.
Хо
Карбідку воєнну, примарного світла кульбабу,
хлопчина світив, шукаючи в темряві Хо.
Із запічку Хо глузливо показує лапу –
за пічкою десь його обморочливий схов.
Хлопчина світив же, бормочучи "Отче ти наш...".
Під дахом родинним ховається злякане "Ох!" –
то Хо перевернуте, денний його макіяж,
дарма, що по ночі із покуту зиркає Бог.
А хата руда ще пахла, як хлів, кізяками.
Вже б мали білити – світліше у хаті було би...
Вже й Сталін помер, а хата стояла роками
руда і сира, як після якоїсь хвороби.
І вешталось Хо під лавами й поза кутками,
за ним шаруділи і гидко пищали миші.
А світло лягало брудними кривими латками,
І тіні літали, за стіни саманні важкіші.
Карбідка пекла, і сморід сухого карбіду
хлопчину душив, бо дих переймало йому,
та дуже хотілось не тільки з хатини – зі світу –
прогнати вражину, те Хо, заховане в тьму.
<.........................>
.