: доброту, лагоду, тихе, спокійне дихання, і вipy в себе повертають, коли 
вже сам летиш над світом парашутиком... A вci ми, діти, з одної квітки злетіли – 
кульбабки-матері, лише дмухнув хтось різко на нас, дитбудинківців, бо завихрило, закрутило
щемно на вci світи.

     ...А тепер перші сивини. Я вже майже не рудий. Лиш тьмяний відблиск того 
золотоголового хлопчика з луків. Але в мені все живе до терпкості, рідне, болюче, і я плачу, сміюсь, все, як годиться. І дітей своїх чорночубих ми називаємо рудиками. По пам'яті, чи що. 
Схожі вони на Оресту. Що тут поганого? Гени цього разу виявилися слабішими, руді гени... 
Отже, одне покоління рудих відпочиває. 3 нього вистачить. А потім, колись, все одно на світ з'являться, не всидиться. Або ні, не треба, коли і їм наименовано, як мені. Хай чорняві 
будуть, так спокійніше...

     9. Що, лячно?
                                                                                                                     ...Вночі
                                                                                                                     (xi6a лише вночі?),
                                                                                                                     коли приходять
                                                                                                                     найсокровенніші слова
                                                                                                                     (xi6a лише слова?),
                                                                                                                     болить...

     Коли переді мною промайнули яскраво-червоні вагони трамваю, відчув, що сідати не 
хочу. Все мені у Печерську було звичним, ніщо раптово не зупиняло погляд, i все ж щось гальмувало рухи. Ніби і не вагався, все одно вже приїхав, що тут вже. Але йти швидко
не міг. Уривчасто хапав повітря, мов після довгої дистанції. Хоч ії, по cyтi, ще не було. Що зі 
мною, лячно? Hi, все немов нормально, звичайна робоча обстановка. Десятки було таких відряджень... А з приводу мoєї справи, так тут все вирішено. Про все дізнаюся... Добре, піду 
пішки, хоч це чималенько за часом. Хай думки втишаться, а то й справді у мені так
скаламутилось, завихрилось, наче пароплав проніссся по річці з шаленою швидкістю, i тепер
хвилі накинулись на берег...
     Як ніколи, зараз відчував це місто, навіть фактуру стін будинків, що потрапляли до мого 
зору, розмірр крон приалейних дерев i ці обличчя печерців, які так жадібно розглядав, ніби 
мене зараз хтось повинен був зупинити серед вулиці i запитати: «Це ви, товаришу 
Сільверчук? Ми розшукували вас скільки років, а ви поряд...»
     Дурниці, так xi6a що до мене могли звернутися педінспектор Коробочка i міліціонер 
Кравченко. Це з однієї справи у Напрську випав сірий аркуш паперу, датований сорок сьомим роком. Швидким почерком зверху виведено слово АКТ, а потім текст: «складений у тому, що 
вами на розі вулиць Широкої та Краснопольської була знайдена дитина. Рухатись не могла. Приблизний вік – два-три роки. Документи відсутні. Дитину названо прізвищем Непам'ятний, іменем Валерій, по-батькові Сидоровичем». І піддпис педінспектора i міліціонера.
     Я все-таки трохи виявився щасливішим від Непам'ятного, бо у своїх паперах не знайшов аналогічного документа. Там лише була дата мого прибуття до Будинку маляти у Печерську.
     Зупинився. Відчув себе ніяково. Особливого бажання вже йти не було. «Не хвилюватись, 
не хвилюватись, – мовив до себе. -Не хочеш іти – не треба. Хто тебе примушує? Врешті 
цілком офіційно приїхав у відрядження. Командировочне посвідчення оформлено... 3 героєм нарису можеш зустрітися i сьогодні... Не перший раз відступати...» Усміх пройшов по моєму обличчі, ледь видимий, болючий. Дивна ситуація. А що, коли це мені доля сьогодні у герої підлаштувала саме мене? Тоді зустрічі не треба. Лиш про дещо дізнатись. Ніби незначне, 
несуттєве, але від якого я мусив відраховувати точку свого життєстояння на землі...
     ...Слимак, боїться побіжних рефлексій. Це у мен» вибухнуло. Не використати останній 
шанс! Міцно стиснув кулаки i глибоко вдихнув повітря. Забути про все! Лише одне дізнатися 
зараз. Невже тобі не цікаво заглянути туди i полегшено зітхнути: ти вже не егоїст, не 
себелюбець, в твоїх венах не тече чужинська кров.
     Виразно переді мною постало обличчя Орести, зблідле, знервоване, яке ще повністю не втратило любих рис у тому шаленому наступу обізленості. Хоч зараз я заперечував те слово «любе», воно чинило мені опір. 3 любим обличчям жінка не може завдати стільки болю. 
Близькій людині. Все, вже є вулиця, яка розсудить нас, номер того будинку і старша
сестра, яка, врешті відкриє завісу над чорною глухою стіною пам'яті.
     Ось вона, та вулиця. Тиха, спокійна, наче лагідна. Дивиться на тебе, немов нічого й не 
було... А може, то я у ії вікнах здаюсь таким. Не дивуватимусь. Раптом... Hi, даремно, ніхто не впізнає мене через стільки років. Я чужий, але все-таки не чужинець. Сторожко у серці. Наче 
на варті, прислухаюсь, приглядаюсь, як радар, мені зараз кожен нюанс важливий, асоціація. 
Ось я тихо иду, та ніби відчуваю, які напружені дерева, як неспокійно в'ються кореневі пагони. Адже є такі дерева, за яких я тут вже був. Може, і на жаль. Хочу увібрати голову. Не виходить. Довгошиїй. Не квітка я, нi. Не сховаєшся в листі. Не можу дивитися в очі перехожих.
Соромно? Hi. Лячно. Наче вci бачать, чому я тут. На очах все написано. І це нічим не зітреш. 
Як тавро. Знак того часу. Ніби я той трирічний хлопчик, якого несуть чи ведуть до Будинку маляти... Що зi мною? Сідаю на лаву у скверику. Треба позбутись оціпеніння. Головне – не потурати настрою. Так можна зовсім довести себе до 6ic зна якого стану. Спокій. Спокій.
Все прекрасно. Маленька екскурсія без емоцій i наслідків. Все давно відомо, лише повз мене пройшло. Рвучко підводжусь. Пішов! З Богом! Треба, нарешті, закінчувати з цим. Антонія 
чітко намалювала мені, як дістатись того будинку. Знову йду, але чепурненькі приватні 
будиночки коливаються в очах у такт крокам. Зупиняюсь. Хай i вони зупиняться. Все одно 
ніде від них не дінешся. А я пройду вулицю все одно. Вже так треба. Вистраждано.
     В одному дворику літня сива жінка розвішує білизну. Ловлю себе на думці, що мені 
приємно спостерігати за ії рухами. От би ще обличчя побачити... А вона й справді 
повертається до мене. Обличчя як обличчя, спокійне, просвітлене, все уже в ії житті 
устаткувалось, вгомонилось. А що, коли ВОНА живе тут, спалахує у мені. Поруч, зовсім поруч. Відини лише хвіртку,  простягни руки: «Мамо, це я... Ми так довго...» «Дурень», – кажу вголос 
і збільшую кроки. Хто це буде відводити у дитбудинок, що поруч. А от чи жива? Все може 
бути. Чи впізнала б серед вулиці? Син же... А може, схожий на батька... Дивно, я ніколи не 
згадую про нього. Його немає. Прозорінь. Повітря. Скільки не мружив би очі – нічого не 
побачиш. Не судилось. А щодо матері, певно, жива. У мене дві цятки-веснянки під очима. Мічений. Я їx лише розгледів, коли мені було шістнадцять, бо довелось фотографуватись на паспорт. Одна цятка злиняла від років, «випала», бо лишився лиш виямок такого ж розміру, 
як і перша цятка. Хто ж, окрім матері, міг поставити ці позначки? Отже, вона сподівалася мене
колись побачити. Цікаво, як би ії зустрів? Кинувся б на шию, привітався б? Не знаю, мабуть, 
ні. У серці холодна пустка. Німе, непам'ятне, я не міг би реагувати, не вірив би. У мене 
відсутнє почуття близькості, таке, яке маю тепер до своїх теперішніх батьків, бо я до них не байдужий, відчуваю потребу у їхньому існуванні. Скільки нас ріднить вже... У тому, що в серці
онімлення до рідних, водночас невідомих, – я безсилий. Це не від мене залежить. Щоб зерно зросло, його треба посіяти, щоб вродило – треба доглянути. А тут ніби посіялось... Ti очі, що 
іноді з'являються у пам'яті, – єдиний свідок, та ледь видима нитка, та й то я гаразд не знаю, 
чиї вони.
     Трамвайна колія перетинає вулицю. Це вже десь поруч, але не можу зорієнтуватись. Зараз 
i в трьох соснах заблукаю. Будинок знаходиться в глибині двору, а цих дворів – один на 
одному. Назустріч – жінка. Запитаю у неї. Вона недобре всміхається.
     -Що, ще один таточко?
     -Hi, нi...
     -Та я бачу, хоч трохи совість зосталася, хоч йдеш туди, а то скільки їх, тих бідних дітей, по 
світу пустили, а самі поховалися, як кроти.
     Почервонів. Не треба було запитувати. Нічого не буду я їй пояснювати, та чи й повірить.
     -Та йди вже, йди, он сусідній будинок, біля колії, та не сердься на мене. Я без зла, їх, 
мужиків цих, все одно до ума не наведеш. А жіночки трапляються... може, воно в тебе діло 
яке, а я напустилася ...
     У нерішучості зупиняюся перед хвірткою. Ось він, Будинок маляти. Хвіртка скрипить від легкого доторку пальців. Здригаюсь. Цей звук наче прорізує, отверезвлює. Наче приходжу до 
тями. Все розвиднюється. Я спокійний i зосереджений. Подумав, коли ступив на подвір'я, 
що це i я, як хвіртка, повертаюсь на всі боки за вітром. Доля повертає мене до нових i нових несподіваностей, до нових облич, але я все одно не можу знайти головного – своєї матері. 
Лише болить від доторків пам'яті... Як цей звук від хвіртки, ниючий, болючий, кличучий...

10. Будинок маляти
                                                                                                                   ... Лише дотик губ на щоці
                                                                                                                   затремтів через роки зраджено.
                                                                                                                   Інше ж все – од неба й землі:
                                                                                                                   зеленавість очей – од любистку,
                                                                                                                   а чуприна – з осіннього листя,
                                                                                                                   а мрій бистрина –
                                                                                                                   з неспоіййності piк...
                                                                                                                   ...Я нічого. Вимовить просто хотів:
                                                                                                                  МА-МО,
                                                                                                                  та криниць прохолода
                                                                                                                  відвернула уста,
                                                                                                                  повернула твоє відображення.
                                                                                                                  ...Тепер в себе дивитись не можу...

     Доріжка до корпусу всипана дрібною галькою. Недоречно, подумалось, дитина, коли 
впаде, зi6'є коліна. Щоправда, дітей не видно. Тихо шумлять велетенські акації. На мить лиш затримую на них погляд. Вони старші за мене... Ось біля ганку з'являються дві жінки у білих халатах, несуть кошик з дітлахами... Прогулянка. Ще двоє малят у червоних байкових 
костюмчиках, мов жучки-солдатики, нишпорять на сонці у шпоришеві. Мабуть, i тоді, 
тридцять літ тому, ми вci були такі яскраво-червоні. Помітний колір, не відстанеш від групи, 
не заблукаєш. Ми, як маленькі пожежники, ще не в силі згасити огниво, яке нависло над
нами. Та нi, ми його зовсім не бачимо, звикли, та й воно без нас вже не горітиме...
     Малята, коли я йшов побіля них, уважно спостерігали за мною. Я не в білому. Раптова незвично темна цятка у полі несвідомого зору. Адже все у цьому віці запам'ятовується. Відчув, 
що зупинився, але сказати нічого не зміг. Ці бліді личка так безпосередньо розглядали мене, 
що я не витримав, відвернувся, пішов далі. Почував себе чомусь винним перед ними. Чому?
Адже ми були майже зi спільною долею, тільки тоді було по війні... І хоч я відвернувся, 
зрозумів – не лише я сторонюся їx. То вже доля у них пішла на відвертання, на виживання. 
І як воно там буде у майбутньому, хто його знає. Hi, все-таки мусять вистояти ці дітлахи. Нам
було важче... Ще раз перед банком оглянувся до них. Два маленьких світглячки усміхнулись
мені, і я на своїх очах відчув сльози. Слюнтяй, слимак, зовсім розквасився, отямся – наказав 
co6i. Поруч з дитям на руках з'явилася няня. Дівчинка. Білле волоссячко спадало на плечі. 
Відкрите личко з веснянкою під правим очком... Помахала мені рукою. Я посміхнувся, 
кивнув їй, а в свідомості – виразно: що як і у цієї мати жива?..
     У коридорі дітей немає. Лиш підсилені пусткою, різко лунають між стінами дитячі голоси, лемент виховательок.
     Раз у раз відчиняються двері кімнат, повз мене пробігають з відрами заклопотані няні. 
Голий хлопчик виглядає з-за дверей, кидає на мене спохмурылий погляд i зникає.
     Увійшовши до кімнати з табличкою «старша сестра», вітаюсь.
     -Де можна побачити Наталію Вікторівну?
     На мене дивляться уважні очі літньої жінки. Очі втомлені, але спокійні, розсудливі. З-під 
білої хустини спадає їй на чоло пасмо сивого волосся.
     -Я вас слухаю.
     Коли розповів про себе, вона обережно говорить мені:
     - Ви вибачте, але покажіть документи. Такі речі оберігаються законом.
     Показую їй службове посвідчення i довідку про усиновлення.
     -В якому році ви сюди прибули? – Наталія Вікторівна повертає мені документи.
     -У сорок сьомому.
     -Боюсь, що їx не збереглось. Скільки часу. Ви почекайте, я пошукаю в apxiвi, може, там 
що є.
     Biкно кімнати виходить у внутрішній дворик. Видніються господарські приміщення. Біля сарайчика дві огрядні жінки чистять картоплю, про щось голосно перемовляються. 
Знову-таки метушаться няні. Взагалі все спокійно. Як дивно сказала старша сестра: «У якому 
році ви сюди прибули?» ПРИБУЛИ. Обережно мовила. Так, наче сьогодні це, у відрядження, 
а не «принесли», «підібрали»... О6epiгaє. Молодчина. Видно – не вперше у неї гості. Кімната невеличка. Шафи з медикаментами. Графік чергувань у рамочці під склом. Стіл. Мій погляд зупиняється на підвіконні. Чогось не вистачає на ньому. Квітів. Hi, горщик стоїть на підлозі.
Щойно пофарбували вікно. Квітка не впадає в око, цвіте дрібно, схожа на степові сокирки. 
Але доповнює цю кімнату, утеплює. Тепер лише до мене долинає запах фарби вперемішку з 
різким духом ліків, а ще я виразно усвідомлюю: нічого ТУТ не пам'ятаю. Знову безпорадно 
ковзаю поглядом по підвіконню. Біло, чисто i майже легко. Втишує, заспокоює. Лише в
одному місціi хтось, певно, ненароком виколупав шматок білої поверхні, i я виразно бачу 
прожилки сосни. Дивно, через скільки років лишилася білою. А ще у цьому виямку на 
бокових зрізах помічаю кільканадцять нашарувань кольорів. Іншого разу б, певно, не звернув 
уваги, а зараз погляд немов висвердлював, ніби хотів проникнути туди, у давнину...
Певно, фарбували щороку, чим ближче до дерева, кольори тьмянішали, темнішали, світлі 
зникали зовсім. Лишались зелені, сині, cipi... Якби я міг зняти yci нашарування, пласт за 
пластом, обережно, щоб не порушити жодної деталі.. Якби... Я відновив би колір сорок 
сьомого. Одне лиш вже відомо – він був не світлий... Увійшла Наталія Вікторівна.
     -На ваше щастя, уцілів журнал реєстрації новоприбулих, – вона опускає очі, – хоч тут про 
щастя говорити не доводиться...
     Зараз нічого не можу сказати їй. Все навколишне звужується, стискується. Оце стискування свідомості наче йде від тієї фарби – рівна, німа, ледь видима площина, без слів, емоцій. Все 
неживе, непам'ятливе... «Про щастя говорити не доводиться», – відлунює у мені. Вона все 
знає... Мозок працює чітко. Я аналізую, оцінюю, лише рухи невільні. Не хочу опереджувати 
старшу сестру запитаннями.
     -Вам погано? Ви блідий... – виразно чую ії голос.
     -Hi, хочу згадати...
     -Розумію, та ж буває. Випад пам'яті. Організм ослаблений зайвої інформації не засвоює. Самозбереження... – Наталія Вікторівна спокійно починає гортати журнал, здмухуючи 
перетлілі кінчики аркушів.
     Це старий конторський зшиток сторінки до середини ще міцні, але вже зжовклі i шелестять якось тихо, пом'якшено, ніби не папір це, а легенька тканина. Hi, старша сестра ще нічого не
знає. А про щастя правильно говорила. Не до нього.
     -Як точно прізвище, ім'я?
     -Сільверчук Валентин Панасович.
     -Так, Саранцев, Неберя, Онисимов, Віктюк. Щось не бачу вашого.
     -А що, там не за алфавітом? – питаю тихо, але вже відчуваю кожне своє слово. Здається,
все гаразд. Повертаюсь на межу відчуттів. Кімната світлішає. Не знайдено прізвища, ну i що...
     Який там був алфавіт, діти реєструвались по прибутті, yci підряд. Ось... – i Наталія 
Вікторівна переходить на шепіт, її голос тремтить, проймається, значить, не звиклась, не обуденились їй ці візити... Старша сестра вказівним пальцем діходить до кінця сторінки. – Валентин Панасович, – рожевим нігтем підкреслює дату мого прибуття. Чорнило вицвіло, але грубий аркуш ще тримає у своїх порах контури старанно виписаних літер. Те ж саме, що i в документах мого дитбудинку. Це майже щастя. Хай на цьому все кінчиться. А то б було 
соромно перед цією жінкою, коли знайшов би там зайві записи. Сестра дивиться на мене співчутливо і майже ніжно.
     -Більше нічого немає.
     Я зітхаю, мене вже нічого не цікавить.
     -Ви запишіть, запишіть, – порушує мій просвітлений стан Наталія Biктоpiвнa, – вдруге 
навряд чи приїдете...
     Певно, що вже не приїду, сил не вистачить, втомився.
     -Прибув 17.5.47 року. Вага 9.300. Дистрофія другого ступеня. 0б'єм грудей 54 см, голови 
50 см... У 1949 році при вибутті важив 17.400 – старша сестра закриває журнал, зітхає, 
дивиться у вікно.
     Перехоплюю ії погляд на підвіконні. Це там нашарування кольорів. Ti невидимі площини 
цілих років... вона, певно, не помічає. То випадково хтось дістався їx необережним рухом скальпеля чи ножа. І зовсім не боляче – дерево. У нього, коли живе, кожен piк відбивається 
ледь помітними звивинами у новому колі. Ось пошматоване, зубчасте, отже, нелегкий piк,
зарубцювалось ... Цікаво, а у людини воно теж десь відкладається? Оці нашарування недолі, 
piк за роком, починаючи з сорок сьомого, а потім напинаються, натужуються, як тятива, це 
коли до серця діходять, i, буває, не витримує...
     У вiкні бачу сонце. Біле підвіконня наче спалахує, аж мружиш очі, потім промінь падає на підлогу, на стіл. У мене в очах – біла тінь від сонця, що сліпить, сліпить, не сходить з зору. Я навить виразно відчуваю ії контури i холону від здогаду. То – профіль Орести. Як він з'явивсь 
тут, коли все майже добре?.. Коли не треба нічого пояснювати... світ живе - i добре ... це 
натяк? Не все зробив тут? Завчасно заспокоївся? А оте ... «чужинське» не спростував ... У 
мені наростає почуття протесту. Я ще не знаю до кого. Нікому не хочу вірити, навіть цьому 
старому конторському зшиткові. Мені вже здається, що йде гарно розіграна вистава. Бо не 
дізнався головного, а мене вже вколисали, заспокоїли, ощасливили... має бути інша сестра,
інший журнал, iнші цифри ... І тоді я на повний голос, на всю кімнату тривожно викрикую, 
наче у мене вже забракне сили i слів:
     -Як я сюди потрапив?! Вони не могли не зазначити! Наталія Biктоpiвна швидко підходить 
до мене.
     -Вам треба заспокоїтись, я розумію, нерви, така ситуація. Ось візьміть. – Вона дає мені 
невелику cipy таблетку, потім швидко бере зi столу склянку з водою.
     Жадібно випиваю мало не всю воду, уважно дивлюсь на старшу сестру.
     -Ви мені не вірите? – вона тремтячими руками подає зшиток. Мабуть би, треба було одразу вибачитись за гарячковіть, повернути журнал, попрощатися, але я зараз некерований. Все 
моє єство – у тому журналові. Мусить там щось бути, мусить. Надто спокійна була Наталія Вікторівна, i зараз вона не зводить з мене очей. Такий вичікуючий i вибачливий погляд: я вам 
все вибачаю, але поводьтесь пристойніше... У мені навіть починає надломлюватись настирливість, ладен повернути цей зшиток, але пальці вже швидко гортають сторінки. Різко втуплююсь очима у своє прізвище. Так, все те, що вона говорила. Бовдур, образив нізащо 
жінку. І останньої миті, коли хотів закрити журнал, у кінці рядка, наче підсачкою, виловлюю поглядом ледь помітне, напівзатерте від пальцівслово. Повільно починаю складати його по 
буквах, i раптом кожна літера починає пульсувати у скронях: ПІДКИДЬОК...
     Ладен був спопелити цей журнал, не залишити від нього i сліду. Кожна літера того слова 
танула б на очах не як парашутик кульбаби, нi, а вогненними зблисками-спалахами... Hixто б 
не знав про це слово... Лиш я... Але як сховаєш його від себе? Це i я мушу згоріти...
     -Я не хотіла вам про це говорити, – несеться за мною стурбований голос Наталії 
Вікторівни, – не дуже це приємно знати, а все одно нічого не зміниш...

     -Спасибі – вихоплюється у мене на порозі, але я не маю сил повернутись до старшої сестри обличчям. Лише пронизує мене: за що дякувати...

11. Без ілюзій
                                                                                                        Хлопчику мій золотий,
                                                                                                        найщемніша струна дитинства.
                                                                                                       Через років завію,
                                                                                                        через серця, що мене сповили
                                                                                                        й всиновили до луків зелених,
                                                                                                        як передати недолюбленість
                                                                                                        серця твого,
                                                                                                        щоб ненароком із пам'яті
                                                                                                        не зітерти рідних облич, 
                                                                                                        що згубив серед луків дитинства...

     От і все. Лишався тепер без ілюзій i мрій. Врешті з мріями легше, їх можна вибудовувати. 
Це на майбутнє. А ілюзія... Тут як не вимальовуй, а реально життєве тло розвіює ії, бо воно 
не ілюзоване, воно терпке і жорстоке невідступністю від правди, яку не підміниш. Це не
квітка у букеті, від заміни якої загалом композиція, буває, i поліпшується... Отож, що тепер 
скажу Opecті?.. Неправду їй говорити не буду, але й правда тут недоречна. Це – постійно 
тримати відкритим біль, бо поділився, сподіваючись на допомогу, а виходить...
     Вийшов на ганок. Не пам'ятаю, чи сказав «до побачення» старшій cecтpi. Мабуть, нi, але 
вона зрозуміє мене. Йшов по всипаній галькою стежці i відчував під собою кожен камінець. 
Це болючі доторки, наче кожна площина, звивина, зараз втискуються в підошви черевиків з 
такою силою, з якою природа шліфувала їx цілі віки. Така раптова сконденсованість, як удар боксера, найголовніший, у який він вкладає всю силу i вміння... Якби й мені стати камінним. 
Або хоч би лиш затвердіти серцем. Відшліфував би потрібну форму на успокійливу реакцію 
до зовнішніх подразників... Було б легко... Відчував, як пильно розглядають мене з вікон 
цього будинку няні, сестри, лікарі, діти. Адже, я все одно їхній, хоч і через роки – велико 
дитя природи, що не може позбавитись своїх комплексів.
     Двір вийшов з-під нігir непомітно. Якийсь камінець таки заскочив до черевика i вп'явся в 
ногу, але я не зупинявся. Більше мулятиме невідомість, що так і залишається на згадку про дитинство, та перегук дитячих голосів, що переслідують від порога, перегук сильний, різкий, 
наче занепокоїлось гайвороння у морозяний день аж звідти, з сорок сьомого... Лиш торкнувся
рукою хвіртки – наче одвело. Цей протяжний зойк тепер відокремив мене від цього двору, і я відчув полегшення, наче щойно позбавивсь задухи старого кінотеатру, лише зоставались 
слабкість i легке тремтіння ніг. Перед очима ледь-ледь пливли приватні будиночки: вікна здебільшого перекошені, двері з великими замковими клямками. Натиснеш, не вміючи,
i не відчиниш... Не пройдеш, не проб'єшся, то – чуже, стороннє, не твоє. І немає чого туди дивитись. Як стіна. Я i до матері, мабуть, не можу мати претензій. То був голод. Післявоєння. 
Так треба було, щоб ми обоє вижили. Та залишилося зоставити під моїми очима дві цятки, 
щоб дати зрозуміти... Xi6a вона могла знати, що цих веснянок i своїх  у мене буде вдосталь, 
що я й сам не швидко розберусь з ними, де справжні, а де мічені.
     Хоч, може, i здогадувалась, що буду такий. Xi6a з народження не видно, на кого схожа 
дитина, та ще й коли вона з тобою три роки? А може, ця схожість i примусила ії відважитись 
на цей вчинок? Таки не маю права осуджувати матір, я ії дитя, але коли навіть так і сталося, 
що Ореста має рацію у своїх здогадках про ймовірного батька, то нащо все одно кидати...
Це не дуже схоже на правду. Кинути дитину у такому віці... Тут щось інше, відчуваю, але що? 
Як же міг нічого не пам'ятати у трирічному віці? Ось син мій Любомир. Йому стільки ж. 
Невже нічого не знатиме про те, що з ним зараз? Він чутливий, вразливий, емоційний. Як 
син гарно з нами дискутує, щоправда, по-своєму, по-дитячому, наївно, але в цьому 
відчувається чітка система мислення, прагнення розібратися у новій інформації. Biн має
звичку повільно їсти. Бабуся Соломія, Орестина мати, сварить його:
     -Скільки тo6i тлумачити, що діткам треба багато їсти, щоб вирости великим, сильним...
     -А я пам'ятаю, пам'ятаю, бабусю, – хитро зиркає він на неї зеленкуватими оченятами.
     -Та де ж пам'ятаєш, в тебе нічого в голові не тримається...
     -І тримається, i тримається...
     -Не тримаєься, бо розуму немає...
     -А що там є?
     -Пусто там, – смієеться з його безпорадності бабуся.
     -Вітер свистить,– уточнює Ореста.
     -Е-е-е, Bітру немає, – трохи подумавши, відповідає син, – бо там дерева не ростуть...
     Не вірю, просто не вірю, щоб він у майбутньому нічого не пам'ятав з цього періоду життя, 
адже ми йому скільки приділяємо уваги... Щоправда, тоді, давно, особливої уваги не було. 
Нас сотні, всix не обдаруєш навіть посмішкою – хоч це вже такий найпростіший гостинець. А може, Наталія Biктоpiвнa говорить правду про випадіння пам'яті згасання звичних
стереотипів, втрату відчуття інформаційного потоку. Самозбереження організму: сприймати 
лише найсуттєвіше, найпотрібніше, що допомагає вижити. Це, все-таки, найімовірніше. 
Потрапив до Будинку маляти, i як відрізало все, що було попереду. Ніщо його довго не 
нагадувало, жодною деталлю, асоціацією. Цікаво, дистрофія – це лише загальне виснаження
органзму? Чи впливає вона на роботу мозку, пам'ять? Чи може від xpoнiчнoгo недоідання гальмуватися розвиток клітин мозку? Очевидно, що виснаження вплинуло на те, що зараз у 
моїй свідомості провалля – та непорушна стіна, що розділяє мене з минулим. А це сталося у відтинку одного року. Не могло все безслідно зникнути, адже мати мене вела чи несла, щось говорила, десь лишала... Чи що там ще було. Я ж міг ії кликати. Невже б не запам'яталось. Чи 
вона мене несла вночі, коли спав, чи коли вже зовсім не тямив, що зі мною діється... У 
трирічному віці дитину довго не понесеш. Хоч це зараз на достаток. Скільки сказала Наталія
Biктоpiвна я важив, коли прибув? 9.300... Могла i нести... От Любомир – цілком розбірливо називає моє ім'я i прізвище. Може бути, що ніхто i не вигадував мені прізвища. По-перше, 
воно не стереотипне. Сільверчуків не так уже багато. Отже, записка була... Навряд чи. Побоювання розшуку, пізнання почерку... Cкріше всього, я пам'ятав сам. Може, по-батькові 
додали. Але це вже не так суттєво. Головне, що я з6epіг своє прізвище. І ще надія когось 
відшукати з рідних.
     Часто приглядаюсь до сина. Чи схожий він на мене, того хлопчика з третьего класу, 
обличчя якого фотограф уперше зафіксував серед ровесників дитбудинку? Таке ж видовжене підборіддя, глибоко посаджені очі. Мені так хочеться, щоб він був схожий на мене, до хворобливості хочеться, щоб ніби побачити себе, тодішнього, бо моєї таїни, відчуваю, вже не пізнати. Коли я переінакшений все-таки на інше прізвище, то ніколи не потраплю до зору моїх справжніх родичів. А існує ж десь потаємно їx світ. Вони живуть, а чи знають про мене? Все пройшло осторонь. Все розпорошилось: батькове, материно, тітчине, дядькове, не торкнулося 
моїх уст i серця. Чи багато втратив? Не знаю. Любомир правильно відчув значения вітру – 
коли шумлять дерева. Тобто коли одна якість переходить в іншу, доповнює ії. Я думаю, коли людині не стачить очей близьких, потисків їx рук на прощання чи зустріч – втрачається вітер
душі, гармонія, те, що рухає людину через досвід поколінь, через радість співпереживання, 
через родинне коло, яке – як стартовий майданчик усвідомлення перших життєвих істин, як рятівне коло, що виводить у світ, затуляючи тебе од перших ударів долі, гарантуючи увагу i 
поміч на перших самостійних кроках. Тепер ми існуємо різними галактиками у безмежнім
космосі людських стосунків без надії коли-небудь перетнутись своїми дорогами. Та й не 
завжди ці зустрічі, мабуть, безпечні; вони, родичі, не відчувають потреби в моєму існуванні, i 
те, що я думаю з цього приводу, їx не цікавить. Полишу цю тему для осмислення іншим разом. Таки втомився. Хоч факт реальний. І від нього ніде не дінешся.
     Вулиця, як вийшов з двору Будинку маляти, стелилась переді мною тихо і спокійно. Звуки 
не долітали до мене. Я більше дивився туди, поверх будинків, у cipe від димів небо. Там був простір, і зip міг спокійно розслабитись, не зупиняючись на деталях. Там можна було блукати 
манівцями без конкретних окреслень інтер'єру, подій, знову сподіватися i почати все 
спочатку... Як я тоді не потрапив під трамвай чи авто – не знаю. Щасливий випадок, треба ж 
було хоч коли-небудь скуштувати... Чи просто водії виразно бачили мій стан. Міг здатися 
п'яним? Hi. Мене не хитало. Просто повільно i обережно йшов вулицею, втративши відчуття
реального cвітy, боячись наштовхнутися на раптові перепони. Я був зараз чужий усьому 
світові i не знав, як позбутись цього відчуття, як виплутатися з цього відрядження, яке так 
підвело мене...

     12. Хотів написати про це
                                                                                                                         Як передати слів оцих вогонь
                                                                                                                         i тихий стогін яблука,
                                                                                                                         що впало?..

     У вікні вагона назустріч, наче зелена ріка, несеться нескінченна лінія лісосмуги. Прагну поглядом зупинити, вихопити з ії тла окреме дерево, щоб заспокоїтися, зупинити цей 
настроєвий вихор – не виходить. 3ip зламується, ще дужче завихрює, мов зводишся проти
течи, i я безсило заплющую очі. Зелене тло лишається, але вже спокійне, ияскраве, 
променисте. Це ранок. Я щойно з дитбудинку. Мати веде мене на луки до лісу. Спочатку – 
сірий горизонт городів, а коли виходимо з вутлих бадилинок ранніх соняшників, до віч 
врізається оте яскраво-зелене лоно луків. Примружую очі. Не бачив ніколи такого 
інтенсивного кольорового наповнення, мене всього охопило оцим теплим дихом трави, ніби навколо підстрибують цвіркунці i злітають парашутики ромашок...
     -Ти посидь тут, – каже мати, – а я Марту припну (це наша коза).
     Ще не можу отямитись, інтуїтивно стискую пальцями траву. Щемкий запах м'яти 
заповнює мене, наче дурманить, ніяк не можу від нього оговтатись. Лиш думка пульсує: як 
гарно пахне це зелене, ніколи б не виходив з нього. Заснув би тут. Це ж таке щастя-воля... 
Де я був раніше. Чому мене не забирали...
     Лісосмуга закінчилась. Сиджу зi світлим настроєм втрати. Наче одлетіло, хоч i не моє, а 
все одно вже рідне дитинство у названих батьків. І чому так вже пройматися зараз? Все-таки 
доля одділила мені шматок цього зеленого причастя. Хай не так, хай не багато, але іншим і 
того не було. І чи обов'язково знімати завісу минулого? Все спробував. А те, що відбулося 
сьогодні, – це перевершив себе... І не треба так усе сприймати. А що, я не знав про 
можливість такого результату? Знав. Не можна було вибудовувати свою поїздку лише з надзавданням довести Оресті протилежне. Хай не вийшло так, як хотів. Чому я мав 
сподіватися на інший результат? А обставини? А сорок сьомий piк... Треба було спокійніше реагувати. Адже не зачинився світ переді мною. Ну, хотілося їх побачити. Це правда. Є у 
мене десь родичі, є. Але що ж, коли так. Ниточка не сплелась i не сплететься. Тут, мабуть, i 
від мого характеру залежало. Нерішучість. Розумію – це справа делікатна, але все ж треба
іноді рубати з плеча... Маю на увазі прийняття рішень. Може б, когось i знайшов вже. Адже 
була у мене хороша ідея. Хотів написати про це все. Конфлікти і ситуації не стандартні. Це 
що стосується творчої сторони. А практичної, життєвої – міг би вийти на кого-небудь, 
зачепитись за щось! Бач, знову побоювання, щоб не розтривожитись, це мов до бджолиного
рою доторкуєшся... Знаю це відчуття, У батька колись з пасіки вилетів. Я саме додому 
приїхав на вихіднї, нікого у дворі не було. А бджоли між собою щось не владили. Мабуть, молодняк захвилювався. Як закрутилося – смерч та й годі. Добре, що на акацію сіли, наче прикипіли до гілки. Побіг до сусіда. Каже мені:
     -Лізь, пиляй...
     -Що ви, та вони мене...
     -Хочеш рій врятувати?
     -Хочу...
     -Лізь тоді.
     Не поліз би, нащо вони мені здались, так у батька з того літа лише два вулики визимувало. 
Куди ж цей губити...
     І от я запам'ятав, коли пиляв гілку: кинуться на мене чи ні... Руки тремтять. Лячно, адже їx скільки. Наче все моє життя розтривожилося... А я себе пересилюю: треба, треба, ще трохи... 
Гілка з роєм була важкою. Обережно злазив по драбині. Сусід напружено слідкував за моїми рухами. А мені не вірилось. У руках – рій, ціле життя, гнів який, розбурення і, здається, підкорюється, не супротивиться...
     Сусід схопив гілку i швидко почав збивати з неї бджіл у пустий вулик. Отоді я відчув, що 
увесь тремчу, мене лихоманить. Це ми на пересилення рою пішли. Силу яку повернули...
     Хто з нас тепер був роєм: я чи моє минуле? Не знав. Мабуть, це спільне було, 
неусвідомлене, сильно і некероване – летить, летить, вбити може, прижалити, коли не так... 
Тут про естетичне задоволення від творчого осмислення теми говорити не доводиться. Для 
мене справді було головне – родичі. Теж рій, лише спокійний. Носить собі меди, тішиться
життям. Може, хтось з них прочитав би моє писания, але все одно треба переінакшити своє справжнє прізвище. Це твір художній. А може, зробити виняток? Порушити закони жанру. 
Та й, врешті, про це може ніхто не знати, окрім родичів. Але знову-таки. Чи слід це робити? 
Коли оповідь з'явиться в журналі чи в книзі, родичам буде не до цього. Час постарієе разом з ними. Пізно все це. Пізно. І для моїх, незнаних, я просто мертвий. А шкода, лише вони могли допомогти мені зняти цю мертву завісу пам'яті. А так, знаю, вона мучитиме мене ночами, не залишить. От сни часто сняться, що випадають у мене зуби. З острахом тримаю їx в пригорщі 
i думаю: що робитиму тепер? Адже мені лише тридцять п'ять... Мати каже, що це далекі 
родичі мруть, бо не болить мені, коли сниться, зовсім не болить. Це як трави на луках 
згасають, тихо навить, красиво: відцввтає-відлунює на сонці – дощі, зелена фарба зі стебла, 
воно ще пружне, гнеться за вітром, ковилиться, рукою коли проведеш – м'яке, ніжне, а однак мертве, аж поки корови не стопчуть... Бач, родичі не можуть існувати без мене, щось еднає 
нас на відстані, якісь силові поля чи невидимі променеві потоки. Може, навіть у Печерську є, 
ці родичі, що відходять у мені ночами.
     Хотів через міськдовідку дізнатись всі адреси Сільверчуків у цьому місті. Форму листа 
навіть придумав, ніби хтось написав до газети, а ми йому допомагаємо. «Шановний тов. Сільверчук! До нас звернувся ваш однофамілець Валентин Панасович Сільверчук з 
проханням допомогти розшукати його рідних, яких він втратив після війни. Орієнтовний 
рік народження 1944. Потрапив до Печерського Будинку маляти у травні 1947 року. Якщо 
вам щось відомо про долю його батьків, напишіть нам...» Лист закінчувався адресою. Я цей 
текст проносив рік, так і не наважившись нікому надіслати. Знову сумніви. У столичному 
місті редактор однієї газети був однофамільцем. Це я випадково у збірнику статей натрапив 
на його прізвище. Дурниця, звичайно, а подумав тоді: відповість він що-небудь – напишу 
тоді листи yciм Сільверчукам. Не відповів. Я, щоправда, точно не знав адреси газети. Але 
вона досить відома, міг би i дійти. А потім себе картав за лист. От уже це почуття 
піддатливості, ненав'язливості... (Може, хвора людина, зайнята чи справи там які у неї 
нагальні, а я зі своїми клопотами...) І, що дивно, був переконаний – варіант з листами міг би
мені допомогти. Хіба що запізно. Хоч тут теж як на це подивитися. Роки справді спливли, 
але раніше я просто був неготовий до цього. Певно, колись скажу собі: «Ну і дурень, не 
використав останнього шансу...» Але це знову-таки характер... Я дивився у телефонний 
довідник Печерська. Там є п'ять прізвищ Сільверчуків. Може, з них печати? Не знаю, чи 
відважусь. Боюсь дивитися у байдужі і жалібні очі... От коли я пишу це, є рішучість а коли 
дійде до справи... Тут ще життя часто підводить нас до колізій, які не підміниш і не вивіриш характером...
     ...Не дивлюсь у вікно, хоч відчуваю, що черговий по станції дає відбуття поїзда. Це вже за 
зупинку до Вітряних Потоків – мого обласного центру. Лише зараз до мене, як ніколи, 
діходить усвідомлення назви міста. Це – здиблення життєвих вирів, це непривабливість доріг, 
бо ти сам мусиш їx підкорювати. Це і смерчі, і ясні, тихі ранки – увесь колообіг життя, що 
зводить людину, як молодий пагін, як галузку, гартує ії до нових випробувань. І хіба то не 
щастя – відчувати, як тебе полонить диво росту, ота вічна тятива живої енергії що повниться силою жаги. Мусять бути i хмари, i блискавки, i подолання безвісті пам'яті, хоч як вона не пручається. Hi, не може там бути суцільна бетонна глиба. Величезна сила земна –
проростання все ж розщепить ії, по мікронах, на атоми, бо треба спочатку лиш ухопитися за 
цю твердь одни стеблинці, потім додати краплю роси, промінь сонця і крихту пилинки. А 
коли задужає корнь, гінко увів'ється у, здавалось би, вічну твердь безвісті – все одно
коли-небудь з десятої спроби захоче проникнути крізь неї, бо у живого немає межі 
осягнення, а там надійдуть iнші корені ... 

     13. Ось вже мій будинок...
                                                                                                                         Хай квітне Час,
                                                                                                                         що ствердив істину життя
                                                                                                                         (Любов безмежна!)
                                                                                                                         й до серця нам з народження поклав
                                                                                                                         зернину Щастя
                                                                                                                         і зернину Болю

     Шум магістралі настирливо несеться за мною в під'їзд i ще довго переслідує. Лише на четвертому поверсі трохи стихають гуркіт трамваїв і ревисько «ікapyciв». Це я в електричці вирішив, що до товариша не поїду. Коли вже не довів co6i нічого, то повернусь. Але хай між 
мною i дружиною буде така ж безвихідна стіа, як i у моїй пам'яті. Хай Ореста спробує 
пробитися крізь неї. Буду німим, мене нічим зараз не подразниш, не виведеш iз себе. Шкода 
лише сина i доньку...

     На брязкіт ключів у коридор вибігає Любомир. От, будь ласка, копія тато... Зараз, після 
моїх мандрів, особливо помічаю це. Міцно пригортаю його, цілую. Моя блід тінь i 
повернення... Наче відлягає від серця все, що було до цього. Це ми вже удвох розділили, 
лише його серце не відчуває свою долю тільки уловлює відчайдушну напругу, розгублений
вираз блідого настороженого обличчя. Син вихоплюється з обіймів i скаче навколо.
     -Добридень, таточку!
     -Добрий вечір!
     -А коли я тебе в обід побачу, то слід казати «Добрий обід?» – Любомир намагається 
заглянути мені до віч.
     -Якщо й справді він буде добрий, кажи.
     -А у мами завжди добрий... – Син продовжує стрибати навколо мене в передпокої. Bін з розмови бере лише те, що його цікавить зараз. Любомир пропонує свою гру, а я не завжди 
на це маю час, щоб змагатися з ним i водночас навчати його. Він скучає за мною i набридає увагою. Та й потім іще донька у нас Дзвінка. Скільки клопотів з немовлям. Оце зараз 
перепочинок. Бабуся Соломія забрала ії до себе, i ми наче на світ народилися, бо в цій 
кімнаті учотирьох.
     -Таточку, я сьогодні спатиму з тобою, – видає Любомир чергову інформацію, коли мию 
руки у ванні. І ось тут до мене лине голос Орести, стриманий, але в ньому бринить радість 
і ще щось, чого не викажеш словами, – якесь здолання простору, наче голосок видивляється 
мене, бо він хоч тихий, а в'юнкий, від нього не можна відбитися, він напосідає, обіймає.
     -Ще б що продумав, у кожної дитини своє ліжечко, як же вона без нього, зовсім не можна.
     -А у мене немає ліжечка, розкладачка.
     -Яка різниця, є у тебе своє місце i добре.
     -І є різниця, i є.
     Оресті не до дискусій із сином. Тут важливо те, що стоїть за словами. Що у нас теж є 
своє ліжко, і чому там десь ходити.
     -Я буду з тобою спати, татку?
     -Добре, синку, добре...
     Заперечувати хлопчику нема рації, він вже сонний, розвередується, потім довго не
спатиме. Та й для мене його пропозиція просто знахідка.
     -Ти йому обіцяєш... – Ореста виходить з кухні. Як завжди заклопотана вечерею, мусить 
зараз пройти і не помітити мене, але вона зупиняється ніби з острахом i водночас з цікавістю дивиться на мене: я це чи не я, може, тінь лише. Мені чується: «Ти нарешті прийшов, я чекаю
тебе». Дружина продовжує стояти iз заплющеними очима. Це треба мені підійти до неї, поцілувати. Просити вибачення. Проходжу мимо на кухню, наче не відчуваючи нічого. 
Любомир біжить слідком.
     -Я хочу спати з татком, я хочу спати...
     -Ось тепер поїж добре, коли хочеш з татком... – Ореста годує дитину. Бачу, що ії хвилюють 
мій спокій i врівноваженість. Тут ні за що не вчепишся, нi з чого не почнеш... Намагаюсь не дивитися на дружину. Все одно про Печерськ вона не довідається. І все буде гаразд. Лише – 
стіна. І хай Ореста побуде біля неї.
     -Ти їсти будеш? – обережно запитує дружина.
     -Дякую, я повечеряв...
     Сон вже міцно витає над сином, але він ще запитує, закліпавши очима:
     -Ти був сьогодні на заводі?
     -Був, спи, пізно...
     -А візьмеш мене туди?
     -Куди? – злякано реагую одразу, згадавши...
     -На завод, на завод...
     -Як будеш слухатись.
     -Там труби димлять, вогонь...
     -Спи, спи...
     Вогонь, це так. Коли ТАМ був... бо xi6a не горіло все. Невидимо. Бо коли нічого не 
лишається, – це не вогонь?..
     -Ти, татку, любиш мене?
     Велика сльоза застилає мені зір. Знову нагадування. Це син зараз майже у тому віці... 
Ореста часто запитує, чи любить він ії, а Любомир відповідає, що татка любить. Вона 
сердиться. А даремно. Хлопці більше до батьків тягнуться... Що тут дивного... Ось я, 
наприклад, з дитинства не любив пестощів з обціловуванням. Не звик до них...
     -Тебе люблю, але ТУДИ не візьму – кажу своє вголос.
     Треба, щоб цi слова прозвучали, бо буде легше, бо вирівняється на душі i трохи згасне те полум'я, що у мені від усього того, таке невидиме, не відчутне, але все одно палить, коли 
навіть душа спокійна i лагідна.
     Любомир, якби не засинав, одразу кинувся б: «Чому? Ти мене не любиш?» Але він уже 
не реагує. Слухаю його рівне дихання. От би мені так заснути. Не вийде, багато кладеться до серця, ой, як багато. А мабуть, не треба. Все ТЕ ніякого відношення до мене не має. Так 
вирішив. І ніхто не примусить мене туди повернутись, навіть згадкою. Принаймні, Ореста.
Просто не пам'ятати того сорок сьомого року i взагалі нічого не пам'ятати з дитинства... 
Може, якби нові батьки взяли мене раніше, я не знав би, але вони боялись приховати всиновлення, щоб пізніше ніхто не завдав мені болю. Тепер все на своїх місцях. У мене 
батьки, брати, сестри. Є і нема... Ніби мої i не мої...
     Звик не помічати цієї двоїстості. Іноді здавалось, що все це насправді, бо я поступово 
увійшов у їx світ, і вони теж звикли до мене, їм, може, i важче було звикати, а я все засвоював легко.
     Легенько цілую сина і переношу його на розкладачку. Ореста ще порається накухні з 
посудом. 3а вікном бряжчить трамвай, голос кондуктора лунко 6'ється у вікна... Якось син прокинувся вранці i каже: «Громадяни пасажири, наступна – Виборзька». Запеленгував уночі. Несвідомо... Ну, як не повернешся ТУДИ, коли син пам'ятає, і знову чується гуркіт трамвая
під вiкном... А може, саме зараз примусити пам'ять згадати коли, все роз'ятрене, як ніколи. 
Може щось вихлюпнеться із запеленгованого мною... Аж напружуюсь від зусилля. Ну!!! 
Тихо в мені.. Це пам'ять – безмежнийокеан – безмовна, мучить, мучить таїною i не наближує. Може, згадати до найменших деталей той найперший день, тоді я схоплюсь за якусь
потрібну асоціацію... Це вже вкотре... Hi, у мене немає сил. Лежатиму i дивитимусь у стелю, 
все на ній рівно і гладенько...
     -Ти спиш? – це дружина.
     Хай думає, що сплю, розмовляти не хочеться. Все знову спливає, оте «чужинське»! І найстрашніше: я не можу довести зворотнього. Краще знав би, як є, i не мучився, i не 
сприймав за образу. Це не на моїй совісті. Ну, а моя мати... Вона Оресті теж би не вибачила...
     Їі губи на моїй щоці. Торкаються ледь-ледь, вибачливо, як ніколи. М'яко здригаються і 
тепло на мить застигають у повітрі. Чую, як вони дихають, нерівно гаряче і знову затихають 
на моїй рудій щетині.
     -Рідний, вибач, вибач, коли зможеш...
     -Вголос так вона ще не вибачалась. От лише було те мовчання із заплющеними очима і онімленістю: покора, лагода, любов... А від мене чекає пестливих слів, «Не можу, – кажу, – 
стан у мене інший».
     - «А ти говори, пересилюй себе – говори. Я жінка...» Не жінка. Гірська ріка. Лише на 
просторі левад утишується, наче красується собою, а то все трощить i несе, підмітає, 
підкорює: вир, бризки... Красива тоді, але все одно – не жінка – гірська ріка...

     14. Із заплющеними очима
                                                                                                               Коли до ран старих ми зілля
                                                                                                               кладемо,
                                                                                                               щоб очі світом не боліли,
                                                                                                              не біймось прямоти.
                                                                                                              Вона лише весною, як любимо, цвіте
                                                                                                              найвищим одкровенням
                                                                                                              у нас самих...
                                                                                                             а більше не з'являється ніколи...

     Лежу iз заплющеними очима. Я сам зараз, як ота стіна. До мене ніхто не увійде, навіть 
дружина. Коли болить, ніколи не відкривай свого болю іншим, інакше буде ще болючіше. 
Біль – то відлуння, через чужі серця подвоюється, потроюється, а потім уже – вихор, смерч...
     -Не вip тим словам, – Ореста плаче, –  всі жінки так наговорять, наговорять.
     Уявляю, як сліз стає більше й більше, кожна чіпка, зрима, настирна, все вище і вище... Переповнення. Вже діходить до серця, щемить, щемить, потім бурхливі потоки... Все 
зупиняється, як під час ураганної зливи, що нещодавно налетіла на наше місто. Ми не чуємо лементу перехожих i викриків мешканців напівпідвальних квартир. Світ пливе...
     -Невже ти думаєш, що я тебе не люблю?.. Що мені байдуже те, що у тебе?.. – дружина 
обережно сідає поруч.
     Я не eгoїст, не себелюбець. Не можу ії мучити. Врешті нічого не змниться. Сварка 
залишається і провина Орести теж. Але я розумію, що призвело до цього, навіть 
підштовхнуло, допомогло визріти. Як фурункул. Мучило, мучило, а тут раптом все 
загострилося: одруження, діти, кінець мріям про творчу роботу i ці вічні сварки з сусідами і 
між собою, побут, хвороби, відсутність нормального житла... Одним словом, все умістилося 
у поняття БЕЗНАДІЯ. І якщо я, господар ciм'i, нічого не міг вдіяти, то Ореста карала мене 
моїм же мечем. За те, що не зміг ії врятувати, визволити. Хоч це було жорстоко.

     Виразно бачу подвір'я Будинку маляти. Дітки у червоних байкових костюмчиках, наче колійники, що ремонтують трамвайну путь. Червоне добре проглядається, ніхто не наїде. 
Так було тихо там, коли відчиняв хвіртку, а потім той різноголосий крик дітей. Може, то з-за 
стіни вихопилось: клич, заклик, безнадія... Та годі, годі. Просто тоді не було вітру. Любомир
сказав би: «Вітер не гнувся, не було дерев...» А може, й гнулося, я лише, сину, не звертав 
уваги. Вітер – це не лише коли реагують дерева, а й коли відчуваєш біль – сильний, 
пронизливий – теж потік, лише невідомих сил, теж не дає йти, рухатись... Сумовита посмішка білявої дівчинки. Мені? Своїй долі. Це як оте надсилове проникнення через роки, віки: нічого,
зітреться, не забудеться. Мале дитя може дивитися пророчими очима, бо вони чисті, біль у 
них найоб'ємніший, найземніший, без утаювань, прикрашувань... Отакими очима треба було глянути на ту стіну пам'яті, а я хотів ії взяти штурмом, одноразово, без довгої, копіткої облоги, вийшовши з розміреного життєвого плину узвичаєностей, не налаштувавшись як слід
на терпіння i муки... Що відчув себе обкраденим перед долею i людьми? Не сказав би. 
Лишилась людська доброта. Moї нові батьки. Перед ким відчувати себе обкраденим? Перед пам'яттю. Що саме у трирічному віці був викинутим на вулицю... Ну нащо так? Все давно закінчилось. За давністю літ списуєеться. От якби лиш відійшла стіна... Не хоче списувати
з пам'яті. Знаю – небув би людиною, щоб ще і ще раз коли-небудь не спробував проникнути 
крізь неї. Важко це, а тут ще й Ореста. Напишу таки листа однофамільцям. Спити, так до дна. 
A їм що, хай не ображаються за турботи і запізнілі спомини. Я забув, старша сестра говорила, 
що можна ще поспитати няню, яка працювала тоді, адже рудого хлопчика, певно, що 
запам'ятала. Треба буде взяти ії адресу i встигнути... Хоч не зараз, тут ось не знаю, що робити 
з Орестою...
     -Ти не вибачиш? – Дружина шепоче ці слова з якоюсь надривною лагідністю. Ніби й 
природно звучить ії голос, як у дні наших перших зустрічей, ніщо тоді незмінювало його замилуваності і майже трепету, а тепер перенапруга трохи видає Оресту – занадто довго 
чекає моєї відповіді. Відчув – небагато напівтонів душі лишилося у неї біля того стримування, 
вони теж на зведенні, ось-ось вибухнуть. Hi, я не боюсь, сварки не буде – не хочу, щоб
дружина ще раз поєдналася зі стіною. І мені тоді їхати до товариша. Я таки втомився...
    -Залиш мене одного.
    Встав з ліжка i підійшов до сина. Він спав, розкинувши руки. На обличчі – самовдоволення 
i спокій. Мій тодішній вік, вкотре подумалось. Як йому безтурботно і щасливо зараз... Лише 
тепер усвідомив, що те веселе споглядання життя у Любомира – від легкого адаптування
до нових обставин: у бабусі ніколи не побивався за нами, у нас – за бабусею і дідусем. Куди б несподівано не потрапляв – усе виявлялось для нього логічним і виправданим. Одного разу, 
коли Ореста захворіла, змушений був взяти його у відрядження на край області і завезти до
далеких родичів, яких він ніколи не бачив. Любомир безтурботно просидів до одинадцятої 
години ночі, щоправда, не погоджуючись на умовляння родички лягати спати. Я йому твердо пообіцяв приїхати. Він вразливий, хоч без зайвих емоцій переносить зміну середовища. Отож, 
я теж міг спокійно поставитись до зміни у моєму житті, тоді, у сорок сьомому, та ще й у 
такому виснаженому стані.
     Відчинив вікно. Місто поволі затихало. В неоновому освітленні ніч видавалась ще неосяжнішою, там, за неоновим сяйвом, починався морок, погляд безлико блукав по ньому і
не міг знайти якогось виразного контуру, деталі щоб ухопитись, утриматись... Знову стіна. 
Суцілля. Моя дика, нескорена пам'ять несеться й несеться повз мене, а я, 
вершник-невдаха, не можу вискочити на свого коня, щоб хоч переслідувати ії. Лиш стукіт 
копит – тi болісливі дотикання до свідомості, ще з дитинства, що тортують ночами, бач, 
відлунює, не відпускає i відкритись не бажає... От завтра таки з ночі днем вийде все це 
болюливе, розвидниться, от лише вічна ніч пам'яті, як чорний птах серед блакиття, не дає розглянути небо, дихнути на повні груди. Маячить, маячить... Хлоп'ячий наів знову охоплює 
мене. Он за тим тролейбусом блискавично прорватися з ночі, триматися за холодні поруччя, 
аж поки не винесе, не розвіє... Я ще вірю, вipю. Можна таки ухопитися за якусь ледь 
окреслену деталь, зігріти ії, посилити. Приведе, обов'язково... Поверне cвiт по-іншому. Тоді 
б мусив пережити все спочатку, знову розкласти по полицях пам'яті все побачене i відчуте...
     Тролейбус з реальної ночі уже зник. А там, у мені... Стій, хлопче, а може, я так даремно на 
цю стіну. А що, коли вона, навпаки, o6epiгaє мене, як земля зернину від одкритості, адже – 
i сонце, i дощ, i вітер... І тоді не підтвердиться щось невідоме, лихе, від якого мене сторонить...
Не знаю. Мабуть, лише на декілька кроків відійду від стіни, щоб відпочити і сповнитись 
силою, а потім вирішу, що робити. Потім вже, колись, як віддихаюсь, опробую наново 
поринути у колообіг знайомих i незнайомих облич, які мені подарувала доля. Вже поступово 
я прагнутиму розтлумачити для себе всю інформацію, що стосуватиметься пам'яті. Може, ще встигну пробитися, все одно треба, хоч розумію, на подіях i фактах мого життя лежатиме 
печать наявності цієї стіни. Вона добрими чи злими доторками підпорядковуватиме co6i мою долю, і я – хочу того чи нi – сприйматиму cвіт у ії випроміненні. Нічим не буду різнитися від ровесників. Просто та стіна пам'яті з далеких повоєнних років повертатиме для мене світ 
по-iншому.
     На кyxнi плаче Ореста. Иду до неї... Я ще люблю ії...

     15. Повернення до мелодії

     Ну, ось і все. Минуло вже десять років нашего спільного життя. Я нi про що так i не 
довідався. Діти ростуть. Поки що нічого не знають. 3 дитбудинку тато i все... Мене 
зустрічають знайомі.
     -Ти ніби ще молодий, а сивий...
     -Рудий, рудий, – поправляю ix.
     -Та нi, сивий...
     Я ще не забув нічого i не забуду. Сторожко дивлюсь на рудих, коли де зустрічаю, але вже 
не прагну спілкування... Ось учора від батьків їхав, у електричці побачив. Натовп, гомін. Юнак 
в окулярах притиснувсь до дверей. Профіль мефістофельський, рудий i на мене одразу 
стрельнув очима. Тьохнуло у мені щось, тьохнуло... Але я вже очі опустив, вдав, що не помітив. Сам же як підійде, то хай. Не підійшов... Так краще. Biн мені уже в сини годиться. Може, пагін 
який з тої невідомості... Hi, не треба. Природа краще знає, що відкривати для нас, любий...

                                                                                                                         Відчув я ycміx...
                                                                                                                        То срібна волосина, що на скроні,
                                                                                                                        Свій вічний докір кинула до мозку,
                                                                                                                        немов пусте зерно:
                                                                                                                        -В житті не оживляють сивини,
                                                                                                                        відновлюють лише ії джерела,
                                                                                                                       Але ж не серце...

_____________________________________________________________________________________________

 

п