.
Чеслов Мiлош

Місце народження

(Розділ із книги есе «Родина Європа»)

 

Упродовж багатьох століть, коли над Серед­земним морем виникали і занепадали царства, а незліченні генерації набували витончених розваг і гріхів, моя рідна країна була пущею, береги якої відвідували тільки судна вікінгів. Вона була роз­ташована за межами мап і належала казці. Цей дрібний півострів, який сьогодні можна відшукати, провадячи пальцем від Копенгагена на схід уздовж північного краю Німеччини і Польщі, ніколи, зре­штою, не мав бути часто згадуваним літописцями. Віддалення від шляхів сполучень постійно надава­ло йому характеру одного з найбільш відособле­них анклавів, де час плив повільніше, аніж деінде. Однак вже, напевно, тоді, коли Платон писав свої діалоги, ця країна приєдналася до міжнародного торгового обігу. Звідти походила прозора амбра – бурштин із застиглою в нім комахою. Бурштин, що передавався з рук у руки як предмет обміну диких племен, відбував довгу дорогу суходолом, уздовж Дніпра до Чорного моря, перш ніж діс­тавався грецького архіпелагу. Віднайдене поміж археологічних знахідок дозволяє сьогодні робити припущення щодо головних ліній, якими верти­кально – з півдня на північ – пересувалася деяка здобич за доби бронзи і доби заліза. Таким чином позначалася присутність мешканців прибалтій­ських лісів на часах, коли на схилі Середньовіччя вони стали безчестям для християнства. Оскільки думки почало займати тодішнє поширення прав­дивої віри, а боротьба з невірними була головною темою рицарських пісень і легенд, легко зрозумі­ти, чому провінції, до яких ніколи не проникало світло Євангелія, пробуджували жах і нагадували про нездійсненні обов'язки. Отже, Європа також мала своїх червоношкірих. Давали вони знати про себе довгими безперервними збройними нападами, однаково несподівано з'являючись і зникаючи у своїх недоступних криївках. їхня мова була незро­зумілою для слов'ян, котрі їх оточували, а рівень їхньої техніки, якщо його вимірювати озброєнням, був нижчим від їхніх супротивників. Лук, штих і щит, обшитий шкірою, воювали проти списів і пан­церів, але цю нижчість вони надолужували швид­кістю маневру. Тоді також вперше з'являється спільна назва цих племен: литва. Якою мірою до них можна застосувати термін «варвар», важко встановити, зваживши на нестачу писаних джерел і упереджені судження християн. Мали вони доволі складну релігійну організацію, сперту на ієрархію священиків, і поступово входили у фазу державної організації, розширюючи свої володіння. Від 1228 року, коли князь Мазовше покликав на допомо­гу супроти їхніх атак Тевтонський орден і осадив його на території, пізніше названій Східною Прус­сією, головним їхнім ворогом були схожі на танки лицарі з різних західних країн, які носили поверх заліза білі плащі з чорними хрестами.

Все це відбувалося давним-давно, але бороть­ба з останніми язичниками в Європі збереглася у колективній свідомості, щоправда в туманній формі, однак досить сильно, щоб фігурувати на­віть у деяких католицьких катехізисах наших часів. Отже, в Christenfibel (Християнське про­вадження), праці двох німецьких теологів, Піпера і Раскопа, ми читаємо: «Але вже в цей другий період новий люд увійшов у межі церкви: від XIII століття лицарі Тевтонського ордену воювали і змагалися на кордонах Заходу в ім'я церкви та імперії. Підкорили собі пруссів, вели бої з литов­цями, проникли до Латвії та Естонії, дісталися аж до Чудського озера».

Мабуть, тут є слушний момент, щоб зауважити те, як місце, в якому ми народилися, відокремлює нас від поглядів, прийнятних деінде. Найбільші, навіть стародавні, трагедії мають велику тривкість, бо живуть у прислів'ях, у народних піснях, у пере­казах, що передаються з вуст до вуст і пізніше яв­ляють готовий літературний матеріал. Ця картина зовнішнього мороку, периферії, на яку йшли шля­хетні ентузіасти-місіонери, так міцно укріплена в розумі німецьких теологів, що вони визнали за до­речне її включення до викладу правд віри, мені відкрилася вже в дитинстві з іншого боку. Епопея християнського посланництва була в істоті епо­пеї мордувань, насильства і бандитизму, а чорний хрест надовго залишився символом поразки, гір­кішої за чуму. Тож усі мої симпатії зверталися до «благородних дикунів», які захищали свою свобо­ду і знали, що захищають, бо там, де Тевтонський орден здобував перемогу, він будував свої замки і перетворював населення на невільників, що працють для його користі.

Книжки, що описують доблесть язичників, повні м'якого звучання місцевих назв, мусили відбивати міцний слід у психіці, бо потрапляли до моїх рук і до рук моїх ровесників у віці, коли формуються поривання. Наслідком цих наук були напевно, інстинктивна огида до замаскованого ідеологією насильства і певний скептицизм щодо аргументів усіляких цивілізаторів.

Державотворчі здібності деяких етнічних груп є чимось загадковим. Лицарі з-під знаку хреста подолали пруссів і поморів, але не здолали спорід­нених за мовою цим двом групам литовців. Ті, що тиснули із заходу через римських християн (Тев­тонський орден і поляки), дбали лишень про утри­мання статус-кво, натомість усю свою експансію направили на схід і південь, до сфер християн, які взяли релігію з Візантії – князів Новгорода, Твері, Москви і Києва. Боги, шановані під святими дубами, виявилися сильнішими, ніж візантійський Бог, і таким чином постав один з найдивніших державних організмів у Європі: Велике князівство Литовське. У добі найбільшого свого розквіту воно сягало околиць Москви, одним кінцем торка­лося Балтики, другим – Чорного моря і прихиля­ло Бессарабію, але невелике прибалтійське плем'я, яке дало йому назву, не прагнуло накидати своїх звичаїв васалам, навпаки, піддавалося їхнім зви­чаям, а княжий двір, внаслідок шлюбів з руськи­ми княжнами, вагався поміж прадавнім обрядом і Євангелієм, копійованим через київських ченців.

Найбільшою небезпекою був Тевтонський ор­ден. Єдиним союзником проти нього могла бути Польща, яка також була під загрозою через зрос­тання потуги тих, котрі перебували під її покрови­тельством. Заплутана стратегія польських дипло­матів, які шукали шляхів на Схід, і литовських дипломатів, притиснутих необхідністю, довела до великого шлюбу князя Литви з королевою поль­ською Ядвігою і поступово підготувала союз двох держав. Ядвіга, донька панівного дому Anjou, уві­йшла до історії як свята особливого виду: пошлю­бивши варварського вождя, вона офірувала своє щастя високій ідеї католицизму. Бо те, чого не

міг зробити меч ордену, зробив шлюб: у 1386 році силою декрету князя над берегами рік відбулося масове хрещення литовців. Останні в Європі язич­ники припинили бути безчестям для вірних.

Для молодих народів факти, що стосуються такої віддаленої доби, є вже тільки датами з під­ручника. В оточенні, серед якого я ріс, «проблема союзу» була частим предметом розмов і збуджу­вала запальні суперечки. Прихильники посилали­ся на надзвичайність такого кімнатного поступу цивілізації і протиставляли польські методи жор­стоким методам ордену. Супротивники вбачали в союзі винятково підступну продажну оборудку, бо Литовське князівство вносило до Співдружності простір утричі більший, ніж Польське королів­ство. Крім того, якщо ми порівняємо цей зв'язок із зв'язком Англії з Шотландією, то це означало для литовських «шотландців» повільне згасання їхньої мови, і патріоти, жестикуляцію яких я пам'ятаю, дуже часто вже не знали мови своїх прадідів.

У будь-якому разі, Співдружність була веле­тенською, і тривалий час ані германці, ні Москва не могли з нею змагатися. Об'єднані польські й литовські сили 1410 року здолали Тевтонський орден у битві під Грюнвальдом і Танненбергом, а пізніше, коли Кремлем володів Іван Грозний, його війська зазнавали від рук короля, як її називають, «Республіки» поразку за поразкою. Внутрішній розпад дводержавності, яка займала весь центр Європи, відкрив у XVIII ст. дорогу Росії і ради­кально змінив рівновагу сил.

Це утворення не було національною державою. Перенесення в той час національних понять, які з'явилися відносно пізно, веде до такого абсур­ду, як суперечка про те, чи Коперник був німцем, чи поляком. Мовою освічених була латинь, яка, починаючи від реформації, в писаному слові по­ступалася місцем польській мові, але Статути Ве­ликого князівства укладалися східнослов'янським діалектом, а це є свідченням того, що етнічний литовський центр плавився в масі народів, йому підпорядкованих. Значна частина мешканців міст вживала щоденно німецьку, хоч колоністи зазви­чай упродовж декількох поколінь зазнавали асимі­ляції. Юдеї приносили з собою спотворену німець­ку мову, купці з Кавказу – вірменську. У цьому тиглі наставав поступовий осад елементів: поль­ська щораз більше ставала синонімом «мови куль­тури», яка є мовою панівного класу, литовська і діалекти, які пізніше класифіковано як українську і білоруську мови, відходили до «мови простолю­ду». Однак з мовою ідея народу не пов'язувалась. Лояльність ґрунтувалась на почуттях зв'язку з те­риторією.

Не була та держава цілісною і релігійно. Че­рез її територію пролягла прикордонна лінія між католицизмом і православ'ям, не зовсім виразна внаслідок одного з найбільших починань Ватика­ну. Починання те, вдале лише частково, полягало в ліквідації схизми з допомогою обопільних по­ступок. Візантійські християни мусили зберегти грецький обряд, отже, не впроваджувати латині. Натомість мусили згодитися на ієрархію, де голо­вою був Папа Римський. Таким чином постала в 1596 році Уніатська церква. Вона повинна була виявитися церквою мучеників, з моменту, коли Росія опанувала простори, на яких розвивалася Унія. Вбачаючи в ній загрозу для себе – більшу, ніж від католицизму, – Росія винищувала її по­ліцейськими засобами.

Католицька половина Співдружності залиши­лася вірною Риму не без бунтів і внутрішніх роз­колів. Вчення Лютера, Цвінглі і Кальвіна, здавало­ся, протягом декількох десятків років брало гору над прив'язуванням до папства, а протестантський рух був схильний до більшого, ніж деінде, радика­лізму, продукуючи численні секти антитринітаріїв. До цього потрібно додати, що Співдружність була найбільшим скупченням юдеїв на Європейському континенті і що батьки чи діди більшості юдеїв, які сьогодні десь мешкають, мали свої осідки над Віслою, Німаном або Дніпром.

Історичні подробиці я прагну звести до мі­німуму. Однак вони є необхідними, якщо я маю розмістити мою родинну провінцію на ширшому тлі. Читаючи Шекспіра, я мушу себе запитувати, як виглядала ця етнічно литовська частина Спів­дружності, яка торкається Балтики, за панування в Англії королеви Єлизавети. Я можу припусти­ти, що щогли швидких суден, які ганялись біля Ямайки і Барбадосу за іспанськими галеонами, найчастіше походили з моєї країни. Рахунки кора­бельних фірм у Гданському порту свідчать також, що займалися вони доставкою до Англії з околиць, де я народився, певного товару, попит на який здається нам сьогодні важкозрозумілим, – живих ведмедів. Доля цих моїх кузенів, примушених до гладіаторства у ведмежих дворах або до ролі катів, що шматували злочинців, здається однаково мало-привабливою, як і доля биків на кориді. Природні плоди такого роду приводять до висновку, що со­кира тоді мало торкалася лісу і що землеробство ледь починало переходити на експортне господа­рювання. Щодо більшості тубільців, то свідчення сучасників відзначають, що їхня щира релігійність не перешкоджала їм про всяк випадок складати пожертви численним богам і богиням.

Щиро кажучи, треба визнати, що мої околиці ніколи не дали жодної постаті, яка б вплинула на долю світу, і не уславились жодним відкриттям. Тільки історики Реформації знають назву столиці цього повіту: Кейдани, оскільки в ньому друкува­лось багато протестантських книжок. Сиділи там потужні захисники єресі князі Радзивілли. Крім того, якщо колись увага освічених людей різних країн скеровувалася у цей бік, то тільки тоді, коли німецькі вчені відкрили, що тамтешній се­лянин розмовляє найдавнішою індоєвропейською мовою, багато в чому наближеною до санскриту. У XIX ст. декотрими німецькими університетами впроваджено вивчення литовської як допоміжне студіювання при дослідженнях санскриту.

Провінція розділяла долі Співдружності і всі­єї тієї частини Європи. Темп розвитку, початково схожий на темп західної її частини, виявляв щораз більші відмінності. У часи, коли держави над Ат­лантикою здобували колонії за морями і закладали мануфактури, жодні такі авантюрні починання не цікавили зайнятих винятково землеробством меш­канців Сходу, і на їхній совісті не тяжіють страж­дання чорних невільників чи перших пролетарів.

Немовби для рівноваги постало тут явище, що визначається часом як «поворотний феодалізм», яке, власне, є внутрішньою колонізацією. Збіль­шені можливості експорту збіжжя схиляли до інтенсивної економіки і систем здирання данини грошима і натурою, яка здавалась панам селяна­ми, маловигідних для одних, малообтяжливих для других. Тільки плантація як вид аграрної фабрики могла відповідати новим потребам і забезпечити кошти, за які з-за кордону імпортувались вина, тканини, прянощі і предмети розкоші. Робоча сила була на місці, потрібно було її тільки приневоли­ти, тобто відібрати в неї права, освячені звичаєм, що не обходилося без опору і боротьби. Процес був поступовий і починався з вимоги, щоб один день, а пізніше два, селянин працював на полях пана. У кінцевому підсумку майже цілком зник «вільний» селянин, і якщо доля його була трохи кращою, аніж доля чорного невільника на амери­канській плантації, оскільки зберігались органічні зв'язки села і вид напіввласності, то все одно за­хищали його швидше певні локальні патріархальні традиції, аніж право. Злидні його, поза майном, що належало безпосередньо монархові, були пропо­рційними до розкошів, якими себе оточували ви­зискувачі, відділені від людського свого майна ці­лою ієрархією служб і наглядачів. Наслідком цієї господарської еволюції була кастовість суспільства, значно сильніша, ніж на Заході. Було власне, тіль­ки дві касти: селяни і пани, при цьому ці останні являли групу, диференційовану всередині, що по­чиналася впливовими, а закінчувалась масою дуже убогих «клієнтів». Гальмування розвитку міст, за яким тягнеться гальмування «третього стану», має тут однаковий сенс як причини, так і наслідку.

Внутрішня колонізація охопила Польщу, Че­хію, Угорщину, Прибалтику, Україну, Росію, не всюди набуваючи однакових форм. Чим далі на схід, тим ситуація селянина була важчою, аж до ролі худоби, яку продавали поштучно, як у Росії. У цьому, зрештою, є ключ, який дозволяє зрозумі­ти деякі пізніші властивості «інтелігентності», що походить найчастіше не з селян чи міщанства, а зі збіднілої шляхти. Кінець «поворотного феодалізму» і перехід до найманої праці не лежить у межах однієї дати і залежить від багатьох політичних та господарських обставин. У моїй провінції еманси­пація селянина припадає на період американської громадянської війни.

Ріка Німан неподалік свого гирла перед Бал­тійським морем приймає кілька малих приток з півночі, із середини півострова. Над однією з них, річкою Невяжею, припало мені розпочати всі свої пригоди. Всупереч припущенням людей, які меш­кають у тепліших краях, природа не має там у собі нічого від смутку чи монотонності. Якщо терито­рія не гориста, то, в будь-якому разі, пагорбкува­та, і, ймовірно, перші зорові враження виробили в мені огиду до рівнини. Земля родюча, і, попри до­волі суворий клімат, там можна обробляти цукрові буряки та пшеницю. Є надмір води та хвойних і змішаних лісів, зі значною кількістю дуба, який відігравав таку важливу роль у міфології язич­ницькій і відіграє надалі в моїй приватній міфо­логії. Спогади спричинились до моєї схильності до проведення поділів місцин, у яких я пізніше опинявся, на кращі і гірші; кращі – це ті, де є багато птахів. Краса весни і літа там, зрештою, є винагородою за довгу зиму. Сніг падає в листопаді і тане у квітні.

Був 1911 рік. Парафія мала два костьоли. До ближчого, дерев'яного, їздили або ходили на месу. При другому, мурованому в бароковому стилі (ба­роко прийшло сюди з єзуїтами) і віддаленому на шість кілометрів, провадились книги цивільного стану. Назва столиці цієї парафії важка для вимо­ви, і мого знайомства з давнім індоєвропейським корінням не вистачає, щоб відгадати, що точно вона означає. Там я отримав хрещення і був прийнятий до лона римсько-католицької церкви. Од­ночасно, через вписування до книг цивільного ста­ну, додався ще один підданий Російської імперії.

На селі говорили литовською й почасти поль­ською. Містечко, куди возили аграрні продукти на продаж, вживало щоденно польську та ідиш. Але вже жандарм, який волочив за собою довгу шаблю, збиральник податків, кондуктор на заліз­ниці, імпортовані сюди з адміністративною метою, зверталися до тубільців російською, виходячи з принципу, що кожен мусить розуміти державну мову. Вище була піраміда російських шкіл і уні­верситетів, бюро, міністерств, державної релігії, православ'я, а на її вершині – трон царя.

Кожна дитина, додана до багатомільйонної ма­си підкорених народів, була дитиною поразки. За нею простягалося минуле кровопролитних битв, розпачливих повстань, шибениць, заслань до Сибі­ру і, незалежно від її волі, формувало все подальше життя. Та минувшина не гинула, хоч була безпо­воротною. Співдружність не могла воскреснути, не могло воскреснути Велике князівство Литовське, яке вже розпадалося на національності, що нена­виділи пануючу Росію, але водночас ненавиділи одна одну, що давало трону можливість грати од­ними проти інших. Потрібно було лише замисли­тись, як дійшло до катастрофи масової свідомості, яка набирала рис тільки етапу в подальшій ході імперії. Незначна Москва для литовських кня­зів була колись супротивником, вартим зневаги, її тримали під загрозою, підтримуючи проти неї татар, укладаючи пакти з Новгородом і Твер'ю. Пізніше їхні спадкоємці, польські королі, вважали її грізним супротивником, але однаково слабшим, котрий не міг протистояти їхній армії у великій битві. Шальки терезів почали перехилятися в се­редині XVII ст. Перехилив їх врешті-решт Петро Великий. Аж від давньої слави не лишилося нічо­го, окрім сорому й відчуття безпорадності.

Чи було то призначенням, чи доказом, що тіль­ки абсолютизм гарантує могутність і що демокра­тія, зрештою, завжди буде подолана? Бо, що б не говорилось про державний організм із виборним королем на чолі, який має назву Республіки, зло, яке там існувало, повинне вимірюватися за наши­ми мірками, але в порівнянні зі злом у тодішніх сусідів. Важко уявити більший контраст, ніж тут: зліплений із часточок, на кшталт коралового рифу, хаотично правлячий агломерат та централізованість сфер впливу царя. З того боку – всемогут­ність тих, хто панує, єдність світської і духовної влади, змова і палацові вбивства як принциповий інструмент політики. З цього – не лише атмосфе­ра браку напруження, а й розклад, habeas corpus («недоторканість особи»), крики в парламенті, від­сутність випадків царевбивства, корупція і купу­вання голосів, анархічна залежність окремих осіб, округів і груп. Селянин був визискуваним, і з ним не рахувались (не рахувались тоді ніде), але класо­ва демократія була фактом. Ухвалювали рішення за неї безліч осередків, що боролися за свої права: магнати, улесливі перед натовпом дрібної шляхти; монарх, настільки спутаний у своїх повноваженнях, що неодноразово зазнавав принижень, нама­гаючись отримати кредити на військо; міста, які зберігали рештки середньовічних привілеїв; церк­ва й ордени, залежні тільки від Рима. Винайдено також принцип, ніде більше не знаний. Депутат зривав сесію парламенту, заявляючи liberum veto («вільна заборона»), яке встановлювало, що навколо законів потрібна була химерна одностай­ність та що свобода думки набирала самовбивчих ознак. Російські посли придивлялись до того всьо­го, погладжуючи бороди. Спочатку придивлялися з відстані. Пізніше, коли їхнє просування було полегшено мілітарною силою, послуговуватися грошима або тиском, щоб купувати упередженість депутатів, було для них річчю неважкою. Успіх їх виявився цілковитим.

Намагаючись опанувати заплутане мистецтво ходіння на двох ногах замість повзання навкарачки, я не знав про ці спадкові обтяження, які тривають не в крові, а в слові, в жесті, в підсвідо­мих реакціях людей, які нас оточують. Я не знав також, що старі кривди змінюються вже на щось нове; що не вистачає в'язниць, щоби вмістити со­ціалістів, які марять епохою, коли закінчиться па­нування одного народу над іншими; що жандарми, перевозячи казначейську власність, падають від куль і захоплені гроші поповнюють конспіративну касу. Я успадковував не лише далеку минувшину, а й те, що коливалось на межі сучасного моменту: політ Блеріо через канал Ла-Манш, народні «Фор­ди» в Америці, кубізм і перші абстрактні картини, фільми Макса Ліндера, японську війну 1905 року, яка довела неправдоподібне – Російська імперія не є непереможною.

 

     1958

                                                                                                 Переклад з польскої Сергiя Злючого

.

п

____________________________________________________________________________________________