.
. Надiя Тубальцева

Мадонна Сарайміна*

(поема)

* * *

До Кафи їхав бей із Сарайміна,
Щоб сторгувати лагідну дівчину.
Якщо по правді, – бей не мав гарему
Не тому що старий був чи нікчема:
Мав жінку в домі – справжню сатану
Але кохав, тюхтій, її одну.
Лінара шаленіла від борні, –
Тож бей дістав рабиню сатані...

Людмилою назвалось голуб'я,
Для беїхи складним було ім'я,
І стали звати дівчину – Ліде.
А їй дарма. Дурне, бо молоде.
Дівча родині до душі прийшлось:
Калічно по-татарськи заспіває, –
То беїха як мати вболіває,
Щоб не сколошкав пташенятко хтось.

Минув якийсь недовгий час. Людмила
З коси дівочої дрібушок наробила.
Хазяйку зве: моя ханум-Лінар, –
Як рідна донька у сім"ї татар.
Хоч беїха всім каже: маю дяку, –
Це перевтілення – й жаги ознака...
Прийшов із Керчі майстер Абдулла
Мозаїкою прикрашати брами.
Для нього і дрібушок наплела,
і "Кайтарму" вивчала вечорами.

То не кохання зародилось – згуба.
Вже плітка до хазяйки надійшла.
А та скоріш до хлопця: "Абдулла,
Я бачу, діло в вас іде до шлюбу...
Дівча моє, сам бачиш, не метке.
Шукай сватів. Дам гроші для калиму.
Пустімо воріженьків на слизьке.
"Ханум, ви гурія!"

"Облиш і йди зі мною.
Зви, тільки молитовно, сатаною..."

Рішуча беїха побрала молодят
Ще й говорила: "Волею Аллаха
За безцінь віддала дівча, невдаха.
Хоч повертай сердешную назад..."

* * *

В грудневу землю кляті "южаки"
Втикали кулі дикого мигдалю.
Північні двоголові хижаки
На мінареті мерзли, як на палі. ...
На Півночі, в засніженій столиці
Коханням розважалася цариця...

* * *

Покиньте гнилокрові забобони:
Кохані наші – то близька рідня.
Знайшлося в української мадонни
Смагляве і руде татарченя.
На брязкальцях малює Абдулла
Священну суміш місяців й хрестів.
...Хотів того Петрусь чи не хотів. –
Обрізав корінця йому мулла...

* * *

Єси на небеси одна Цариця.

І первородний гріх – не таємниця.

Земна цариця – господиня чар,
Грішить й володарює запопадно.
Як жіночка, вона цілком порядна.
Є свідків тьма... Та Ordnung – як олтар.
Цариця мріє: "Криме мій жаданий:
Раптові весни, розмаїті зими.
Окраєць ласий – начинка погана:
Татари – потолоч, не гідна Криму...
Ти нелюбом не будеш для Русі.
Це я тобі кажу, – Єкатерина!»

* * *

...Та повернімось знов до Сарайміну.
Ліде Коран читає на фарсі,
Дітвак росте. I жити б їм в гаразді,
Та лихо – у цариці очі заздрі.
Потьомкіна відірвано від серця,
Щоб врешті той з Гіреєм став до герця.

Російські некрути, пройшовши Україну,
Добралися таки й до Сарайміну.
Гарматами розбили мінарет.
Забили в колотнечі муедзіна.
І жалкували: "Ніби був поет..."

...Старий козак шукав в Криму дружину
Колись забрали ластівку татари
(О, ластівочка та любила чвари...)
У пошуках дізнався про Ліде.

Спитав, чи піде з ним на Україну?
"А де мене чекають, дядьку, де.
Коли тут маю матір і родину?"

Буває так: мала з'явилась хмарка.
А вже через годину – буревій.
Сварили і кляли напівтатарку
(Правцем поставило б їх!) і чужий, і свій.

І скоро безталанную знайшли
В кошарі сараймінського мулли.
Хтось зґвалтував Ліде і заколов...
Побачив Абдулла – і захолов.
Ханум кричить в гарячці: "Кровожери!
Такого не робили і нукери!
Помстись, Аллах, за серденько моє:
Нехай цариця кров із них поп'є!"
Москаль перехрестився: "Сатана...
"Старий козак зітхнув: "Ото війна...
Та віднесіть до хати бідну дівку".
"Ідіть усі", – промовив Абдулла.
Послухались, попнулись по домівках.
І довго чули лемент: "Ваалла!.."'

Про гріх чужий не гріх пащекувати.
Світ полюбляє правду у чутках.
Де ж Абдулла? Малює Божу Матір
З вилицюватим Исусом на руках...
Що дозволяє Бог, за те Аллах
Смолою буде в пеклі частувати...

Під ранок почались велика злива
Двигтіли хмари, наче зграї гав.
І з-попід хмар дививсь Аллах бридливо.
Як Абдулла мадонну поховав...
Як бідкавсь: "Хочу вмерти від нудьги!
Житія, ти осоружне без кохання..."

Вночі вдяглись у синє дрантя-вбрання
Жалібники – "пегрові батоги".
І стало поле морем від дання.
"Водохрещем'' пішло татарченя
В своє, вже православне, майбуття
За батьком правовірним Абдуллою...
Судилась їхня доля бути злою.
А спромоглась на добрі почуггя.

Дивись на землю й радуйся. Пречиста, –

Який зростає син у мозаїста!

Наукам вчать дотепного Петра

У Керчі – дяк, мулла – в Аджимушкаї.

Ще батько грека-мудрія шукає.

На диво син – бодай йому добра!

Мечетей в Керчі трохи що не тьма,

А майстра, кращого за Абдуллу, нема.

Тепер він багатій і має шану.

Калим віддав Лінарі за кохану...

* * *

В Криму нема ні ханства, ні Гiрея.
Земна цариця "визволила" Крим.
Нема й Січі. Імперство – над усім.
Іржа часів з'їдає меч Арея.

Яка всесвітня хіть! А велич втіх!
Яка незадоволеність бажання!

О Боже, це ж такий великий гріх –

I одного лишити сподівання...

.. .До Бога не ідуть несамохіть.
Ми святобливі й зовсім не святі.
Ми – свідки винуватців лихоліть.
Суд довго йде, бо судді – в майбутті...

* * *

У творчості є Іоан Предтеча,
Є Магомет, є спільне каяття.
Митець шукає: віра – не чуття...
Нема між Богом і Аллахом ворожнечі.

Петрові передався батьків хист:
Тепер він в Керчі другий мозаїст.
Почав вчащать до церкви. Лине час –
І вже він в місті – перший богомаз.
І раптом все покинув задля вміння
Гармонію складати із каміння.
Як сарацин збирав доріг дари:
Вивчав будови двох столиць Росії,
Ходив молитись Київській Софії,
Бував в її Стамбульської сестри...
Шукав дзвіниці мусульманську риму
Між довгошиїх мінаретів Криму.

А повернувся, каже: "Я вважаю,
Це божевілля – жити в незнанні.
Я роздирав сорочки гамівні.
Щоб впевнено затвердити: я знаю.
Я зрозумів численність таємниць:
Мистецтво люблять тільки силоміць.

Не все на світі – прикрощі ворожі.

Заступниця стражденних – Матір Божа...

У місті, де вклоняються вітрам,

Я побудую Рятівниці храм.

Чи я не син Мадонни Сарайміна?!"

Аж відсахнувся Абдулла від сина:
"Аллах Акбар! Та ні, я переконаний.
Що син не чув нічого про ікону...
Так, діти – посланці із небуття.
Моя душа – Ліде серцебиття..

* * *

Лишивши гідні подиву діла,
Цариця до чистилища пішла.
Створив Диявол за подобой праху
Пекельну незрівняну потіпаху.
Тепер вона стоїть на брамах раю –
Данину з грішних янголів збирає...

* * *

Був серпень, і надходила посуха.
Виводив сласну пісню попелюха.
Дичавіли занедбані сади,
Дірчавіли у множині плоди...
Спасенник християнства та ісламу
Оздобив фресками осердя храму.
І ось вона – закута в камінь мрія!
Співають "Радуйся!" Басить мажорно піп. –
Освячує храм Покрова Марії.
У жертву Богові пошматували хліб,
З амвону дяк поніс у натовп чару...
Хтось запитав: "Собор це чи мечеть?"
Одрізали: "Іди, поганцю, геть!
Ми всі у Керчі трішечки татари..."

Припхались на освятини з базару
Старенький бей і згорблена Лінара.
Сиділи в затишку за храмом зранку –
Куняли, прокидаючись від дзвонів.
Прийшов і Абдулла – приніс ікону:
Небесна Матір в покриві з серпанку
З малятою рудою на руках...
І гоже, і напевно, з розумах...

Петро тримав ікону: ''Он яка Ти,
Прекрасна й недосяжна, Божа Матір...
...Хто майстер, батьку?"

Посмішка гірка
Вуста спроквола Абдуллі скривила:
"Ти не впізнав митця?"

"Твоя рука..."
"Це я колись намалював Людмилу...
Небіжчиця терпляче позувала.
Доки душа на небі раювала..."

* * *

Не все на світі суєта і прах.
Стоїть у Керчі , на Семи Вітрах,
Храм Покрова Мадонни Сарайміна.
Легенда Криму. Пісня України.

_________________________________
* Сараймін – у минулому – містечко поблизу Керчі.
В 70-х роках ХХ століття – хутор в степу.
Сьогодні Сарайміна вже просто не існує.
.

п

______________________________________________________________