______________________________________________________________________________________________

Віктор КОРЖ

КОШАРИ АВГІЯ ПЕРЕМИВАТИ…
(Леся Степовичка. Спроба літературного портрету)

У другій половині 90-их років тепер уже минулого століття український читач несподівано відкрив для себе нове ім’я - Леся Степовичка. Вона, будучи вже добре відома в періодичній пресі своїми публіцистичними нарисами та віршами, дебютувала у нашій літературі двома збірками поезії - громадянської та інтимної лірики - «П’ємонт - недалеко» та «Галатея». Поетеса, щиро сповідаючись про лабіринти своєї долі, згадувала «Як спокушав мене німецький біс На вулицях берлінських божевільних» і просила вибачення в рідного приорільського лісу й Орелі за те, що, закинута долею в далекі світи, «По той бік нашого добра і зла У пошуках химерної удачі Я вас забуть могла… І не змогла» Ніхто інший, як великий Гете, ( поетеса перекладала його поезію на мову рідну), підказав їй шлях до себе, повернення додому, і слова його стали для неї миттю Божественного одкровення: «Отам лиш де Господь тебе посіяв. Розквітнуть мусиш, більше аніде». Повернувшись на землю предків в Україну, вона з болем констатувала:

А що мій край? Без віри й сподівання
Життя людей, що схожі на мерців.
Обличчя їх безрадісні, чи п’яні -
Життя на цвинтарі! Та рідні люди ці. (1, 15)

І далі Леся Степовичка чуттями ліричної героїні формулює своє громадянське завдання, а відтак і літературне кредо:

Мені тут солодко, і моторошно, й добре
Лише прийду до тями в рідній хаті,
Та й захожусь, вдягнувши сіру робу,
Кошари Авгія перемивати. (1, 15)

Отже, лірична героїня її поетичних сповідань бере на себе, зваживши силу духу свого невпокореного, неймовірний тягар Гераклового п’ятого подвигу - і то не водночас, як то було в міфологічного героя, а впродовж усіх своїх днів відтепер вже у рідному краї. Міфологічна основа складної метафори є абсолютно природною (хоч і може породити у певних прихильників лиш логічних аналогій сумнів: як же так - жінка і подвиг Геракла?) Та з джерел міфологічних знаємо: на долю Геракла також випало на деякий час носити жіночу одіж. І знання цього квадратує метафоричність вислову і вводить його в коло природності.
Що означає для Лесі Степовички оце - «кошари Авгія перемивати?» Насамперед, шукати своїм поетичним словом шлях до замулених століттями рабства джерел народної свідомості, як от у поезії «Хто ми», де вона з болем (бо й сама теж в отому «ми») піддає критиці ментальні риси українців:

«Працьовиті мов на плантаціях раби,
і зацьковані ніби індійці у резерваціях.
Щедрі для чужих до останньої свитини
І скупі до своїх, придніпровські гобсеки.
Щирі й наївні, немов діти,
І єхидні, як ті гієни.
Сонні на виборчих дільницях, ніби воли,
Й гонорові у шинку, немов гетьмани» (1, 24 )

Образ народу як остовпілого вола, тобто кастрованого, а колись сильного й життєлюбного Бика, з’являється в неї знову і знову, як от у поезії, присвяченій 90-літтю Степана Бандери:

Є держава вже, Брате, і немає її…
Віл остовпілий
Ремигає жуйку щоденну,
Мляво глипа натомленим зором,
Муляє в оці йому, слиною давиться гірко,
Остюків наковтавшись.
Сили збудитись нема -
Віковічна летаргія триває… (2,142)

Кошари Авгія перемивати означає для поетеси і давати відсіч «заморським політологам», які не вірять в існування незалежної держави України («Віртуальна реальність»); і закликати пліткарів, які шкодять українській справі, «впускати світло в закоптілі душі» («Ланцюгова підозра»); а, оплакуючи галицький П’ємонт, не вірити, що він «на Конотоп обернувся», («Плач за Галицьким П’ємонтом»), і водночас плекати свій власний, необхідний кожному українцеві П’ємонт, а ще - назвати отих «вовкодухів-вампірів», що «шниряючи степом, цмулять цівочками тонкими задрімалу волову кров…» Як зізнається сама поетеса: «Ці вірші - моя маленька боротьба» (3, 3).
У другій книзі Лесі Степовички «Галатея» знаходимо закінчений цикл любовної інтимної лірики . Галатея Лесі Степовички - не інтерпретація образу, що увіковічнений в стародавньому еллінському міфі, не варіація правічної теми. Згідно міфу Пігмаліон вирізьбив свою Галатею з витонченого матеріалу, вельми придатного для граційного витвору мистецтва - слонової кістки. Галатея Лесі Степовички витворена з іншого, ріднішого для нашого краю матеріалу, - з чорнозему, з «шматка землі»:

«Прийшов, торкнувся ледь і дух впустив
В кавалок чорнозему степового” (4,19).

Отже, це зовсім нова, явлена в краю козацькім, степова Галатея, що чує снагу землі предківської, духовне благородство своє черпає з джерел історії роду свого лицарського:

В мелодії моїй дідів козацька сила,
напоєна гарячим літнім степом
і величчю Дніпра й блакитним небом,
й шабель веселим смертоносним дзвоном
дідів, що не ходили із поклоном
і милостей в цариці, лукавої німкені не просили…(4,14)

Яка ж вона, степова Галатея? Душа любляча і жертовна. Схильна ідеалізувати свого обранця, звеличувати його орлиними високостями небес. Тут образ орла, що літає високо, й свої «величні справи вершить» перегукується з образом маленької степової пташини внизу, яка, хоч і не може піднятися високо, все ж прагне стояти «межи кулею й орлом» і вберегти коханого від загибелі.У тих образах, у тих взаєминах, як вважають львівські рецензенти, - сутність Лесі Степовички. (3, 3), (5,15).
Звучить фінальний мінорний акорд симфонії жертовної любови:

Горобчику щастя, чого прилітав ти до мене,
маленький, сіренький, навіщо в вікно моє бився?
Для чого влетів, щебетав про блакитне й зелене,
кружляв наді мною, кружляв і немов розгубився.

А ще:

То чим же тобі я, горобчику, не догодила?
А, може, чимось розгнівила нерадісну долю?
А, може, співала не так, чи без міри любила?
Як жаль за тобою! А літо минає поволі… (4, 34)

Але акорд цей є водночас і тріумфальним. Тріумф жертовного кохання полягає в тому, що Галатея, навіть покинута коханим, не втрачає божественного дару - любити.
В цій же книзі містився і прозовий твір, жанрово означений як новела - «Ой, зійшла зоря вечоровая…» (4, 71-100), який засвідчував ще одну грань художнього обдарування поетеси. Це була швидше лаконічна повість - психологічно-сповідальна картина подолання самотності, віднайдення сенсу буття і цвіту гордого кохання. Головна героїня повісті, викладач вузу Антоніна, що зросла у великому зрусифікованому мегаполісі, під впливом кохання до свого студента, талановитого музиканта, національно-свідомого галицького хлопця Ореста, переосмислює своє «порожнє» життя і приходить до рятівного самоусвідомлення себе як жінки і громадянки. Антоніна була ніби продовженням степової Галатеї, що із поезій Лесі Степовички перейшла у прозу. Повість і структурно, й змістовно перегукувалась з головним змістом поетичної книги - під рукою Майстра, надихнутого любов‘ю, із шматку чорнозему народилася степова Галатея.
Пишучи передмову до книги «Галатея», я був подумав, що ця од Бога поетеса лише бавиться прозою, бо її заповідна царина - поезія. Та і «всезнайченки» їй радили, мовляв, треба визначитися зі своїм амплуа в літературі - до чого дужче тяжіє талант - до віршування,а чи до перекладання, чи то до прози. Насправді ж їй визначатися немає потреби, адже вона вже духовно визначилася. Її екскурси до різних літературних жанрів не є розвагами на гойдалці архаїчної уяви у різні боки початківки, як хтось уявляє, вони є її суттю - щоб було усього потроху. За моїми спостереженнями, вона працює однаково плідно одразу у кількох жанрах. За останні роки з-під пера літераторки вийшло і було надруковано у різних періодичних виданнях кілька гідних уваги художніх оповідань. Тематика її прози залишається незмінною - всесильна влада любові творить земні і небесні дива. Під її життєдайним промінням у каліки Петра починає рости нога, а звичайнісінька калоша стає орхідеєю («Петро і Калоша») (6), Антоніна, що була безплідною, народжує сина («Ой, зійшла зоря вечоровая…») (4)
Та як би не прагла письменниця у своїх творах до гармонізації світу, на жаль, навіть безкорисливе і велике кохання не означає для її героїв повної гармонії з навколишнім оточенням, буттям, повним економічних та соціальних негараздів, не рятує від його жорстокості та ірраціональної алогічності в добу виживання. Об’єктивно, жінка й чоловік постають в цих оповіданнях як дві різновекторні - відцентрова й доцентрова половини гендерно розколотого світу, як кола вічного буття. Надмірна жіноча довірливість Ольги обертається грубою чоловічою наругою над дівочою цнотою («Тбілісо») (7,20-23), незахищеність письменника перед сваволею читацької реакції на книгу, що вже не належить авторові, непередбачуваність можливих наслідків, неадекватність сприйняття світу люмпенізованим Андрієм Івановичем призводить до дискомунікації у стосунках персонажів і закінчується смертю романтичної поетеси Олени Поліщук («Вбивча сила поезії» ) (8, 20-23).
Проза, згідно О.Пушкіна, вимагає думок і думок («требует мыслей и мыслей»). Прозі Лесі Степовички їх позичати немає потреби. Їх, самодостатніх, у ній стільки, скільки й необхідно, щоби було золоте мистецьке забезпечення. Воно, це забезпечення, є відкритість душі, а не її замкненість у колі рефлекторних дошукувань, що праведне, а що грішне у світі цьому, неповторному для кожного, кому судилось явитися в ньому у строго визначений Творцем всього сущого час.
У словесному мистецтві за думкою обов’язково мусить стояти видовий (картинний) ряд, інакше кажучи, картина реалізує думку. В супротивному разі думка буде, як електрика, котра потребує оповиття ізоляційним матеріалом, бо без нього вона стане спалювати всіх, хто доторкається до первоєства енергії - свідомості автора певного тексту.
Видовий (картинний) ряд у прозі Лесі Степовички суворо контрольований. Письменниця не має за необхідне деталізовано вимальовувати портрети персонажів драматичних дій оповідок про буття земне. Один-два штрихи, кілька деталей (до того ж, розпорошених в межах оповідної інформації) - і годі… Її проза скупа на подробиці, бо доцільна, як сповідь. В прозі її також не знаходимо розгорнутих інтер’єрів, які мали б грати роль декорацій (а це майже традиція української прози минулого віку).
Її письменницька уява творить лиш доцільний інтер’єр. Любителі розкішних декоративних розписів могли б звинувачувать її в зраді традицій українського національного художнього письма. Авторка згаданих вище прозаїчних сюжетів певна цих ймовірних звинувачень і перекреслює їх чітким усвідомленням зображальних можливостей рідного слова. Вона знає, що предковічне Слово промовляє енергетикою свого понятійного єства: багато говорити не слід, бо ось я, єдино спроможне виражати суть думки, мовлю все, що необхідно натомісць бунтівливого гомону натовпу випадкових слів.
Як прозаїк Леся Степовичка безмежно довіряє єдиному, на її естетичний здогад, точному слову - аж дарує йому свої авторські права, будучи певною, що обранець її ( а вона лиш це слово обрала), не зрадить вищої художньо-зображальної місії - свідчити істину, а не її варіантність. Слово ж бо - енергія самопізнання безсмертної душі людини. І найнеймовірніші сюжети письменниці мерехтять спалахами здогадувань про потаємний смисл буття земного
(«Петро й Калоша»). Звичайно, письменниця( як і всі смертні) не може знати остаточної істини буття. Вона своєю прозою лиш наближає наші душі до певної межі, переступити котру дозволено лиш обраним. Її проза - це проза поетки, що висповідується прозаїчними конструкціями свого поетичного відчування так званого «реального світу».
Головні риси художньої прози Лесі Степовички - ліричність, оксамитний гумор і психологізм можуть комусь здатися гуманістичними пережитками літератури минулого століття. На часі - масова, термінаторно-зомбувальна література, пригодницькі романи, написані частенько швидкоруч і абияк, розраховані на невибагливого споживача.Або - навпаки, потуги на «елітарність», вишукане штукарство з його вимученими малочитабельними знахідками, згвалтованою мовою, неправдоподібними житейськими колізіями - новаторство за будь-яку ціну. Леся Степовичка не примушує рушницю неодмінно вистрелити, не шукає «піаніно» в кущах - для неї значно важливіше дослідити психологічні колізії, внутрішню логіку та імпліцитну динаміку поведінки її героїв. Вона не прагне запаморочити адресата свого тексту карколомними гостросюжетними ефектами чи псевдолітературною манірністю. Її проза налаштовує читача на конструктивне співдумання, співпрацю, і аж ніяк на деструктивний розпач. Муза Лесі Степовички дружить з реалізмом в доброму сенсі цього поняття, і - знаходить свого читача.
Переклади німецьких поетів Гете, Гайне, Борхерта, (4.61-68), Рільке, Гессе (9, 4) та сонетів Шекспіра (10, 147-149) перекладача Лесі Степовички витончені й філігранні. Вони, на мій погляд, є художніми текстами якнайвищого гатунку, і обіцяють літературним гурманам справжню насолоду.
У 2000-му році у видавництві «Пороги» побачила світ нова її книга - роман-есе «Rara avis» (13), («біла ворона», рідкісний птах…»), присвячена життю і діяльності відомого політика Степана Хмари. Пошук істини - хто ж є справжній герой нашої історії і сучасності, перемивання українських політичних авгієвих кошар - такий головний зміст цієї некон’юнктурної і вельми читабельної есеїстики.
Роман-есе «Rara avis» - вислід титанічної дослідницької і мистецької праці
Лесі Степовички. Під пером авторки головний персонаж, людина реального світу, наш сучасник, герой української історії, Степан Хмара, постає як об’єкт не тільки історичного й політологічного,
а, що важливо!- й естетичного осмислення посеред художньо вимальованого світу партизанських бандерівських лісів його дитинства, і в пізнішу його пору - як біла ворона посеред хижих суспільно-політичних джунглів, населених чорними й сірими воронами, «мавпами у штанях», львівськими кавовими «бісиками».
Особливо виразні й художньо енергетичні сцени першого причастя малого Степана, руйнації сільської церкви, побачення героя з родиною у зоні для політв’язнів, зустрічі з правозахисником Сахаровим, львівського віча. Книга, на мій погляд, є текстом із царини високохудожньої публіцистики, що є повноправним жанром української художньої літератури.

Отакі творчі здобутки за період 1996-2001 років засвідчили стрімке входження в сучасний український літературний процес різнобічно обдарованої їх авторки - поетеси, прозаїкині, перекладача Лесі Степовички.
«Любов до літератури розриває мене, ці раптові пробудження серед ночі, знайоме хвилювання від нових, майже підступно підступаючих слів, - сповідається письменниця. - Та хіба від нас залежить, що ми напишемо? Тільки отямившись, від «клінічного стану” (В.Стус)(11, 50), побачимо, що там нам Творець послав на аркуш паперу, який донедавна ще був чистим».
Все це майже так, але щось та й залежить од нас - необхідно, щоб і душа, як той чистий аркуш паперу, була Пречистою… Гадаю, що Леся Степовичка залишається вірною собі і мистецькому надзавданню (воно винесене в заголовок цього есею), і водночас перебуває в постійному пошуку нових тем і форм відображення нашого складного невпораного сьогодення. Поспішає працювати, щоб встигнути виконати задумане, бо прийшла, як сама вважає, пізно. В «Баладі про чорного та білого янгола» поетеса вустами ліричної героїні просить поради в Річки свого дитинства Орелі щодо двох янголів, які їй зустрілися в житті, і, отримавши її, живе за цією порадою:

…Й шепнула Орілька: Лети, моя донечко, далі!
Ти, бідна, не білого янгола, чорного стріла.
Той чорний лиш тішитись буде з твоєї печалі.
А білий де, знаєш сама,його скрута обсіла.
Шкодуй, моя донечко, серця на любощі зайві,
Не пий, моя доню, із глека того, він - порожній.
Не схиб, бо часу в тебе мало для праці зосталось,
Нехай він іде собі геть, янгол тьми подорожній!
До білого линь, і молися, якщо він озветься,
І слабкість спокутуй свою, і благай про натхнення!
Бо янгол той чорний - спокуса земна, що минеться,
А янгол твій білий, - покликання Вище , поетко!.. (12, 97)

Леся Степовичка пише сьогодні вже інакше, ніж учора, то ж маємо немарне сподівання, що вона не раз ще подивує читача новими, несподіваними творчими озоріннями.

---

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Леся Степовичка Л. . П’ємонт - недалеко. - Дніпропетровськ.: Січ, 1998.- 95с.
2. Леся Степовичка. Над ріллею заспраглою… До 90-ліття Степана Бандери.- Воля і
батьківщина, №1, 1999. С. 142.
3. Галина Миць. Ці вірші - моя маленька боротьба. - Молода Галичина, 25.05.1999, с.3.
4. Леся Степовичка. Галатея. - Січ: Дніпропетровськ, 1998.
5. Яр Чорногор. «Межи кулею й орлом…» - Літературний Львів, №1, 2000. с15.
6. Леся Степовичка. Петро і Калоша. – Бористен. № 9, 1999.
7. Леся Степовичка. Тбілісо… - Носоріг літературний. №1, 2001
8. Леся Степовичка. Вбивча сила поезії. - Лель, №1, 2000.
9. «Я зірка, що споглядає світ…» - Бористен, №4, 2001,с.4
10.Універс. Вільям Шекспір. Сонети.- Кур’єр Кривбасу, №99-100,
квітень 1998.
11.Василь Стус. Зникоме розцвітання особистости. -Український вісник. Випуск 7,7,9-10,
1988, с.50-56.
12.Усміх білого янгола. Вірші Лесі Степовички. - Дзвін, №3, 2000, с.94.
13.Леся Степовичка. Rara avis. Дніпропетровськ: Пороги.- 2000. - 406с., іл. 

п

______________________________________________________________________________________________