.

Вовчий слід

 

Дими засніженої ДРЕС
лягли на види надпоріжні.
Квартали поліса наріжні
затисли береги, мов прес.
Дніпро мій тихий, упокорений,
несе під кригою себе,
і небо від димів рябе,
як поле сніжне переоране.
Іду на лижах бережком
угору-вниз, угору-вниз.
Такий мені упав каприз:
свіженьким бігати сніжком.
Пройдусь
Кодаком, перейду
Дніпром у балку Ворону.
В цю зиму сніжну і скляну
Натраплю, може, на біду.
Натраплю, може, на вовків,
що хижо бродять довкіл міста,
 і хочуть вельми попоїсти
корів, чи кіз, чи то дядьків.
..
Та жертви ті давно колишні –
де ті вовки? В снігах –
дими,
в степу хатини чи доми:
вовків до себе взяв Всевишній.
У небо йдуть вовки понуро,
на хмарах бачу їхній слід.
Дніпро вдивляється крізь лід
на їхню зграю сіро-буру.
Лечу у Вороній згори,
а наче –
в небо за вовками,
чи за минулими віками,
й за мною
мчаться явори.
І раптом голова ікласта
мені під ноги впала глухо,
і вовчим дуже тхнуло духом,
бо світ таки –
велика пастка.
Із пастки вихід тільки в сон:
кричу, як звір –
судомно, гучно.
Мисливець вовка встрелив влучно
 й відрізав голову.
.. Аж он
із неба ллється вовча кров.
Шкода мені ту сіру зграю:
у снах –
і там немає раю...

 

По кризі йду через Дніпро
у місто, де павук бетонний
тче павутинну автотрас.
Несвіжий сніг. Свіженький транс.
Дими валують монотонно

<.........................>
.

п

_____________________________________________________