.
. Бог з нами...
Спали мене в
жертовному вогні
поганських пестощів – я не уникну їх.
Перейнятий чуттям, що ти – найкраще з лих,
відразу дякую і Богу, й Сатані
за спраглий, пізній, неминучий пал,
якого я не знав і уважав гріховним,
тяжким, як брила, що котив Тантал.
У горлі сохне, мозок мов зола,
роздмухана знічев'я домовим,
і слізно очі роз'їдає дим –
та Богу честь і Сатані хвала
за те, що я вогнепоклонник нині,
що в злуках світлих світлом заряснів –
над язиками очисних вогнів
лечу за присмаком і запахом полиню...
Земні, як брила, що
котив Тантал,
гріхи очищення від безлюбов'я скверни –
терпкі плоди, праяблука ядерні,
що нас жбурляють у первісний шал.
Не ми із Богом – власне, з нами Бог!
Навіть коли судомить від жаги,
чи навпаки, полишені снаги,
тіла ведуть беззвучний діалог.
Все навпаки: не юність промайнула –
убога старість, старість нетямуща.
Уперше бродить кров і провесінь хмілюща
дає бенкет, достойний Вельзевула.
Хто нас осудить, той нам не суддя –
ми не досяжні жодному Пілату:
щоденно Бог веде обох на страту
й за крок до страти милує щодня...
<.........................>
.