______________________________________________________________________________________________

Тубальцева Надія

Уривок з роману
«Визига по -тьмутараканськи» :
(фінальний фрагмент)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

-Iгope...
Bін нервує i цим виказуе готовнють почути те, чого боїться.
-Ти приїжджаєш i привозиш мені головний біль. Я за все життя не передумав так багато, як
за час нашего знайомства. Голова тріщить від думок.
-Мене більше цікавить, що я можу звідси вивезти. Якщо ти заразиш мене дурною хворобою,
я тебе вб'ю...
Moi слова звеселяють його:
-Візьми в когось пістолет i приїжджай. Тільки не вбивай мене одразу, а я присягаюсь, що
опору не чинитиму. Спочатку стріляй по щиколотках - я впаду перед тобою на коліна. Потім по руках - вони обвиснуть, як пліті. Нарешті лупи в живіт i спостерігай, як я отими плітьми намагатимусь притримати кишки, коли вони почнуть вивалюватись iз черева. В серце не
стріляй - воно має бути цілим, бо твоє. Остання куля - в горло: нехай паскудна моя душа,
виходячи з тіла, хоч зокривавиться...
-Припини!
-Задоволення треба вміти уявляти...
-Кровожера!
-Ти мене недооцінюеш. Якщо постане питання полегшити твої страждання,- я смоктатиму
и сукровицю з мозолі на пальчику твоєї ноги...

Дивна piч: 6araтopiчнi принижения, які я терпіла від чоловіків не вплинули так сильно на формування моєї реакції на внутрішні й зовнішні подразники, як нетривале це кохання.
Почуття пробудило в мені інстинкт збереження особистих iнтepeciв, тобто спонукало до уникнення небажаних для існування умов. Те, що я вважала гаспидовим зіллям, стало для
мене протиотрутою. Кохаючи, я вилікувапась від маніакальної эалежності від кохання. Потреби існування почуття в моєму житти будь-яким чином. Так, я кохала сильно. Пройшла стадію готовності до самознищення. Слава Богу,- Він не сподобив чоловіка скористатися моїм станом, Ігор хоче мучитись,- значить, наступив його час для цього священнодійства. Займатися ним
удвох не виявипось можливим. Тільки почергово. При бажанні, щоправда, можна,
відмучившись, знову стати в чергу...
Я була готова зовсім нещодавно піти за чоловіком i на дно... Biн пожалів мене Тепер я iз жалощів відмовляюсь бути для нього стихійним лихом. Я жінка. Мені дано знати, що вік
любові коротший за вік людський.
Не можу збагнути,- чому чоловік, переконавшись, що жінка кохає його,вірить, ніби почуття
ії вічне?! Всесвіт - величезний цвинтар кохання... Кожен з нас пережив смерть своєї лю6ові, а дехто - и не однієї... В що вірять чоловіки? Відверто кажучи, в патріархапьному укладі мені
дуже не подобається незважування на очевидне.

Ти кохаешся зі мною i повторюєш, умовпяючи себе: «Так буде завжди...» А я згадую (така злопам'ятна уродилась) відвертя чутливого, але вже тоpiшньoгo липня: «Навіщо эакохуватися? Однаково кохання скоро вмре». Ти казав... В що мені вірити? Хоча нi, логіка в усьому цьому
є: сьогодні ти говориш про мої почуття,а рік тому відмовляв у почутті coбі...
Люби мене. 3 тобою так гарно! Опинившись в о6іймах іншого, нездатного кохати, я посміхатимусь, коли він казитиметься через мою чуттєву хирлявість. Мені будуть нenoтpiбнi 
його жалюгідні пестощі. Мені необхідна перемога! Як iншi, я не шукатиму звідтепер того, хто полюбить мене. Ти позбавив мене цього приниження. Meні необідні докази того, що кожен охочий злягатися зі мною в порівнянні з тобою - ніxтo!.. Я робитиму це заради тих солодких
мук, яких ти не дочекався від мене. Щоб жити за інстинктами, треба знаходити грунтовні виправдовування своїм вчинкам. До того ж, я не отримую насолоди від спостерігання за стражданнями іншого.

-Ти залишишся зі мною?
-Hi, Iгope.
-To6i потpiбнi neвнi слова?
-Потрібні...
-Копи це ти перестала мене розуміти?
-Сьогодні.
-А я сьогодні вирішив не відпускати тебе.
-Кожен з нас робить що хоче,- це твоя наука, Я тут не залишусь.
-Твоя вдача: вперед! від гіршого - до кращого!.. А я непогано тебе озброїв,- тепер ти непереможна.
-Навіщо тобі така?
- Безпечніше для всіх, якщо ти знаходитимешся під моїм наглядом.
-Ти... закохався?
-Ніколи не вимагай від мене пояснень, що саме я відчуваю в ту чи іншу мить, - спокійніше житимеш. Коротше - все! Я дав To6i відпустку за свій рахунок, і ти ії выгуляла. Пора i честь
знати.
-А як же море?
-Сьогодні я плюну ж нього вісімнадцять разів, але завтра зраджуватиму тoбi з ним... Це
точно.
Лиха година принесла Валеру,- та ж вчасно з'явитися до нас було неможливо.
-Відбій, Ігоре! На березі засідка. Рибінспекція понаставляла пасток від Маяка до Калинівки.
Ігор замислився. Проказав до мене:
-Хочеш піти зi мною на прогулянку в море?
Валера не міг збагнути, куди він хилить:
-Зараз на березі краще не засвічуватися...
Ігоря звеселила його нездогадливють:
-Вони думають, що рибалки виходять в море тільки для того, щоб брати рибу. А в мене
сьогодні свято: приїхала кохана жінка, яку я хочу покатати човном.
Одягаймося у найкраще і їдемо у мicтeчко косматити ... Нехай хтось спробує нас там зачепити.
Я нагадала про себе:
-Не хочу в море.
-Зроби це для мене. Я тебе прошу. Сьогодні гарна погода. Нічого не бійся - я заворожений.

«Все у вoлi Божій - думала я, дивлячись на красивого, сильного чоловіка, в якого була
безтямно закохана майже piл тому ( пізніше спалахнула коханням до того, кого вважала
нещодавно мертвим, а, дізнавшись, що він живий, з6айдужіла...) Відьма триклята! «3розумій
мене». 3розуміла i розлюбила. Треба було вчитися розуміти себе. Шукаю виправдання тому,
що ми не можемо бути разом. Коли є кохання, можливо все! Hepiвнicть? Так, вiн браконьер,
а я кохана жінка браконьера, яка розлюбила його... Оце і є нерівність. Любові невідома зрада,це ознака нелюбові. Але xi6a можна зрадити того, кого не любиш?.. Все заплутано. Мене лякає не море, а перспектива залишитись тут i жити життям Ігоря. Плести тенета... А що тут
принизливого? Про що розводжусь? Чоловік не хоче більше виправдовувати нашу роз'єднаність. Чому так несправедливо влаштований світ, що взаємини в ньому існують протягом однієї
ночі? Moї зізнання зайві. Я не залишусь з ним, це рівнозначно «нi». Я переносила в co6i 
почуття, чекаючи взаємин, як жінка переношує дитину. Кохання не витримало, як не витримує дитина...»

-Iгope,- зауважила я,- мені треба сьогодні встигнути купити квитка.
Від одказав майже жорстко:
-Не будемо більше про це говорити. Ти залишишся тут назавжди.
Чоловік взяв мене на руки, притулив на мить до себе, високо підняв і опустив у човен.

«Я дивилась на тебе iз цікавістю дитини, яка ще багато чого не знає, вже не зовсім довіряє дорослим i дивується iхнiм ризикованим iгpaм, таким не схожим на дитячі... Містечко
віддалилось - ми вийшли у відкрите море. Ти дивився з майже неприхованою відразою
поверх моєї голови, туди, куди прямував човна, але подеколи переводив погляд на мене:
зрізав на piвнi мого лоба вершки огиди й поблажливо посміхався, сподіваючись, що я сприйму гордовиту вибачливість за приязність Я милувалась тобою. Єдине, що мені не подобалось -
ти загравав i зi мною, i з морем: протиставляв нас, i я знала, що перевага не на моєму боці.
Болісно було переживати це. Пам'ятаеш, я казала тoбi, що не вмію й не хочу боротися з кимось
за владу над чоловіком? To6i це не сподобалось, бо ти любив спостерігати за тими, хто
бореться. Знав, що радості перемоги не зазнає ніхто.

Ти поводився, як господар моря. Воно догідливо підпливало під ніс човна,угиналось під кормою, розтяте човном; старанно й швидко розгорталось хвилями - і розтин щезав. На суші
у мене був свій вимір життя, і я бувала зухвалою в своїй стихії. Опинившись же у вимірі широко розлитої «калюжі», глибиною у декілька метрів, я стала абсолютно беззахисною. Вимір моря
був примітивним до страшного: мінлива поверхня - для живих, нерухоме дно - для
потопельників. І це була твоя стихія?! Тут ти мрїяв бути в останні хвилини життя? Тут «переміщався» щодня човном, підохочуючи до змагань смерть?.. Земні виміри з далекими
о6ріями, висотами й глибинами не захоплювали тебе. В полі енергії,де відстань і час не можна вимірювати звичайними одиницями, ти відмовився обробляти свою «полосу», кинув iї і
подався в море. Виходить, ми, «cyxoпyтнi», повинні товктися на розірваній Богом спересердя
на клаптики i кинутій у первинні води тверді; знову ж, але вже самотужки, рвати на клаптики
поля діяльності, обробляти їх; а ви, моряки, із первинних вод радо тягатимете рибу?! Так, ми з тобою piзнi. Я молю Творця, щоб він не вкорочував тобі життя, а ти, дивлячись мені в очі,
граєшся зi смертю...
Необережно чи навмисно ти смикнув за мотузок мотора - човен водночас підстрибнув
над водою і круто рвонувся убік. Я мала відчути щось гостре в цьому польоті? Ти хотів мене налякати?.. Коли човен почав перевертатися, ти покинув мотор i як навіжений кинувся до
мене. Обличчя в тебе було таке, ніби ти хотів мене вбити. Tiєі миті мені так здалося... Та
мить була останньою, i я встигла ще подумати: « Навіщо я його такого покохала колись?..»
Потім сталося жахливе: удар, нестерпний 6іль у голові i та, остання думка, відлетіла у повітря,
як бризка крові. Bci думки відлетіли водночас міріадами бризок... Душа моя,- зрадниця й відступниця, стрімголов вергнулась куди подалі з місця страшної події.
Я померла від того страшного удару бортом човна одразу, але піти на дно не встигла: ти
ухопив мене за коси і підняв над водою. Перекинутий човен гойдався на хвилях. Ти ухопився вільною рукою за корму, i сподіваючись на те, що я тільки знепритомніла від удару, запевнив:
«Все гаразд. Я поруч...» Та раптом страшна здогадка приголомшила тебе своею правдивістю,
i ти, не тямлячи себе, ляснув мене по обличчю: «Очувайся! Чуєш мене?..» Я бачила! Я все
бачила! Навіщо ти ударив мене? За що?..
Над водою було тільки моє лице - нефритова камея, облямована рожевуватою, кольору молодого гранату, водою... Ти не одразу помітив, що вода эокривавлюється. А побачивши,
ще не вірячи в непоправність того, що сталося, ти чомусь вилаявся брутально, паскудно... Схаменувся, притиснув моє обличчя до своїх грудей i дико закричав. Завив, як скажений
пес, який не знає, к уди йому подітися зі своїм сказом. Боже, від цього крику душа мала б повернутися до тіла, якою б лякливою вона не була, як би далеко не залетіла..! Моя душа була поруч, але до мене не повернулась. Не знаю чому...
Biн тримав мене за волосся там, де була смертельна рана. Побачивши, що долоня
наповнилась кров'ю, Iгop відсмикнув руку, i я повільно посунулась униз, у вимір моря, призначений мерцям. Bin пірнув, знову підняв мене на поверхню, почав цілувати вуста, лоба,
очі. Шепотів немов заклинания: «Я люблю тебе, я люблю тебе, чуєш?..» Прикро: я все чула,
але не могла відповісти - він сам позбавив мене такої можливості... Кров червоно-чорними струменями бігла по моєму обличчю. Bin peвiв i побивався, а море вже чекало на свою жертву. Чекало, коли чоловік выпустить мене, i я ляжу на дно, i лежатиму там поруч iз човном,який
теж невдовзі потоне. А потім море натішиться перемогою i викине мене на берег. Можливо,
в ту бухту, де ми писали колись разом книгу любові...

Відчай знесилив тебе. Ти затвердів від горя до самої душі: довго ще вдивлявся в моє
споійне обличчя, яке втратило цікавють до всього, і до тебе - також, а потім розтиснув
пальц!... Я щезла під водою.
Iгope!.. Ти відірвався від човна i лiг, розкинувши руки, на воду. Так ми й лежали: ти -
на поверхні, я - на дні. Кілька метрів морської товщі розділяли нас. Таким було наше останнє злягання.
Ти дістався берега, виповз на пісок, i, хитаючись, ніби тяжко поранений, пішов до
містечка. Подільники нi про що не запитували - все було зрозуміло. Першу склянку горілки
влив у горлянку, як воду, и одразу закурив. «Заїж, бо знудить»,- сказав Валера. Тебе знудило:
бився в судомному кашлі, повзав по траві, як отруєний зіпсованою осетриною. Оклигавши,
знову випив, а тоді почав розповідати, переказуючи вci жахливі подробиці: «У мене були
море и вона. А тепер вона в мopi, i немає кого любити...»
Слухали мовчки, а ти пив i пив, а тоді подався до «калюжі». Не змовляючись,рибалки
рушили за тобою. Ти не дійшов до води, упав на прибережне каміння и утнувся руба...
Подільники повсідалися купкою на 6етонній плиті. Одна уявна картина поставала перед
очима кожного з них: я мертва на морському дні...
Море лагідно шерхотіло мушлями, мило й облизувало босі ноги рибалок, мурмотіло щось нерозбірливо, ніби читало ту книгу, яку ми щойно дописали. Морю
кортіло поставити в кінці ії багато крапок...

Берегові собаки гралися визигою - cipoю жилою, якою погидували люди - кинули на забаву псам. Собаки товклися 6іля тебе, стрибали по каменях: то перехоплюючи одне в одного, то покидаючи визигу захитаної риби - інстинкт підкаэував їм, що в тому стрижені таїться смерть. Собаки жирували й дражнили тебе; знаючи твою вдачу, чекали, коли ти гримнеш на них.
Хтось із рибалок жбурнув у вожака каменюкою, той заскавчав, відбіг, врозтіч кинулися й інші собаки.
Ти лежав на камені, прекрасний і страхітливий, на вустах запеклася кров (та, що ти її
зціловував з мого обличчя?..), шию перетяла визига - собаки кинули її,сполохані розлюченими людьми. Довга жила була схожа на пуповину, а ти - на новонародженого, задушеного
пуповиною. Ніхто не звертав уваги на те, чи дихаеш ти?.. Великі руки твої, поранені шипами, вкриті шрамами від наривів, які утворює трупна отрута, судомно стискували гладенькі білі
голиші. Нестерпно смерділо - неподалік розкладався викинутий морем осетер.

Я весь час казала: «Ти був. Hi, ти є. ...Ти був, бо мене нема.
Мала рацію жінка-Любов: коли немає в коханні якості, кількість безсила щось змінити. За
все треба платити. Ти, будь ласка, не кляни Бога. Життя – звичайна плата за увічнення. Але
ж ми з Ним розрахувалися -дух iз мене геть!

1998 р.

---

.

п

______________________________________________________________________________________________