.
. Холодноярські луни
Ей
Гей, хто в лісі, озовися!
Озвалось понад яром гайвороння
розломом крони темного
узвишшя...
Лиш тиша яру тут за ліс древніша,
за мудре й сторожке його
безсоння.
Соборний ліс, залога вільних воль,
освячених джерельною водою,
загомонів своєю
самотою,
глухим відлунням гайдамацьких доль.
Сумує дуб Максимів при дорозі,
сідають луни совами на дуба.
В його рипінні запитання руба:
– Чи воля тут, а чи неволя й досі?
Якщо неволя, то чому мовчать
Мотронівська й навколишні
дзвіниці?
Чи перелиті
дзвони, а криниці
покрила твані мертвої
печать?
Гай-гай, дубище, так воно і є:
ти бачиш все з
вершин тисячоліття –
замулилось черкаське межиріччя
і сталь ножів освячених гніє...
<.........................>
.