|
.
Вiршi на
смерть Т. С. Елiота
Він вмер у січні. Рік по днях надходив.
Під ліхтарем мороз млів коло входу.
Вже не встигала витрясти природа
кордебалет красот з височини.
Сніг вікнам невсипущі очі мружив.
Під ліхтарем стояв провісник стужі.
І двері у перетини й калюжі
на ланцюжок років він зачинив.
Банкрутством спадок днів шпигнуть не зможе
сімейство муз. В сирітстві своїм гожім,
поезія спирається на схожість
спливаючих одноманітних днів.
Зіниці сплеск розчиниться у лімфі –
й вона - рідня вже еолійській німфі,
як друг Нарцис. Та в календарнім ритмі
виднішими стають її вогні.
Ні ликів злих, ні мстивості не знає,
в Великім Каталозі за звичаєм
смерть не принади стилю обирає,
а неодмінно цілить у співця.
Що хвилі їй важкі і променисті,
що поле і перелісок барвисті?
Вона, лише на куцу щедра відстань,
воліє накопичувать серця....
Палали вже на вигонах ялиці,
змітались за поріг уламки й глиця,
і янголи вертались на полиці.
Католик, він дістався до Різдва.
Та, ніби море в шумний час припливу
за хвилеріз плеснувши, справедливо
назад втягає хвилі – так квапливо
він від свого відмовивсь торжества.
І вже не Бог, а Час крізь простір зречень
гука його. І плем'я молодече
його гігантських хвиль рухливість плеще,
на самий край ламкої бахроми,
підносить легко і, простившись, б'ється
у край землі. З надміру сил сміється.
Його затока січнем увіпнеться
в ту сушу днів, де зостаємось ми.
1965
.
<............................>
.
______________________________________________________________
|