.
.      Дорога світанку

 

Хата тихою міллю

                   пожирає сувої світла
променисті утинки,

                  шерстяні від роїв порохні.
Зі щілини віконниці

                  зблисне сонячна бритва
і сновидна правдивість

                  поступається місцем брехні.
Із кватирки повіє

                  дохлим духом пташиного пір'я,
під ножем у сусіда

                  загелкоче панічно гусак.
Через межі дзюрчить

                  цівка крові на наше подвір'я,
затаврує обійстя

                  різкий і погрозливий знак.
В катастрофі щоденній

                  ріжу гостреним світлом щоку,
і спливає щетина

                 зі щоки у кармінну луну.
Переходжу щоранку

                 думок чорторийну ріку:
проживу я сьогодні

                 чи сьогодні себе промину?
Розпростається день

                 несоборним дзвоном годинника,
рештки сну розтають,

                 переходять в тумани рясні.
В молоці світляному

                 збивається збурена пінка
позахатніх думок,

                 недодуманих мною вві сні...
Як в нас, Мамо... як зимно!

                 Мов на холодній лежанці,
лінькувате життя

                 ледь ворушиться лежебоко.
Хилить спати і спати,

                 не прокидатися вранці,
бо над нами дрімає

                 навіть Всевидяще Око.
Як в нас, Мамо, незатишно,

                 ніби ми в своїй хаті чужі...
Нам щодення віщує

                 не життя, а пусте животіння,
і Дорога Світанку

                 витинає не ті віражі
божевільно пірнає

                 під ізворів нависле каміння.
Але зводить на ноги

                 вічно радісна радіоточка:
«Ще не вмерла...»
звучить:

                 не вмерла! Не мре...
Хай звучить. Хай звучить

                 в неозвучених щастям куточках,
хай та радіорадість

                 з «брехунця» обнадійливо пре.
...Білі крила судомить

                 при межі на сусідськім обійсті.
Гелготіння замре

                 під ножем захалявним сусіда.
Що там радіо каже?

                 І які там останні вісті?
Від пробуджень чи снів

                 у мені ця ранкова огида?..

 

Та зіпнуся з лежанки холодна вона як льох.
Відкрию нещільні, мальовані дідом віконниці,
мерзле небо прохукаю, плями зітру із сонця,
та й увійде у хату, і сяде на лаву Дажбог.
Нічого я в нього просити не буду. Не буду!
Молитись на нього не буду, лише запитаю,
чи вистачить волі та гонору нашому люду,
щоб він почувався нащадком не пекла, а Раю?

 

>
.

п

___________________________________________________________________