.
Монолог
Лесі Українки біля сфінкса
Що мовлять нам громаддя пірамід? –
Вони ніщо порівняно із кров'ю,
Яка лишає свій свобідний слід
В пісках за маревом, що злипся
З небом від поту тьми рабів...
Над рабською юрбою
Він підіймається у
мареві піску –
Свобідний слід на зорянім току,
Над пірамідним звалищем гробів...
Є різна смерть. І тягне ланцюги
Небіжник в небуття, коли душею –
жаба.
Вага його не більше від ваги
Залізних пут на щоколотках раба.
Співає сфінкс Хефрена уночі:
Звичайна скеля, але ба – звучить.
Та як нагадує усі земні плачі
Ії звучання п'ять тисячоліть...
І розрізнити в звуках цих немарне,
Де Нілу плач, де стогони Єфрата.
Душа болить...
Чому ож отак нездарно
Ми плачемо, а не йдемо на ката?
Чому катам похмурі піраміди
Ми досі зводемо по всіх усюдах
За спалені й голодні краєвиди,
За віри сіль і патоку облуди?
Гримлять кайдани на ногах рабів –
Жерці кладуть на ноти гримотіння.
Але ж душа... де твій космічний спів,
Людського духу де святе світіння?
Скажи, о сфінксе! – та не скажеш, ні.
Ти сторож німоти в подобі леопарда...
Стоять гробниці духу навісні,
А поряд сфінкси страхітлива варта.
<.........................>
.