.
.
Віталій Старченко
Чудо не при житії
Пам'яті Олександра
Зайвого
Скляний лубок у синьому овалі
розводився про лебедів
ставка...
Тримала свічку
списана рука,
Ховались відсвіти в очниці занепалі.
Злетілись чорні баб'ячи
хустини
на білоризника хрипкий речитатив,
і ти їм
з гроба свічкою світив,
і ніби кликав на сумні гостини...
І білим лебедем з овального лубка
німа душа крильми підперла сволок,
і теплим воском списана рука
прощальне і чудне
викрапувала слово...
Ми прочитали... й попливла труна
за дяківським бордовим клубуком,
і лебединим втомленим лубком
чудес душі відчалила луна.
Минули грушу. Клацнув апарат.
Повільно гроб в тумані сліз пливе.
Зимовий мавр, - мов нетутешній, - сад,
зчорнілий, сад вітрами чуба рве.
А знімок жовкне. Моментальне фото:
люд за покійником, зелений «ЗИЛу» короб,
і поминальна чарка, піднесена до рота,
і в чарці сонця
невтопимий корок.
Без голосінь рве сад небесний одяг,
а сонце з чарки коте гарбуза...
О непокірна чудасій мелодія,
трагічна й развеселена буза!..
Ти начудив. Ти начудив багато.
Лишилось жити не
юродство - чудо.
Воно - не зайве. Глянь-но: море люду
прийшло не ЧУДО - тіло проводжати.
Вклонилась груша. Присіла хата ще.
Підчистять іншу спритні копачі.
Час не стояв за гробом. Не пощез.
Він - чорний кіт
під грушею вночі....
. .