Якось під час перебування в Одесі я розговорилася з одним
добродієм на теми української політики. Серед іншого він мені сказав:
«Очевидно, что Хмара - ярый антисемит, он постоянно наезжает на евреев, вот и
Гурвица нашего почему-то не любит». Навдовзі, вже у Львові від політичних
недругів Хмари, налаштованих в антисемітському дусі, довелося чути цілком
протилежну думку: «Ви що не знаєте, що Хмара жидам продався, працює на
світовий сіонізм, а все почалося із Звягільского».
Неймовірно,
адже і перше, і друге сказано про одну й ту ж саму людину! Так
де ж тут правда? А правда, мабуть, у тому, що більшість із нас - немов
персонажі із відомої східної легенди, що судили про слона, маючи пов'язки на
очах. Щось намацали всліпу, на дотик, а цілого слона толком мало хто знає.
Щось десь почули, хтось щось сказав, повної картини немає, а значно легше і
зручніше плисти за течією тривіальних стереотипів. А ті, хто запустили
навмисне в хід цю брехню, знають, що обиватель клюне на наживку, бо
розібратися толком все одно не зможе.
А справа тут, цілком очевидно, у тім, що Хмара не
любить людей, котрі не люблять України. Більше того, усякий недруг України
той, хто шкодить ій своєю діяльністю, є і його особистим недругом, навіть
ворогом. Такі люди можуть маскуватися у патріотів, послуговуватись державною
мовою, їм ніщо не допоможе, Степан Ількович, як ревнивий і безоглядно закоханий,
нутром відчуває, це - ворог його Коханої, пані України. І національність тут
не до чого. І не Хмара винен у тім, що серед таких українофобів трапляються і
люди з прізвищами, як, наприклад, Рабінович. І не отой середньостатичний
персонаж із анекдотів, над яким так звик потішатися совковий завгал, а цілком
конкретний чоловік, колишній мешканець СССР, підприємець Вадим Зіновійович
Рабінович, до якого у Степана Ільковича дуже богато претензій.
Хмара, наприклад, вважає, що громадянин Ізраїлю,
пан Вадим Рабінович, проявляє аж занадто багато інтересу до нашої держави, а
його втручання в ії внутрішньополітичне життя завдає великої шкоди розбудові
справді незалежної України. Народний депутат Хмара звертається у 1997 році до
виконуючого обов'язки генерального прокурора України О. Литвака із
депутатським запитом, в якому зокрема говорилося: «З огляду на те, що до
найближчого оточення Президента України входить Вадим Рабінович, який має
великий вплив на формування кадрової політики Л. Кучми, зокрема, він привів
на посаду глави Адміністрації Президента Є. Кушнарьова, а також є впливовим
другом міністрів та інших відповідальних осіб, прошу надати мені для вивчання
кримінальну справу п. В. Рабіновича. Необхідність вивчення кримінальної
справи В. Раіновича не є предметом звичайної цікавовості. Вона викликана
турботою про національну безпеку Ураїни, оскільки
В. Рабинович у минулому притягався до кримінальної відповідальності за
розкрадання державного майна в особисто великих розмірах, а тепер входить до
списку «34» (найбільших авторитетів організованої злочинності міжнародного
класу). Заздалегідь застерігаю, що зволікання з наданням усіх матеріалів
кримінальної справи В. Рабіновича розцінюватиму як дії, шкідливі для
національної безпеки України». Кому цікаво, що ще думає С. Хмара з цього
приводу, той може звернутися до його статті «Влада в Україні. Чия вона», що
вийшла недавно окремою брошурою у Києві.
А ще не може погодитися Степан Ількович з тими
заявами, ща їх поширює у пресі В. Рабінович, як от, наприклад, після
парламентських виборів у березні 1998 року. Президент Всеукраїнського
єврейського конгресу, просто відверто радів поразці партійного блоку
Національний Фронт. Воно б і нічого, хоча, щоправда, далеко не кожному
іноземцеві дадуть трибуну, якою є центральна столична газета, і право
висловлювати публічно будь-яку, а тим більше таку одіозну точку зору на
доленосну подію нашої держави, як ії висловив з прямо таки залізним апломбом
Вадим: «Бизнесмены результатами прошедших выборов вполне удовлетворены. Мы
отслеживали выборы в нескольких городах Ураины. Я просто счастлив, что ни
одному человеку, поставившему своей целью пройти в парламент на базе
антисемтизма, воинствующего национализма, это не удалось. Таких провалили с
треском. Для меня это не просто важный фактор, а фактор, жизнеспособности
общества как такового. Его уже нельзя затащить в омут махрового национализма.
Провал партий и личностей, которые ставили на национализм, - это самый
хороший результат выборов».(1) Пробачте, але що це є, як не
втручання у внутрішні справи іншої держави! Для політичного діяча такий
апломб є неприпустимим і свідчить однозначно про його низьку політичну
культуру, або ж, можливо, про якісь його особливі права і привілеї у цій
державі. Неймовірно! Важко собі уявити, що якийсь український бізнесмен,
проживаючи в Ізрїлю і будучи президентом Всеізраїльского конгресу укрїнців,
заявив про те, що він особисто щасливий з того, що єврейська національна ідея
провалилося на виборах до Кнессету. Важко собі також уявити, щоб це сказав українець
десь у Франції, Англії чи Німеччині. Як би поставилися до цього його місцеві
партнери по бізнесу і чи не втратив би він свого і політичного, і фінансового
реноме. У нас же все можливе! Виникає питання: хто, чому і як «отслеживает»
вибори в Україні?! І до того ж ще й яка термінологія - я гадала, що
«отслеживают» качок або диких кабанів на полюванні, а не кандедатів в народні
депутати! Як на мене, то слово «отслеживание» - це термін із тої ж самої
обойми, що і «зачистка населення», наприклад, у Чечні. І потім хто такі, ці
«ми»? Чи не забагато взяв на себе Вадим Зіновійович, а чи то, може, просто
необережно обмовився, чим і видав себе з головою? Принагідно зауважу, що в
передвиборчій програмі Національного Фронту не було жодних антисемітських
гасел, а той же Степан Хмара з позицій цивіоьного українського націоналізму
кінця ХХ століття увесь час заявляє: «Справжнім українцем, українським
націоналіцстом є кожен громадянин Укріїни незалежно від національності,
котрий живе і працює для України, поважає ії мову, культуру, історію і для
якого Україна, українськи національні інтереси понад усе». Просто,
по-перше, український націоналіст (себто патріот своєї Батьківщини) завжди
зрозуміє націоналіста - литовця, татарина, чеченця чи ізраїльтянина, тому що
поважає почуття патріотизму в представника кожної нації. По-друге, його
висока політична культура дозволяє йому порадіти за перемогу національної
ідеї чи то в Прибалтиці, чи в Ізраїлю, чи будь-де. Пан же Рабінович
висловлюється на такі делікатні теми некоректно, безтактно, ба навіть
зухвало. А втім, у себе в молодій, хоч і такій слабкій ще державі, ми якось
самі вже разберемося, без чужої допомоги, що нам робити з тими
націоналістами. Якось вже дамо самі собі раду!
Принагідно згадати, той же С. І. Хмара, перебуваючи
свого часу у відрядженні у складі групи депутатів від ВР України до Ізраїлю,
з повагою ставився до значних економічних та національно-соціальних надбань
цієї країни, поважаючи ортодоксальних іудеїв і простих ізраїльтян за те, що
зберегли і встановили утрачену протягом двох тісячоліть мову і державність на
«землі обіцяній». Нам би, мовляв, українцям, повчитися так цінувати свою
історію і так працювати для своєї Батьківщини! А при цьому ще й повірив
Юхимові Звягільскому, заслуженому шахтареві України, котрий протягом двох
днів розповідав своїм недавнім колегам-депутатам подробиці справи, яку йому
інкримінують. У Хмари тоді склалося особливе враження, і приїхавши до
України, він чесно заявив свою думку про те, ща «справу Звягільского зроблено
на замовлення».
Хмара добився повернення народного депутата Звягільського в Україну, без якої
той не міг жити.
«Степан, веришь, хоть умирать, но приползу на Украину» - сказав йому пан Юхим
на прощання. Звягільський повернувся, прокуратура докладно розібралася у справі
і не виявила складу злочину у діях колишного в. о. прем'ер-міністра
України.(2) Зате народний депутат Степан Хмара дав карти в руки
своїм недругам, відтак здобув собі негативного рейтингу у певних колах,
мовляв, «жидам продався».
Отже Хмара вміє шанувати людей, котрі своєю
діяльністю, хоча б найменшим чином, сприяють добру, розвитку і примноженню
слави його улюбленої Красуні-України. І знову ж таки, національність людини
тут ні до чого. Наприклад, до таких його друзів серед інших належить поет
Мойсей Фішбейн, збірка віршів котрого стоїть на книжковій полиці
українського націоналіста Степана Хмари. До речі, й сам автор поезій себе
також вважає українським націоналістом і пише українською мовою.
До числа добрих друзів Степана Ільковича належіть
і Натан Щеранський, колишній політв'язень, член Московської Гельсінської
групи, а нині міністр промисловостї та торговлі Ізраїлю, з котрим вони разом
відбували термін у зоні № 35. У квітні 1997 року однотабірники вперше
побачилися навіч, у Києві, бо до цього спілкувалися лише через стінку у
карцері, перестукуванням. Про цю дивовижну зустріч міністра і нардепа, єврея
і українця, ща за тоталітаризму разом «сиділи», ми вже згадували у главі I V
«Зона». А зараз наведемо короткий діалог, ща відбувся між товаришами по
ГУЛАГу. «Как дела, Степан» - спитав Натан Щеранський. Серед гамору, великої
кількостї гостей і святкового збудження публіки, а зважаючи на цільний і
стислий у часі, розписаний регламент офіційного візиту ізраїльского гостя,
годі було й думати про довгу розмову. Щоб сказати головне, вистачило кількох
хвилин. «Якщо не подолаємо мафію в нашій державі, буде дуже зле», - відповів
Степан Хмара. «Я тебя понимаю и поддерживаю», - сказав Н. Щеранський, на що
Хмара відповів: «Так, ми - зеки, повинні триматися разом!»
Своюпозицію щодо «єврейського» питання Степан
Хмара доклакдно і вичерпне висловив в інтерв'ю газеті «Молода Галичина».
Розглянемо ії. (3)
М. Г.: -Чим, на Вашу думку, характерний даний момент у житті
України?
С. Х.: - В Україні завершився процес антиконституційного перевороту на
користь кримінальній олігархії, яка захопила владу. Вона повністю в руках
антиукраїнськоі олігархії, або «укракїнського Сіону», в якому всі реальні
важелі впливу належать хасидам та їхнім ставленикам...
М. Г.: - Ми звикли говорити про компартійну й посткомпартійну
номенклатуру, кланово-тіньових висуванців, а ви, і то на першорядну роль,
висовуєте фактор хасидизму, який має чітку етнічну принадлежність, що й
породжує відому морально-етичну проблематику.
С. Х.: - Хасидизм - поняття не стільки (і далеко не стільки) етнічне,
скільке політичне, будучи найбільш реакційною течією іудаїзму. Ми ж не
ідентифікуємо нацизм із усією Німеччиною чи ідеологію комунізму з тими
народми, жертвами якого вони ж стали. Інше питання, до якої міри етнос
органічно пов'язаний з радикальними рухами, генератором і носієм яких
виступає. Тему хасидизму я висвітлив в окремій публікації (Ви можете
прочитати ії у «Молодій Галичині»), а наразі скажу по суті проблеми. Ні
Кушнарьова, ні Горбуліна, ні Гриньова, ні Волкова, ні Табачника, які при
реальній владі, ані, тим паче, Вадима Рабіновича, котрий є тіньовим главою
Української держави, за цей народ сердце не болітиме.
Ну як же можна ставити на посаду міністра ВС єврея,
на главу президенської адміністрації - єврея, на генпрокурора буквально
протягувати єврея, і все те, наголосимо, при найгірших моральних та ділових
якостях цих осіб. Це ж ненормально. Я боюся за безпеку євреїв, чесних і
порядних людей, серед котрих у мене багато друзів і яки самі добре разуміють,
що хасиди - їм не рідня, а зашкодити можуть страшно. Адже, врешті, реакція
доведеного до краю українського населення може бути негативною, але ж
обурений люд (не приведи, Господи!) не дістане ні Кушнарьова, ні Горбуліна,
ні Волкова, ні Рабіновича. Бо ті втечуть, у них охорона, вони за мурами.
Заради них народ будуть розстрілювати. А насправді чесних громадян єврейської
національності, яки терплять на рівні з усіма, можуть згоняти злість. І саме
в цьому зацікавлені антиукраїнськи провакатори і найперше хасиди. Інакше
кажучи, мусимо чітко відрізняти ворожу нам ідеологію та ії ставлеників від
етносу, з яким прожили тисячоліття.
Дивлвижно, як стійко і спокійно Хмара сприймає
плітки про свою особу. Загартована людина, він просто не звертає уваги на
такі «дурниці»: «Нехай вони мені покажуть, де ті гроші, що нібито
дісталися Хмарі від Звягільского. З грішми я так певно сидів би вже досі у
Верховній Раді і горя не знав!»
І справді, купив би собі Степан Ількович у
березні 1998 року мандат народного депутата, вмостився б у зручне
парламентське крісло і дрімав би під акомпанемент дискусій парламенської
більшості з парламентською ж таки меншістю. А не пропонував би колегам
заповнити Деларацію доходів, тобто начати боротьбу з корупцією прямо з себе,
не боровся б з мафією, надриваючи серце і наживаючи смертельних ворогів. Але
то був би не Хмара, а якийсь інший чоловік.
За свідченнями близьких людей Степан Хмара є
вельми невибагливим ні в їжі, ні в одязі. Його вимоги до благ житейських, як
і його ставлення до грошей, можна назвати аскетичними. Йому насправді мало
треба. Грошей повинно бути рівно стільки, щоб висточило на необхідне - на
хліб щоденний, на кілька білих сорочок, на газети, на дорогу..
Згадує Христина Левицька, завідуюча 1-ю
стоматологічною поліклінікою міста Львова, яка теж свого часу безкорисливо
попрацювала, так би мовити, над зовнішнім іміджем свого шновного
однокурсника:
«Прийшов якось до нас Степан, це було
здається, десь після виборів 1990 року, він саме став депутатом. Після
таборів я його ще не бачила. Сидить, сміється, щось розказує. - Степане! -
кажу йому. - А що в тебе з зубами: Ти що, отак і в парламент підеш беззубий?
(А в нього всі зуби, крім кількох, у таборах геть «полетіли». А ще ж молодий
чоловік, п'ятдесят тільки років недавно виповнилося!) - А ну сідай у крісло!
- кажу. А він сміється, ну що ти, Христино, мовляв, вигадуєш? Та іншим разом,
коли-небудь зайду. Так ми його тут з дівчатами усім колективом вмовляли,
силою посадили у крісло. Не випущу, - кажу, - тебе, Степане, поки не зробимо
усе, як слід. А іще ж що. На ньому плащик такий був, чи то старий, чи
коричневий, словом, старий, знаєте, «болонія», такий, як ото у сімдесяті
носили. І плащ оцей скинь, не носи більше, - кажу йому, - він давно вже
вийшов із моди. - Ти нині депутат, на тебе люди дивляться. А він сміється: та
хіба це має значення? - Має, - кажу йому твердо. Отак ми його тут і
«обробляли» цілий день, зранку й до пізного вечора».
Примітки:
1. Рабинович В. Бизнесмены результатами
прошедших выборов вполне удовлетворены // Киевские ведомости.- 10.04.1998.-
С. 8.
2. Див. зокрема: Корчинський А. Ефим
Звягильский: человек запустивший руку в государственный карман, или спаситель
Отечества? // Донецкий кряж. - № 91, 4-10 ноября
1994. - С. 2.
3. Хмара С. Рубікон // Молода Галичина. -
26.03.1998.
.