.

Хо

Карбідку воєнну, примарного світла кульбабу,

хлопчина світив, шукаючи в темряві Хо.

Із запічку Хо глузливо показує лапу

за пічкою десь його обморочливий схов.

Хлопчина світив же, бормочучи "Отче ти наш...".

Під дахом родинним ховається злякане "Ох!"

то Хо перевернуте, денний його макіяж,

дарма, що по ночі із покуту зиркає Бог.

А хата руда ще пахла, як хлів, кізяками.

Вже б мали білити світліше у хаті було би...

Вже й Сталін помер, а хата стояла роками

руда і сира, як після якоїсь хвороби.

І вешталось Хо під лавами й поза кутками,

за ним шаруділи і гидко пищали миші.

А світло лягало брудними кривими латками,

І тіні літали, за стіни саманні важкіші.

Карбідка пекла, і сморід сухого карбіду

хлопчину душив, бо дих переймало йому,

та дуже хотілось не тільки з хатини зі світу

прогнати вражину, те Хо, заховане в тьму.

<.........................>
.

п

______________________________________________________________